Дім Землі та Крові

7

Чорні сходи, що тягнулися вздовж туманного берега Кістяного Кварталу, врізалися у коліна Брайс, яка стояла навколішках перед високою брамою зі слонової кістки.

За її спиною сірим дзеркалом простягалася річка Істрос, мовчазна у передранковому світлі.

Така ж тиха і нерухома, якою стала вона сама — спустошена і покірна долі.

Навколо клубочився туман, вкриваючи собою все, окрім обсидіанових сходів, на яких вона стояла, і різьбленої кістяної брами, що височіла у небо. Єдиним її супутником був гнилий чорний човен, який вона, за відсутності причальної тумби, прив’язала до сходів. Вона заплатила за нього — він стоятиме тут, поки вона не закінчить. Поки не скаже всього, що має сказати.

Царство живих лишилося за пів світу звідси, клуби туману закривали шпилі й хмарочоси міста, заглушуючи гудіння автівок і тисяч голосів. Вона залишила там усе, що мало цінність для простих смертних. Тут, серед женців і мертвих, воно нічого не вартувало.

Вона з радістю залишила все — особливо свій телефон, переповнений гнівом і ненавистю.

Останнє голосове повідомлення Ітана надійшло всього годину тому, вирвавши її з безсонного заціпеніння, в якому вона провела останні шість ночей, втуплюючись у темну стелю готельного номера, де жила разом з матір’ю. Ігноруючи всі дзвінки і повідомлення.

Утім, слова Ітана запали їй в голову, коли вона прослизнула до ванної кімнати і прослухала повідомлення:

«Не приходь завтра на Відплиття. Тебе там не чекають».

Вона знову і знову прослухувала повідомлення — перші слова, які луною відбивалися в її мовчазній свідомості.

Її мати, яка спала поруч, не прокинулася, коли Брайс тихим фейським поступом вийшла з номера, спустилася службовим ліфтом і вислизнула крізь нестережені задні двері у провулок. Вона не виходила з номера шість днів — просиділа, втупившись порожнім поглядом у квіткові шпалери готелю. І ось тепер, із сьомою зорею… Лише для цього вона і вийшла. Лише для цього пригадувала, як рухатися, як говорити.

Відплиття Даніки почнеться на світанку, а за ним — Відплиття інших членів зграї. І Брайс не буде поруч. Навіть якби вовки не заборонили їй приходити, вона би цього не витримала. Дивитися, як від пристані відштовхують чорний човен із тим, що залишилося від Даніки, як судять її душу, визнаючи її гідною чи негідною зійти на священний острів по той бік річки.

Тут панувала сама тиша. Тиша і туман.

Можливо, це і є смерть? Тиша і туман?

Брайс провела язиком по сухих, потрісканих губах. Вона не пам’ятала, коли востаннє щось пила. Коли їла. Пам’ятала лише матір, яка вмовляла її зробити ковток води.

Світло згасло всередині неї. Його загасили.

З тим самим успіхом вона могла дивитися у себе: Темрява. Тиша. Туман.

Брайс підняла голову і глянула на різьблену кістяну браму, витесану з ребер давно померлого левіафана, який водився у морських глибинах Півночі. Клуби туману ставали щільнішими, температура падала — як сповіщення про прибуття чогось древнього і жахливого.

Брайс і далі стояла навколішках. Схилила голову.

Її не чекали на Відплитті. Тому вона прийшла сюди, щоб попрощатися. Щоб віддати Даніці останню шану.

З’явився той, хто водився у тумані, і навіть річка за спиною Брайс затремтіла.

Брайс розплющила очі. І повільно підвела погляд.