Дім Землі та Крові

62

Джесіба доволі спокійно відреагувала на дзвінок Брайс, у якому вона пояснила, що їй потрібен відгул до кінця дня. Чаклунка лише наказала, щоб завтра Брайс зранку була на роботі, інакше вона оберне її на ослицю.

Додому з клініки вона полетіла разом з Гантом. Він цим не обмежився і з даху будинку відніс її до квартири на руках. Потім поклав її на диван і наполіг на тому, щоб до кінця дня вона там і лишалася, скрутившись біля нього калачиком і гріючись у його теплих обіймах.

Брайс пролежала би так весь день і вечір, якби не задзвонив його телефон.

Гант саме готував обід. Не відволікаючись, він узяв слухавку.

— Добрий день, Михею.

Навіть з іншого кінця кімнати Брайс почула холодний і прекрасний голос Архангела.

— До мого офісу. Негайно. Разом із Брайс Квінлан.

Одягаючи бойовий костюм і збираючи зброю й шолом, Гант роздумував, чи не сказати Брайс, щоб та сідала на поїзд і забиралася з цього міста. Він знав, що зустріч з Михеєм буде не з приємних.

Брайс шкутильгала, а її рана була досі вразлива, тож він знайшов широкі спортивні штани і допоміг їй вдягти їх просто посеред вітальні. Вона записалася на повторний прийом до медвідьми через місяць, і до нього лише зараз дійшло, що він, можливо, цього не застане.

Або через те, що їхню справу буде завершено, або через те, що зараз станеться у Коміціумі.

Брайс спробувала зробити крок, але Гант підхопив її на руки, виніс із квартири і злетів у небо. Вона майже не говорила, і він також мовчав. Чи були потрібні слова після сьогоднішнього ранку? Його секундний поцілунок був достатньо промовистий. Як і світло, яке засяяло у її очах, — Гант міг поклястися, що бачив його.

Вони перетнули межу, після якої не було вороття.

Гант приземлився на балконі шпилястої вежі Губернатора — центральної з п’яти веж Коміціуму. У зазвичай галасливій приймальні перед кабінетом Михея панувала тиша. Поганий знак. Він поніс Брайс до кабінету. Якщо всі розбіглися, або Михей наказав їм забратися геть…

Якщо він зараз побачить Сандріель, якщо вона зрозуміє, що Брайс травмована…

Настрій Ганта перетворився на окрему смертельно небезпечну істоту. Його блискавка втиналася в шкіру, звиваючись усередині нього, наче кобра, що готується напасти.

Він обережно поставив Брайс перед зачиненими дверима з матового скла. Упевнившись, що вона міцно стоїть на ногах, він відпустив її і, відступивши, пильно вдивився в її обличчя.

У її очах світилася тривога, і Гант, нахилившись, злегка поцілував її у скроню.

— Не вішай голови, Квінлан, — пробурмотів він, торкаючись губами її ніжної шкіри. — Покажеш ще раз свій фокус, коли ти звисока дивишся на тих, хто вищий від тебе.

Вона хихотнула і легенько ляснула його по руці. Гант відхилився і слабко усміхнувся, а тоді відчинив двері й пропустив Брайс уперед, підтримуючи її рукою за спину. Він знав, що, найімовірніше, це була його остання усмішка і він ще довго не усміхатиметься. Але Квінлан у жодному разі не повинна була про це знати. Навіть коли вони побачили присутніх в офісі Михея.

Ліворуч від стола Губернатора стояла Сабіна. Руки схрещені на грудях, пряма спина — втілення холодної люті. Біля неї з напруженим обличчям топталася Амелі.

Гант прекрасно зрозумів, з приводу чого була ця зустріч.

Михей стояв біля вікна з крижаною огидою на обличчі. Обабіч його стола стояли Ісая і Вікторія. Очі Ісаї застережливо зблиснули.

Брайс роззирнулася і завагалася.

— Квінлан не обов’язково тут бути, — тихо промовив Гант до Михея і Сабіни.

Сріблясто-світле волосся Сабіни замерехтіло під лампами першосвітла, коли вона сказала:

— О ні, обов’язково. Я хочу, щоб вона була присутня кожну довбану секунду.

— Я не питатиму, чи це правда, — сказав Михей Ганту, коли вони з Брайс зупинилися посеред кімнати. Двері за ними зачинилися. І замкнулися.

Гант зібрався з духом.

— У барі було шість камер, — продовжив Михей. — Усі вони зафіксували те, що ти робив і казав Амелі Рейвенскрофт. Вона повідомила про твою поведінку Сабіні, а Сабіна звернулася одразу до мене.

Амелі почервоніла.

— Я лише згадала про це у розмові, — виправила вона. — Я не скиглила про це, наче якесь цуценя.

— Це неприпустимо, — просичала Сабіна до Михея. — Гадаєте, що можете нацьковувати свого асасина на члена однієї з моїх зграй? На мою наступницю?

— Ще раз кажу вам, Сабіно, — знуджено промовив Михей. — Я не нацьковував на неї Ганта Аталара. Він діяв із власної волі, — Архангел зиркнув на Брайс. — І від імені своєї супутниці.

— Брайс не має до цього ніякого стосунку, — швидко сказав Гант. — Амелі влаштувала хрінову витівку, і я вирішив завітати до неї, — він вищирився до молодої Альфи, і та важко ковтнула.

— Ти напав на мого капітана, — огризнулася Сабіна.

— Я сказав Амелі, щоб вона трималася від Брайс подалі, — промовив Гант. — І щоб залишила її у спокої, — він схилив голову набік, не в змозі зупинити потік слів: — Чи ти не в курсі, що Амелі постійно цькує Брайс після смерті твоєї доньки? Глузує з цього? Називає її нікчемою?

Сабіна навіть бровою не повела.

— Яке це має значення, якщо це правда?

У голові Ганта загуло. Але Брайс мовчки стояла, опустивши очі додолу.

— Це не може лишитися безкарним, — сказала Сабіна Михею. — Ви провалили розслідування вбивства моєї доньки. Дозволили цим двом пхати у нього свої носи і звинувачувати мене у її вбивстві. А тепер ще й цей напад. Я за крок від того, щоб розповісти всьому місту про те, що ваші раби не можуть поводитися як належне. Упевнена, що вашу нинішню гостю дуже зацікавить цей маленький факт.

При згадці про Сандріель у повітрі зарокотала магічна сила Михея.

— Аталара буде покарано.

— Тут і зараз, — на обличчі Сабіни з’явився буквально звірячий вираз. — Щоб я бачила.

— Сабіно… — пробурмотіла Амелі, але вовчиця гаркнула до свого молодого капітана і та замовкла.

Сабіна чекала, що ця мить колись настане — і використала Амелі як привід. Без сумніву, це вона затягла молоду Альфу сюди. Сабіна поклялася, що вони заплатять за те, що звинуватили її у вбивстві Даніки. А вона, припустив Гант, була хазяйкою свого слова.

— Ваша посада серед вовків, — промовив Михей з лячним спокоєм, — не дає вам права вказувати Губернатору Республіки, що робити.

Але Сабіна не відступила. Ні на йоту.

Михей лише протяжно видихнув і розчаровано глянув на Ганта. — Ти зробив дурість. Я думав, що хоча б у тебе вистачає розуму. Брайс тремтіла. Але Гант не наважувався її торкнутися.

— Історія говорить про те, що раб, який нападає на вільного громадянина, автоматично позбавляється життя.

Почувши слова Сабіни, Гант стримав гіркий сміх. Хіба не цим він займався протягом двохсот років за вказівкою Архангелів?

— Благаю, — прошепотіла Брайс.

І, мабуть, це таки співчуття пом’якшило обличчя Михея, який сказав:

— Це старі традиції. Для Панґери, не для Вальбари.

Сабіна відкрила рот, щоб заперечити, але Михей підняв руку.

— Ганта Аталара буде покарано. І він помре — так, як помирають янголи.

Кульгаючи, Брайс зробила крок у бік Архангела. Гант схопив її за плече і зупинив.

— Жива Смерть, — оголосив Михей.

У Ганта кров похолола в жилах. Але він схилив голову. Він був готовий зіткнутися з наслідками ще з учора, коли злетів у небеса з коробкою круасанів у руках.

Шукаючи пояснень, Брайс глянула на Ісаю. Похмурий командир сказав їй і збентеженій Амелі:

— Жива Смерть — це коли янголу обрізають крила.

— Ні, будь ласка… — похитала головою Брайс.

Але Гант подивився на Михея і прочитав у його залізобетонному погляді справедливість. Тож він опустився навколішки і зняв куртку, а тоді сорочку.

— Я не висуватиму звинувачень, — наполягала Амелі. — Сабіно, мені це не потрібно. Годі.

Михей рушив до Ганта. У його руці з’явився сяйливий двосічний меч.

Брайс кинулася до Архангела.

— Благаю… благаю…

Кабінет наповнився запахом її сліз.

Біля Брайс умить опинилася Вікторія і стримала її. А потім зашепотіла, так тихо, що Гант ледве почув:

— Вони відростуть. За кілька тижнів його крила знову відростуть.

Але буде страшенно боляче. Так боляче, що Гант уже зараз зібрався з духом і робив глибокі вдихи й видихи, щоб заспокоїтися. Він занурився у себе, у те місце, де переживав усе, що йому заподіювали, усі завдання, які він виконував, усі життя, які йому наказували забрати.

— Сабіно, ні, — наполегливо промовила Амелі. — Це зайшло надто далеко.

Сабіна мовчала і просто собі стояла.

Гант розправив крила і підняв їх, високо тримаючи над спиною, щоб був чистий зріз.

Брайс почала щось кричати, але Гант лише подивився на Михея.

— Ріжте.

Михей, навіть не кивнувши, махнув мечем.

Біль, якого Гант не відчував двісті років, пронизав його струмом, замикаючи кожну…

Гант отямився від крику Брайс.

Її крику було достатньо, щоб він змусив голову прояснитися, навіть попри біль у спині й душі.

Напевно, він відключився лише на мить, тому що з його крил, які наче дві зламані гілки лежали на підлозі офісу Михея, досі юшила кров.

Амелі виглядала так, наче її зараз знудить, Сабіна самовдоволено посміхалася, а Брайс уже опустилася біля нього. Її штани і руки були в його крові, а сама вона схлипувала:

— О боги, о боги…

— Ми розрахувалися, — сказала Сабіна Михею, який натискав на своєму телефоні кнопку виклику медвідьми.

Він заплатив за свій вчинок, усе скінчилося, і він може повертатися додому з Брайс…

— Ти — ганьбисько, Сабіно, — прорізали кімнату слова Брайс. Вона вищирилася до Першої Претендентки. — Ти ганьба для кожного вовка, який колись ходив по цій планеті.

— Мені срати на те, що думає про мене напівкровка, — відказала Сабіна.

— Ти не заслуговувала Даніки, — тремтячи, прогарчала Брайс. — Ти не заслуговувала її ні секунди.

Сабіна різко зупинилася.

— Я не заслуговувала мати за доньку егоїстичне, безхребетне дівчисько, але саме так і сталося, еге ж?

Крізь біль Гант почув невиразне, віддалене гарчання Брайс. Але він не встиг дотягнутися до неї і вона підвелася, скривившись від болю в нозі.

Михей заступив їй шлях. Брайс важко дихала і схлипувала крізь зціплені зуби. Але Михей стояв на місці, непорушний, мов гора.

— Заберіть звідси Аталара, — спокійно промовив Архангел, ясно даючи зрозуміти, що вони можуть іти. — До себе додому, до казарм — байдуже.

Але Сабіна, схоже, вирішила залишитися. Виплеснути на Брайс трохи своєї отрути.

— Ти знаєш, що минулої зими я розшукала Підземного Короля? — тихо й злобно спитала вона. — Хотіла отримати відповідь від своєї доньки, від тієї дещиці її енергії, що живе у Сплячому Місті.

Брайс завмерла. Цілковито завмерла, як уміють лише фейрі. Її очі наповнилися жахом.

— І знаєш, що він мені сказав? — На обличчі Сабіни з’явився нелюдський вираз. — Він сказав, що Даніка не прийде. Що вона не відповість на мій поклик. Моя жалюгідна донька навіть у своєму потойбічному житті не зволіла зустрітися зі мною. Через сором за те, що вона зробила. За те, як вона померла, безпорадно кричучи і благаючи, подібно до вашої породи, — Сабіна, здавалося, гуділа від люті. — А знаєш, що сказав мені Підземний Король, коли я знову зажадала, що він прикликав її?

Ніхто з присутніх не наважувався мовити й слова.

— Він сказав, що ти, нікчемо, уклала з ним угоду. Для неї. Що ти прийшла до нього після її смерті й віддала своє місце у Кістяному Кварталі в обмін на проходження її човна. Що ти переймалася, що їй буде відмовлено у доступі через її боягузливу смерть, і благала його взяти її замість тебе.

Від цих слів навіть біль Ганта на мить зник.

— Я ходила не через це! — відрізала Брайс. — Даніка не була боягузкою жодної миті свого життя! — На останніх словах її голос зірвався.

— Ти не мала права! — вибухнула Сабіна. — Даніка була боягузкою, померла як боягузка і заслужила бути скинутою в річку! — Перша Претендентка перейшла на крик. — А тепер через тебе на неї чекають еони ганьби! Тому що їй там не місце, тупа ти шльондро. І тепер вона повинна через це страждати!

— Годі, — сказав Михей, але у слові відчувався німий наказ: «Забирайтеся».

Сабіна розсміялася неживим, холодним сміхом і, розвернувшись, попрямувала до дверей.

Брайс досі схлипувала, коли Сабіна з самовдоволеним виглядом вийшла з кабінету, а за нею слідом і приголомшена Амелі. Зачиняючи двері, молода вовчиця пробурмотіла:

— Вибач.

Брайс плюнула їй услід.

Це було останнє, що бачив Гант, перш ніж його знову охопила темрява.

Вона ніколи їм не пробачить. Нікому з них.

Гант лишався непритомний на підлозі кабінету Михея, поки медвідьми трудилися над ним, спершу зашивши його, щоб з обрубків, які тепер були замість крил, перестала юшити кров, а потім перев’язавши рани бинтами, що мали би сприяти швидкому відновленню. Першосвітло вони не застосовували — вочевидь, його допомога у зціленні не входила у концепцію Живої Смерті. Інакше покарання вважалося б недійсним.

Увесь час Брайс стояла навколішках біля Ганта, тримаючи його голову на колінах. Вона не чула, як Михей пояснював їй, що альтернативним покаранням була би Гантова смерть — офіційна і безповоротна смерть.

Через годину вони вже лежали у її ліжку. Вона гладила його по голові, а його дихання досі було глибоке і рівне. «Давай йому цілюще зілля кожні шість годин, — наказала їй медвідьма. — Воно також втамовує біль».

Додому їх віднесли Ісая з Наомі, але щойно вони поклали Ганта долілиць на її ліжко, вона їх випроводила.

Вона і не очікувала, що Сабіна зрозуміє, чому вона поступилася Даніці своїм місцем у Кістяному Кварталі. Сабіна ніколи не слухала, коли Даніка розповідала, як колись її поховають там, з усіма почестями, разом з іншими великими героями її Дому. Як вона вічно житиме у вигляді часточки енергії і лишатиметься частиною міста, яке так любила.

Брайс бачила, як перекидалися човни під час Відплиття. І не могла забути приглушені благання Даніки на тому аудіозаписі з камери.

Брайс не хотіла робити ставки, чи допливе човен до туманного берега Кістяного Кварталу. Не тоді, коли у ньому була Даніка.

Вона кинула в Істрос Марку Смерті, плату Підземному Королю — монету з чистого заліза з древнього, давно зниклого королівства за морем. Плату за благополучний прохід човна зі смертним на той бік.

А потім опустилася навколішки на напіврозвалені кам’яні сходи всього за кілька метрів від річки перед високою Кістяною Брамою і стала чекати.

Через кілька хвилин з’явився Підземний Король, окутаний темрявою і мовчазний, мов смерть.

— Уже давно смертний не наважувався ступити на мій острів.

Голос був водночас старий і юний, чоловічий і жіночий, лагідний і сповнений ненависті. Вона ніколи не чула нічого настільки огидного — й одночасно вабливого.

— Я хочу обміняти своє місце.

— Я знаю, чому ти прийшла, Брайс Квінлан. На прохід чийого човна ти хочеш обмінятися, — запала здивована пауза. — Хіба тобі не хочеться колись опинитися тут, серед уславлених мерців? Поки що шальки терезів схиляються на твою користь — продовжуй іти своїм шляхом, і коли настане твій час, тебе радо приймуть.

— Я хочу обміняти своє місце. Для Даніки Фендир.

— Зроби це — і всі Тихі Царства Мідґарда закриються для тебе. Кістяний Квартал, Катакомби Вічного Міста, Літні Острови на півночі. Усі, Брайс Квінлан. Обміняти своє місце спочинку тут означає обміняти його повсюдно.

— Я хочу обміняти своє місце.

— Ти молода й обтяжена горем. Можливо, твоє життя може здаватися тобі довгим, але воно — лише короткий спалаху вічності.

— Я хочу обміняти своє місце.

— Ти настільки впевнена, що Даніці Фендир відмовлять у прийомі? У тебе так мало віри у її вчинки і діяння, що ти хочеш піти на цю угоду?

— Я хочу обміняти своє місце.

Слова проривалися крізь схлипування.

— Вороття не буде.

— Я хочу обміняти своє місце.

— Тоді скажи це, Брайс Квінлан, і нехай звершиться угода. Скажи це всьоме і востаннє, і нехай боги, мертві й усі, хто між ними, почують твою клятву. Скажи це, і так тому й бути.

Вона не вагалася, знаючи, що це стародавній ритуал. Вона прочитала про нього в архіві галереї. Звідти ж вкрала і Марку Смерті.

За словами чаклунки, її Джесібі подарував сам Підземний Король, коли вона присягнула на вірність Дому Полум’я і Тіні.

— Я хочу обміняти своє місце.

І все сталося.

Повертаючись у човні назад, Брайс не відчувала ніяких змін. Не відчувала їх і в наступні дні. Навіть її мати не помітила різниці, не знаючи, що Брайс посеред ночі вислизнула з готельного номера.

Протягом наступних двох років Брайс іноді замислювалася, чи все це їй не наснилося, але потім зазирала до шухляди у галереї, де зберігалися усі древні монети, і бачила порожнє темне місце, де раніше лежала Марка Смерті. Джесіба так і не помітила пропажі.

Брайс подобалося порівнювати свій шанс на вічний спочинок зі зникненням монети. Уявляти, що монети, які лежали в оксамитових відділеннях шухляди, — це душі тих, кого вона любила, які вічно житимуть разом. А це порожнє місце було її душею — яка зникне, щезне, пропаде, щойно вона помре.

Але те, що Сабіна сказала про страждання Даніки у Кістяному Кварталі… Брайс відмовлялася у це вірити. Тому що в інакшому випадку… Ні. Даніка заслужила опинитися у Кістяному Кварталі, їй не було чого соромитися, і неважливо, що Сабіна чи хтось інший могли з цим не погоджуватися. Як неважливо було, що думає і сам Підземний Король — чи хто б там не оцінював душі, визначаючи, чи гідні вони цього.

Брайс провела рукою по шовковистому волоссю Ганта. Звуки його дихання наповнювали кімнату.

Паскудство. Цей довбаний ідіотський світ, у якому вони живуть.

І в цьому паскудному світі повно поганців. А хорошим людям завжди доводиться за це розплачуватися.

Вона взяла з приліжкової тумбочки телефон і почала набирати повідомлення.

За мить вона його надіслала, навіть не переглянувши те, що написала Ітану. Це було її перше повідомлення йому за два роки. Його відчайдушні повідомлення з тієї жахливої ночі, а потім його холодний наказ не приходити на Відплиття досі були останніми у їхньому листуванні, яке почалося п’ять років тому.

«Перекажи своїй Альфі, що Коннор ніколи не звертав на неї уваги тому, що знав, який вона шмат лайна. А Сабіні скажи, що якщо я її знову побачу, то вб'ю».

Брайс вляглася поруч із Гантом, не наважуючись торкнутися його зраненої спини.

Задзижчав її телефон. Повідомлення від Ітана:

«Я не причетний до того, що сьогодні сталося».

Брайс написала у відповідь:

«Ви мені огидні. Всі ви».

Ітан не відповідав, і вона ввімкнула на телефоні беззвучний режим, а тоді, важко зітхнувши, притулилася чолом до Гантового плеча.

Вона знайде спосіб усе виправити. Десь, колись, але знайде.

Гант розтулив повіки і відчув пульсування болю в тілі. Розум був потьмарений — як від якогось зілля чи коктейлю з ліків.

Стійка противага, яка мала відчуватися на спині, зникла. Відчуття порожнечі врізалося у нього, наче вантажівка. Але темряву наповнювало м’яке жіноче дихання. Райський аромат наповнював його ніздрі й заспокоював. Втамовував біль.

Його очі звикли до темряви, і він зрозумів, що був у спальні Брайс. Що вона лежить біля нього. А поруч із ліжком стоять різні медикаменти і флакони. Усі для нього, і багато вже використані. На годиннику була четверта ранку. Скільки ж вона просиділа, доглядаючи за ним?

Її руки були притиснуті до грудей, ніби вона заснула під час молитви богам.

Гант промовив її ім’я самими губами, його язик був сухий, як наждачний папір.

Хвилі болю накочувалися на нього, але йому вдалося випростати руку. Вдалося закинути її на Брайс і підтягнути її за талію до себе. Вона тихенько мугикнула уві сні й уткнулася обличчям в його шию.

Щось глибоко всередині нього зрушилося й осіло наново. Те, що вона сьогодні сказала і зробила, те, що відкрила навколишньому світові, коли благала за нього… Це було небезпечно. Для них обох. Дуже, дуже небезпечно.

Був би він розумніший, то знайшов би спосіб відсторонитися. Поки те, що відбувається між ними, не дійшло до неминучого, жахливого кінця. Поки те, що відбувається у Республіці, не дійшло до жахливого кінця.

Утім, Гант не міг змусити себе прибрати руку. Не міг перебороти інстинкти вдихати її запах і слухати її тихе дихання.

Він не шкодував про свій вчинок. Анітрохи.

Але може настати день, коли все буде навпаки. І цей день міг настати дуже скоро.

Тож Гант насолоджувався присутністю Брайс. Її ароматом і диханням.

Насолоджувався кожної секундою.