Дім Землі та Крові

29

Михей Домітус, може, і був ще тим гівнюком, але він принаймні давав своїм тріаріям вихідні — або рівноцінний відгул пізніше, якщо вони через якесь завдання були змушені під час них працювати.

Джесіба Роґа вихідних не визнавала — воно й не дивно. І оскільки Квінлан сьогодні чекали на роботі, Гант вирішив, що вони навідаються до казарм Коміціуму в обідню перерву, коли більшість людей буде зайнята іншим.

На той час, коли Гант вилетів слідом за Брайс, супроводжуючи її на роботу, завіса густого туману ще не розсіялася. Нової інформації щодо вибуху йому не надходило, не було й згадок про інші напади, схожі на напади кристалоса.

Але Гант усе одно не зводив очей зі своєї червоноволосої підопічної внизу, уважно роздивляючись кожного, хто проходив повз неї. Більшість перехожих, помітивши Сирінкса, що гарцював на повідку, обминали її стороною. Химери були тваринами з мінливим настроєм — могли утнути дрібну магічну витівку чи вкусити. Байдуже, що Сирінкса, здавалося, більше цікавило те, чи зможе він виманити в когось щось поїсти.

Сьогодні Брайс вдягла коротку чорну сукню і зробила стриманіший макіяж — виразніше підкреслила очі, обрала менш яскраву помаду… Обладунки, зрозумів він, дивлячись як Брайс із Сирінксом пробираються крізь натовп містян і туристів, обминаючи автівки, які нетерпляче сигналили, стоячи у звичному заторі на Старій Площі. Одяг, зачіска, макіяж — усе це було її обладунками, подібними до його броні та зброї, що їх він одягав щоранку.

Хіба що під ними він не носив мереживну білизну.

Сам не розуміючи чому, він приземлився на бруківку позаду Брайс. Вона навіть не здригнулася і рішуче прямувала далі у своїх чорних туфлях на височезних підборах. Те, як вона пливла древніми вулицями на таких підборах, не підвертаючи ноги, було збіса вражаюче. Сирінкс приязно фиркнув до Ганта і гордовито потрюхикав далі, наче кінь на параді.

— Твоя начальниця взагалі дає тобі вихідні?

Брайс сьорбнула каву, яку тримала в іншій руці. За день вона випивала просто незліченну кількість кави — мінімум три чашки всотала ще до виходу з квартири.

— По неділях я не працюю, — промовила вона. Прохолодний вітерець зашурхотів у пальмовому листі, і по її загорілих ногах забігали сироти. — Більшість наших клієнтів по буднях зайняті й не можуть прийти у робочий час. А по суботах вони вільні.

— Хоч на свята ти не працюєш?

— На великі — ні, — вона розсіяно побрязкала кулоном у вигляді трьох переплетених кіл, що висів у неї на шиї.

Такий архезійський амулет, напевно, коштував… Вогняний Соласе, він коштував достобіса грошей. Гант подумав про важкі залізні двері до архіву. Мабуть, їхня функція стосовно того, що зберігалося в архіві, була радше не захисною, а ізолювальною.

Він відчував, що Брайс не стане вдаватися у подробиці того, чому для роботи у галереї вона має носити такий амулет, тож натомість спитав:

— Що у тебе трапилося з твоїм кузеном? — Який мав сьогодні вранці заявитися до галереї.

Сирінкс кинувся до білки, яка збігала стовбуром пальми, і Брайс обережно натягнула його повідок.

— Кілька років, коли я була підліткою, ми з Рунном були близькими друзями, а потім сильно посварилися. Після цього я припинила з ним спілкуватися. І відтоді… ну, ти сам бачиш, які у нас зараз стосунки.

— Через що ви посварилися?

Вона затихла, наче роздумуючи, чи слід розповідати йому про це. Угорі клубочився ранковий туман, коли вона зрештою відповіла:

— Спочатку ми погризлися через його батька. Я назвала Короля Осені ще тим шматом лайна і сказала, що Рунн танцює під його дудку. Потім сварка переросла у перелік вад одне одного. Я пішла геть, коли Рунн сказав, що я фліртую з його друзями, наче безсоромна хвойда, і наказав триматися від них подалі.

Гант пригадав, що Рунн казав і гірші речі. У Храмі Богині Місяця він чув, як Брайс нагадала родичу, як той назвав її шльондрою-напівкровкою.

— Я завжди вважав Данаана придурком, та навіть для нього це низько.

— Так і було, — тихо зізналася вона. — Але… відверто кажучи, гадаю, він мене захищав. Власне, через це ми насправді й посварилися. Він поводився як і всякий інший владний фейський засранець. І точнісінько як мій батько.

— Ти підтримуєш із ним зв’язок? — Серед вищої фейської знаті було кількадесят доволі жахливий постатей, які колись могли посадити Ембер Квіндан під замок і змусити тікати.

— Лише коли цього не уникнути. Здається, я ненавиджу його більше за всіх у Мідгарді. Окрім Сабіни, — зітхнувши, вона підняла очі до неба, дивлячись на янголів і відьом, які пролітали над будинками. — А хто найбільша сволота у твоєму списку?

Гант зачекав, доки вони проминуть рептилоподібного ваніра, який набирав повідомлення на своєму телефоні, й відповів, пам’ятаючи про камери, встановлені на будівлях чи сховані у деревах та сміттєбаках:

— Сандріель.

— Он як, — кожен мешканець Мідґарду знав, кому належить це ім’я. — 3 того, що я бачила по телевізору, вона здається… — Брайс скривилася.

— Те, що ти бачила, — це ще квіточки. Реальність удесятеро гірша. Вона — безжальна садистка, — м’яко кажучи. Він додав: — Я був змушений… працювати на неї понад пів століття. До Михея, — він не зміг сказати слово «належати». Він би ніколи не дозволив Сандріель мати над ним таку владу. — Вона і Поллукс, командир її тріаріїв, виводять поняття жорстокості й розправи на новий рівень, — Гант стиснув щелепи, відганяючи просякнуті кров’ю спогади. — Це не ті історії, які можна розповідати на пожвавлених вулицях, — та й узагалі.

Але Брайс пильно подивилася на нього.

— Якщо ти колись захочеш про це поговорити, Аталаре, — я до твоїх послуг.

Вона сказала це ніби між іншим, але на її обличчі він прочитав щирість.

— Навзаєм, — кивнув він.

Вони проминули Браму Старої Площі, біля якої вже вишикувалися у чергу туристи, щоб зробити фото чи торкнутися золотого диска на плиті, радісно віддаючи при цьому краплю своєї сили. Здавалося, ніхто не усвідомлював, що за кілька кварталів звідси було знайдено труп. У тумані, який клубочився угорі, кварцова Брама здавалася якоюсь неземною, ніби висіченою з древньої криги. Жодна веселка не відбивалася на навколишніх будівлях — не за такого туману.

Сирінкс обнюхав сміттєбак, переповнений недоїдками з торгових кіосків навколо площі.

— Ти колись торкався диска, щоб загадати бажання? — спитала Брайс.

Гант похитав головою.

— Я думав, цим бавляться лише діти і туристи.

— Так і є. Але це весело, — вона перекинула волосся через плече, усміхаючись сама собі. — Я загадала бажання, коли мені було тринадцять — коли я вперше приїхала до міста. Рунн узяв мене з собою.

Гант здивовано звів брову.

— І що ти забажала?

— Більші цицьки.

З нього вирвався смішок, відганяючи рештки тіней, викликаних розмовою про Сандріель. Але стримавшись, щоб не глянути на груди Брайс, він сказав:

— Схоже, твоє бажання справдилося, Квінлан.

Звісно, це було применшення. Два великих довбаних применшення у мереживній білизні.

Вона хихотнула.

— Місто Півмісяця: місце, де збуваються мрії.

Не стримавшись, Гант жартівливо штовхнув її ліктем. Вона відмахнулася.

— Що б ти побажав, якби знав, що це справдиться?

Щоб його мати була жива, здорова і щаслива. Щоб Сандріель, Михей і всі архангели й астері померли. Щоб їхня з Михеєм угода скінчилася, а його рабські татуювання і вінець зникли. Щоб жорстка ієрархія малахимів згинула.

Але про це він не міг сказати. Не був готовий говорити з нею про такі речі.

Тож Гант відповів:

— Оскільки я цілком задоволений розміром своїх принад, я побажав би, щоб ти припинила бути скалкою у моїй дупі.

— Придурок, — сказала Брайс та все ж широко усміхнулася, і — щоб йому провалитися — тієї миті нарешті вийшло сонце.

Бібліотеці під галереєю «Грифон» міг позаздрити навіть Король Осені.

Рунн Данаан сидів у самому її серці за велетенським столом, досі не в змозі звикнути до просторого приміщення — і вогняної спрайти, яка кокетливо кліпала очима і розпитувала його, чи не болить весь цей його пірсинг.

По інший бік стола сиділи Брайс з Аталаром — перша набирала щось на ноутбуці, а другий гортав стос древніх фоліантів. Лехаба лежала на якомусь ляльковому диванчику і дивилася на планшеті популярний серіал про ванірів.

— То як, — спитала Брайс, не відриваючи погляду від ноутбука, — ти братимешся до справи чи й далі сидітимеш і витріщатимешся?

Аталар тихо пирхнув від сміху, але промовчав, водячи пальцем по сторінці книги.

Рунн сердито зиркнув на нього.

— А ти що робиш?

— Шукаю інформацію по кристалосу, — відповів Гант, відірвавши темні очі від сторінки. — За десятки років я вбив близько дюжини демонів шостого типу, і хочу перевірити, чи є між ними якась схожість.

— Кристалос — демон шостого типу? — спитав Рунн.

— Припускаю, що так, — промовив Гант, знову опустивши погляд у книгу. — До сьомого типу належать лише принци, а враховуючи те, на що здатна ця потвора, закладаюся: виявиться, що він з шостого типу, — янгол забарабанив пальцями по древній сторінці. — Утім, поки що жодної схожості я не знайшов.

Брайс гмикнула.

— Можливо, ти шукаєш не в тому місці. Можливо… — Вона розвернула ноутбук до Аталара, не припиняючи друкувати. — Ми шукаємо інформацію про істоту, що не з’являлася у цьому світі п’ятнадцять тисяч років. Той факт, що ніхто не зміг її ідентифікувати, свідчить про те, що згадок про неї в історичних книгах майже не лишилося — та й книг збереглося не так і багато. Але… — Вона знову постукала по клавіатурі, і Рунн, вигнувши шию, побачив базу даних, яка вигулькнула на екрані. — Де ми зараз? — спитала вона Аталара.

— У бібліотеці.

— У галереї старожитностей, телепню, — завантажилася сторінка, заповнена зображеннями античних ваз і амфор, мозаїк і статуй. Брайс ввела у пошук «демон + фейрі» і підсунула ноутбук до Ганта. — Можливо, ми зможемо знайти кристалоса на витворах стародавнього мистецтва.

Гант щось буркнув, але Рунн помітив, як захоплено зблиснули його очі, перш ніж янгол почав переглядати сторінки з результатами пошуку.

— Я ніколи раніше не зустрічала принца, — зітхнула Лехаба зі свого диванчика.

— Їхню значимість переоцінюють, — кинув через плече Рунн.

Аталар схвально крекнув.

— А як воно — бути Обраним? — спитала спрайта, підперши вогняну голівку палаючим кулачком.

— Нудно, — зізнався Рунн. — Нічого цікавого, крім меча і кількох дешевих фокусів.

— Можна мені подивитися на Зоряний Меч?

— Я залишив його вдома. Не хотілося мати справу з туристами, які на кожному кроці зупиняють мене і просять сфотографуватися.

— Бідолашний принцик, — награно проворкотіла Брайс.

Гант знову схвально гмикнув, і Рунн огризнувся до нього:

— Хочеш щось сказати, Аталаре?

Янгол відірвав погляд від ноутбука.

— Вона вже все сказала.

Рунн загарчав, але втрутилася Брайс, яка, глянувши на них, спитала:

— Що ви двоє не поділили?

— Ой, розкажіть, — благально промовила Лехаба, поставивши свій серіал на паузу і всідаючись на диванчику.

Гант знову втупився в екран ноутбука.

— Ми натовкли одне одному пики на одній вечірці. Данаан досі злиться.

Брайс тріумфально посміхнулася самовдоволеною посмішкою.

— І чого ж ви побилися?

— Того, що він — зарозумілий придурок, — огризнувся Рунн.

— Навзаєм, — промовив Гант, вигнувши губи у кривій посмішці.

Брайс багатозначно глянула на Лехабу.

— Ці хлопці — постійно міряються причандалами.

Лехаба манірно пхекнула.

— До нас, леді, їм далеко.

Рунн закотив очі й здивовано помітив, що Аталар зробив те саме.

Брайс обвела рукою бібліотеку, заповнену нескінченними полицями.

— Що ж, кузене, — сказала вона, — Вперед. Нехай твої здібності Зоренародженого приведуть тебе до просвітлення.

— Дуже смішно, — промовив він, але рушив до полиць, роздивляючись назви книг. Він зупинився біля численних акваріумів і тераріумів, вбудованих у книжкові шафи, мешканці яких були абсолютно байдужі до його присутності. Рунн не наважився спитати, чи правдиві чутки щодо цих дрібних тваринок, особливо після того, як Лехаба гукнула зі свого місця:

— Черепашку звати Марлін.

Рунн стривожено глянув на сестру, але Брайс щось клацала у своєму телефоні.

За мить із динаміків, прихованих у дерев’яних панелях, зазвучала музика. Рунн прислухався до перших акордів — два високих проникливих жіночих голоса співали під акомпанемент гітари.

— Ти досі слухаєш цей гурт? — У дитинстві Брайс шаленіла за цим фолк-дуетом двох сестер.

— Джозі і Лорел досі пишуть гарну музику, тому і слухаю, — вона знову тицьнула пальцем в екран телефона.

Рунн продовжив ліниво роздивлятися стелажі.

— У тебе завжди був відмінний музичний смак, — він закинув мотузку в бурхливе море, яким були їхні стосунки.

Брайс не підвела очей, але тихо промовила:

— Дякую.

Аталар розважливо промовчав.

Рунн роздивлявся полиці, чекаючи, що його потягне до чогось, окрім сестри, яка за ці кілька днів розмовляла з ним більше, ніж за останні дев’ять років. Назви книжок були написані єдиною мовою, Древньою Мовою фейрі, мовою русалок і ще кількома, яких він не знав.

— Вражаюча колекція.

Рунн потягнувся до синього фоліанта, корінець якого виблискував золотою фольгою. «Слова Богів».

— Не чіпай її, — застерегла Лехаба. — Вона може вкусити.

Рунн відсмикнув руку, коли книга на полиці заворушилася і загуркотіла. Усередині нього піднялися тіні, готуючись ударити, але він наказав їм заспокоїтися.

— Чому книга ворушиться?

— Бо ці книги особливі… — почала Лехаба.

— Досить, Леле, — попередила її Брайс. — Рунне, нічого не торкайся без дозволу.

— Твого дозволу чи книги?

— Усього разом, — сказала вона. І наче у відповідь книга на верхній полиці зашелестіла. Рунн витягнув шию, щоб подивитися, і побачив, як зелений фоліант… сяє. Манить. Його тіні зашепотіли, ніби закликаючи. Що ж, тоді гаразд.

Він умить підтягнув мідну драбину і піднявся нею. Брайс сказала, наче звертаючись до самої бібліотеки: «Не заважай йому», — і він дістав книгу з полиці. Побачивши назву, він закотив очі під лоба. «Великі Романи Народу Фейрі».

Воістину сила Зоренародженого. Сунувши книгу під пахву, він спустився і підійшов до стола.

Глянувши на назву книги, Брайс зареготала.

— Ти впевнений, що твоя сила Зоренародженого — не для пошуку вульгарщини? — Вона гукнула до Лехаби: — Це якраз для тебе!

Лехаба стала малиново-рожевого кольору.

— Бібі, ти жахлива.

— Насолоджуйся, — підморгнув йому Аталар.

— Неодмінно, — огризнувся Рунн, розгортаючи книгу. Та не встиг він почати, як задзижчав його телефон. Рунн вийняв його з задньої кишені й глянув на екран. — Дек дістав потрібну тобі інформацію.

Брайс і Аталар завмерли. Рунн відкрив імейл, але потім його пальці зависнули над кнопкою «Переслати».

— Я, гм… у тебе та сама електронна адреса? — спитав він сестру. — А твоєї у мене взагалі немає, Аталаре.

Гант проторохтів адресу своєї електронної пошти, але Брайс якусь хвилину насуплено дивилася на Рунна, ніби зважуючи, чи хоче вона відкривати ще одні двері до свого життя. Тоді вона зітхнула і відповіла:

— Так, та сама.

— Відправив, — сказав Рунн і відкрив вкладений файл, що його надіслав Деклан.

Файл був повен координат і відповідних назв місць. Повсякденна рутина Даніки як Альфи Зграї Дияволів зводилася до пересування Старою Площею та її околицями, не кажучи вже про її активне особисте життя після заходу сонця. Список охоплював усе, починаючи з квартири, Лігва, офісу Правителів Міста у Коміціумі до тату-салону, бургерної, численних піцерій, барів, концертного майданчика, університетського стадіону, перукарень, спортзали… Прокляття, вона взагалі спала? Список починався за два тижні до смерті Даніки. Судячи з тиші, що запала за столом, Рунн зрозумів, що Брайс із Гантом також передивляються локації. А потім…

Аталар підвів погляд на Брайс, і його темні очі здивовано блищали.

— Даніка не лише чергувала поблизу Храму Богині Місяця, коли було вкрадено Ріг — вона чергувала у храмі протягом двох днів до того, як це сталося, — пробурмотіла вона. — І в ніч вимкнення першосвітла теж.

— Гадаєш, вона бачила злодія, і її вбили, щоб затерти сліди? — спитав Гант.

Невже все було так просто? Рунн змолився, щоб так і виявилося.

Але Брайс похитала головою.

— Якби Даніка побачила крадіжку Рога, то повідомила би про це, — вона знову зітхнула. — Зазвичай Даніка не чергувала у храмі, але Сабіна часто на зло змінювала їй графік. Можливо, на Даніці після чергування залишився запах Рога і демон її вистежив.

— Проглянь список ще раз, — наполегливо промовив Рунн. — Можливо, ти щось пропустила.

Брайс скривила рота — втілення скептицизму — але Гант погодився:

— Краще, ніж нічого.

Брайс підвела очі й пильно подивилася на янгола — довше, ніж це було потрібно.

Нічого хорошого з цього не вийде — з того, що Брайс і Аталар працюють разом. Живуть разом.

Але Рунн припнув язика і почав читати.

— Уже дійшов до пристойних постільних сцен? — ліниво спитала Брайс Рунна, втретє передивляючись список місць перебування Даніки. Вона помітила, що подруга кілька разів була біля лабораторії Філіпа Бріґґса, яка розташована одразу за міською стіною. Зокрема і в ніч облави.

Вона досі пам’ятала, як два роки тому Даніка і Коннор, кульгаючи, повернулися до квартири після арешту Бріґґса і його кересівської групи. Даніка була в порядку, але Коннор заробив розбиту губу і підбите око, які свідчили про те, що щось пішло не за планом. Вони ніколи не розповідали про це, а вона і не питала. Лише всадила Коннора за паршивий кухонний стіл і промила його рани.

Він не зводив очей з її обличчя і губ весь час, поки вона обережно обробляла його губу. Тієї миті вона зрозуміла, що це неминуче — що Коннор втомився чекати. Що п’ять років їхньої дружби та ходіння околясом скінчилися, що тепер усе зміниться і він невдовзі зробить свій крок. Байдуже, що вона зустрічалася з Рідом. Коннор дозволяв їй піклуватися про нього, його очі буквально сяяли, і вона зрозуміла, що час настав.

Коли Рунн не відповів на її глузування, Брайс відірвала погляд від ноутбука. Брат продовжував читати — і, схоже, не чув її.

— Рунне.

Гант, який був зайнятий базою даних галереї, теж перервався.

— Данаане.

Рунн різко підвів голову і закліпав.

— Щось знайшов? — спитала Брайс.

— І так, і ні, — відповів Рунн, відкинувшись на стільці. — Тут тристорінкова розповідь про Принца Пелія і його наречену, Леді Гелену. Але я не знав, що Пелій насправді був головнокомандувачем фейської королеви Теї, коли вони потрапили у наш світ, здійснивши Перехід, — а Гелена була її донькою. Судячи з усього, королева Тея також була Зоренародженою, і її дочка успадкувала таку ж силу. У Теї була й молодша донька з таким самим даром, але згадується тут лише про Леді Гелену, — Рунн відкашлявся і прочитав: — «Гелена, з волоссям кольору ночі, чия золота шкіра променіла зоряним світлом і тінями». Схоже, Пелій на той час був одним з кількох фейців, які володіли силою Зоренароджених.

Брайс кліпнула.

— То й що? Який це має стосунок до Рога?

— Тут написано, що священні предмети призначалися лише для тих фейців, хто мав цю силу. Що Ріг працював лише тоді, коли крізь нього текло зоряне світло, коли він наповнювався силою. Звідси виходить, що магія Зоренароджених, вкупі з усім іншим, може передаватися через священні предмети — оживляючи їх. Мені ніколи не вдавалося зробити нічого подібного, навіть із Зоряним Мечем. Але це пояснює, навіщо Принцу Безодні для створення кристалоса, який полює на Ріг, знадобилася кров Пелія — бо в ній містилася сила. Утім, мені здається, що Рогом міг володіти будь-хто з Зоренароджених.

— Але якщо Принц Безодні здобуде Ріг, то не зможе ним скористатися без допомоги Зоренародженого фейця, який може ним керувати, — сказав Гант і кивнув до Рунна: — Навіть якщо той, хто полює на Ріг, знайде його, йому знадобишся ти.

Рунн замислився.

— Але не забуваймо, що в того, хто прикликав демона, щоб вистежити Ріг — і вбити невинних, — Рога немає. Його викрав хтось інший. Тож ми, по суті, шукаємо двох різних людей: вбивцю і викрадача Рога.

— Так, але Ріг усе одно зламаний, — сказала Брайс.

Рунн постукав пальцем по книзі.

— І зламаний, вочевидь, назавжди. Тут сказано, що коли Ріг тріснув, фейці заявили, що його здатне полагодити лише «світло, яке не є світлом; магія, яка не є магією». По суті, це мудрований спосіб сказати, що немає жодних шансів на те, що Ріг колись знову запрацює.

— Отже, тоді нам потрібно з’ясувати, навіщо це може бути комусь потрібно, — промовив Гант і похмуро глянув на Рунна. — Для чого Ріг потрібен твоєму батькові — для якоїсь піар-компанії про добрі давні часи фейської раси?

Рунн пирхнув, а Брайс слабко усміхнулася. З подібними репліками Аталар ризикував стати одним з її улюбленців.

— Загалом — так, — відповів Рунн. — За його словами, упродовж кількох останніх тисяч років фейрі занепадають. Він стверджує, що наші предки могли спопеляти цілі ліси самою силою думки — тоді як він зараз може спалити щонайбільше якийсь гайок, — Рунн зціпив зуби. — Його зводить з розуму те, що мої сили Обраного — завбільшки з зерня.

Брайс знала, що відсутність у неї магічної сили була однією з причин, з яких батько відчував відразу і до неї.

Доказом того, що вплив фейрі дедалі слабшав.

Вона відчула на собі погляд Ганта, наче янгол вловив гіркоту, що хвилею прокотилася по ній.

— Мій рідний батько ніколи не цікавився мною з тієї ж причини, — сказала вона йому, не розкриваючи усієї правди.

— Особливо після твого візиту до Провидиці, — додав Рунн.

Гант запитально звів брову, але Брайс лише похитала головою і насуплено промовила:

— Це довга історія.

Гант знову глянув на неї уважним поглядом, у якому читалося повне розуміння. Тож Брайс зазирнула до книги в руках Рунна, пробігла очима кілька рядків і підвела погляд на брата.

— Увесь цей розділ про твоїх понтових аваленських родичів. Магія тіні, читання думок… Дивно, що вони ще не проголосили себе Зоренародженими.

— Вони були б не проти, — пробурмотів Рунн. Купка самовдоволених придурків.

Брайс слабко пам’ятала, як брат детально розповідав їй, чому так ставиться до своїх родичів, але спитала:

— А ти не володієш читанням думок?

— Не читанням думок, а думкорозмовою, — буркнув він, — і це не має ніякого стосунку до здібностей Зоренародженого. Чи до нашої справи.

Вочевидь, Гант із ним погоджувався, бо втрутився у їхній діалог:

— А якщо ми спитаємо Провидицю про Ріг? Можливо, вона зможе побачити, навіщо комусь зламана реліквія.

Брайс і Рунн випросталися. Але вона сказала:

— Краще звернутися до містиків.

— Містики — темні і стрьомні, — скривився Гант. — Спершу спробуємо варіант із Провидицею.

— Що ж, я пас, — швидко сказала Брайс.

Очі Ганта потемніли.

— Через те, що сталося під час твого минулого візиту?

— Так, — напружено промовила вона.

— Тоді ти і йди, — втрутився Рунн, звертаючись до Ганта.

Янгол фиркнув від сміху.

— Теж невдалий досвід, Дананне?

Брайс зловила себе на тому, що уважно дивиться на брата. Рунн ніколи не розповідав їй про похід до Провидиці. Але він лише знизав плечима і сказав:

— Ага,

Гант розвів руками.

— Гаразд, придурки. Я піду. Ніколи там не був. Мені це завжди здавалося позерськими прийомчиками.

Але це було не так. Брайс відігнала спогад про золотого сфінкса, який сидів перед отвором у підлозі тьмяно освітленої чорної кімнати, — і як його жіноче обличчя стежило за кожним її рухом.

— Тобі треба записатися заздалегідь, — лише змогла сказати вона.

Запала тиша. Її перервало дзижчання телефона, і Гант, діставши свій, зітхнув.

— Треба відповісти, — сказав він і, не чекаючи на їхню відповідь, збіг бібліотечними сходами нагору. За мить хлопнули вхідні двері галереї.

Пам’ятаючи про Лехабу, яка досі дивилася свій серіал, Рунн тихенько сказав сестрі:

— Мені завжди було начхати на те, який у тебе рівень сили, Брайс. Ти ж це знаєш?

Вона продовжила перегляд місць перебування Даніки.

— Ага, знаю, — тоді запитально звела брову. — А що у тебе сталося з Провидицею?

Його обличчя витягнулося.

— Нічого. Вона сказала мені усе, що хотів почути Король Осені.

— То що… ти засмутився, що твоє передбачення не було таким катастрофічним, як моє?

Рунн підвівся, блиснувши пірсингом у першосвітлі.

— Слухай, у мене після обіду зустріч з Допоміжними силами, до якої мені треба підготуватися, але пізніше побачимося.

— Звісно.

Рунн зупинився, ніби збираючись додати ще щось, але потім рушив до сходів і покинув бібліотеку.

— Твій кузен просто чарівний, — зітхнула Лехаба на диванчику.

— Я думала, твоє єдине справжнє кохання — Аталар, — сказала Брайс.

— Хіба я не можу мати обох?

— Зважаючи на те, як жахливо вони вміють ділитися, думаю, ні для кого з вашої трійці це добром не скінчиться.

На ноутбук надійшов імейл. Оскільки її розтрощений телефон лишився серед уламків «Ворона», Гант написав на електронну пошту: «Бачив, твій кузен пішов. Через п’ять хвилин збираємося до Коміціуму».

Вона відповіла: «Не треба мені наказувати, Аталаре».

«Чотири хвилини, крихітко».

«Я вже казала: не називай мене крихіткою».

«Три хвилини».

Загарчавши, вона підвелася з-за стола, потираючи ногу. Її високі підбори буквально вбивали її, а знаючи Аталара, вона була впевнена, що він змусить її обійти весь комплекс Коміціуму пішки. З іншим взуттям її сукня виглядатиме сміховинно, але, на щастя, у нижній шухляді бібліотечного стола вона зберігала змінний одяг, переважно на випадок, якщо трапиться дощ, здатний зіпсувати її парадне вбрання.

— Це приємно — коли сюди заходять гості, — промовила Лехаба.

У грудях Брайс защеміло, але вона сказала:

— Я скоро повернуся.