Дім Землі та Крові

33

У чорній приймальні Провидиці тхнуло сіркою і паленим м’ясом. Сіркою — через природні гази, що здіймалися з отвору в центрі кімнати, а м’ясом — через купу бичачих кісток, які саме тліли на жертовнику біля дальньої стіни — підношення Оґенас, Хранительці Містерій.

Після того що він зробив учора ввечері, священний храм був останнім місцем, де йому хотілося бути. Останнім місцем, на яке він заслуговував.

Шестиметрові двері зачинилися за Гантом, і він рушив безмовною приймальнею до отвору в підлозі у центрі кімнати і стіни диму за ним. Його очі пекли від різнобарв я їдких запахів, і він прикликав вітер, відганяючи їх від обличчя.

Постать за димною завісою ворухнулася.

— Я все чекала, коли ж Тінь Смерті з’явиться на моєму порозі, — промовив приємний голос. Юний, сповнений світла і радісного подиву — утім, з відтінком древньої жорстокості.

Гант зупинився біля краю отвору, придушуючи бажання зазирнути у нескінченну темряву.

— Я не заберу у тебе багато часу, — сказав він, і кімната, чорна яма і димова завіса поглинули його голос.

— Я дам тобі стільки часу, скільки дарує Оґенас, — дим розсіявся, і Гант, затамувавши подих, дивився на істоту, яка з’явилася з завіси.

Сфінкси були рідкістю — на землі їх жило всього кілька десятків, і всі вони були покликані служити богам. Ніхто не знав, скільки їм років, а ця, що стояла перед ним… Вона була настільки гарна, що Гант забув, як керувати своїм тілом. Золотиста фігура левиці рухалася плавно і граційно, походжаючи по той бік ями і то зникаючи, то виринаючи з туману. Золотисті крила були міцно притиснуті до стрункого тіла і мерехтіли, наче були зроблені з розплавленого металу. А увінчувалося крилате лев’яче тіло… обличчям золотоволосої жінки, бездоганним, як і лице Шахари.

Ніхто не знав її імені. Вона була просто Провидиця. Гант подумав, що вона, можливо, була настільки древня, що забула своє справжнє ім’я.

Провидиця кліпнула до нього великими карими очима, торкнувшись віями своїх світло-коричневих щік.

— Постав своє запитання — і я скажу тобі, що прошепоче мені дим.

Її слова пронизали його до кісток, заманюючи його. Не так, як це могли з ним робити красиві жінки, а радше як робив павук, що заманював муху до своєї павутини.

Мабуть, не дарма Квінлан з Данааном не хотіли сюди йти. Хел, Брайс відмовилася навіть зайти до парку навколо чорного кам’яного храму, вирішивши зачекати з Рунном на лавці неподалік.

— Те, що я казатиму, має конфіденційний характер, ясно? — спитав він.

— Коли говорять боги, я стаю провідником для їхніх слів, — вона влаштувалася на підлозі перед отвором, склавши передні лапи, пазурі на яких виблискували у тьмяному світлі жаровень, що жевріли по обидва боки від них. — Але так — ця розмова залишиться конфіденційною.

Усе це здавалося якоюсь маячнею, але Гант видихнув і, глянувши у великі карі очі, спитав:

— Навіщо комусь потрібен Місячний Ріг?

Він не став питати, хто його викрав, — зі звітів йому було відомо, що два роки тому її вже питали про це і вона відмовилася відповідати.

Провидиця закліпала й зашелестіла крилами, наче від несподіванки, але потім схилилася над ямою і почала вдихати дим, що підіймався з отвору. Минали хвилини, і в Гантовій голові почало пульсувати від розмаїття запахів — особливо від смердючої сірки.

Дим клубочився, приховуючи сфінкса з виду, хоча вона сиділа всього за три метри від нього.

Гант щосили намагався стояти спокійно.

Клуби диму прорізав скрипучий голос:

— Щоб відкрити портал між світами, — Ганта всипало морозом. — Ріг хочуть використати, щоби знову відкрити Північний Розлом. Призначення Рога не лише закривати проходи — але й відкривати їх. Залежно від того, чого хоче його володар.

— Але Ріг зламаний.

— Його можна відновити.

У Ганта ледь не зупинилося серце.

— Як?

Довга, довга пауза. Тоді:

— Інформація прихована. Я не бачу. Ніхто не може побачити.

— Фейські легенди стверджують, що його не можна полагодити.

— То легенди. А це правда. Ріг можна відновити.

— Хто хоче це зробити? — Він мав спитати, хоч це було і безглуздо.

— Ця інформація теж прихована.

— Небагато ж користі.

— Будь вдячний, Володарю Блискавок, що взагалі щось дізнався, — цей голос… цей титул… У Ганта пересохло в роті. — Чи бажаєш дізнатися, що я бачу у твоєму майбутньому, Оріоне Аталаре?

Почувши ім’я, яке дали йому при народженні, він відсахнувся, ніби його вдарили у живіт.

— Ніхто не промовляв це ім’я вже двісті років, — прошепотів він.

— Ім’я, яке дала тобі твоя мати.

— Так, — витиснув з себе він і відчув, як щемить усередині від згадки про материне обличчя і любов, якою завжди сяяли її очі. Любов, якої він геть не заслуговував — а надто коли його не було поруч, щоб захистити її.

— Сказати, що я бачу, Оріоне? — прошепотіла Провидиця.

— Я не впевнений; що хочу знати.

Дим розсіявся настільки, що він побачив її чуттєві губи, вигнуті у жорстокій, наполовину потойбічній посмішці.

— Люди приїжджають з усього Мідґарда, благаючи мене про видіння, а ти не хочеш знати?

Волосся на його потилиці стало дибки.

— Дякую, але ні, — подяка здалася йому мудрим рішенням — мабуть, це могло би умилостивити богиню.

Сфінкс блиснула зубами. Її довгі ікла легко могли шматувати плоть.

— Чи розповідала тобі Брайс Квінлан, що сталося, коли вона дванадцять років тому стояла у цій кімнаті?

Кров застигла у жилах Ганта.

— Це справи Квінлан.

Жорстока посмішка Провидиці не смикнулася.

— І ти не хочеш дізнатися, яке майбутнє я побачила для неї?

— Ні, — Гант говорив щиро. — Це її справи, — повторив він. Усередині нього піднялися блискавки, згуртовуючись проти ворога, якого він не міг убити.

Провидиця кліпнула, повільно махнувши густими віями.

— Ти нагадуєш мені те, що було давно втрачено, — тихо промовила вона. — Я не припускала, що це зможе колись з’явитися знову.

Не встиг Гант наважитися спитати, що це означає, як вона махнула своїм лев’ячим хвостом — збільшеною версією хвоста Сирінкса. Примарний вітер відчинив двері позаду нього, і стало зрозуміло, що розмову закінчено. Але перш ніж сховатися за димовою завісою, Провидиця сказала:

— Зроби собі послугу, Оріоне Аталаре: тримайся якнайдалі від Брайс Квінлан.