Дім Землі та Крові

58

Уранці, коли Брайс вдягалася на роботу, її мати надіслала повідомлення про час і місце прийому у медвідьми: «Сьогодні об одинадцятій. Це за п’ять кварталів від галереї. Сходи, будь ласка».

Брайс нічого не відповіла. На прийом вона точно не піде.

Особливо враховуючи те, що у неї була запланована інша зустріч — на М’ясному Ринку.

Гант пропонував зачекати до вечора, але Брайс знала, що торговці охочіше спілкуватимуться у спокійній першій половині дня, коли не намагатимуться заманити до себе звичних вечірніх покупців.

— Ти сьогодні знову тихий, — пробурмотіла Брайс, поки вони пробиралися тісними проходами підземного складу. Це вже був третій склад — похід до перших двох швидко виявився безрезультатним.

Ні, торговці нічого не знали про наркотики. Ні, це всього лише стереотип щодо М’ясного Ринку, який вони не підтримують. Ні, вони не знають нікого, хто міг би їм допомогти. Ні, срібні марки за інформацію їх не цікавлять, тому що вони справді не знають нічого, що було би їм корисним.

Під час усіх цих розмов Гант тримався подалі, тому що ніхто не хотів говорити з легіонером і Упалим рабом.

Гант щільно підібгав крила.

— Не думай, що я забув, що ми просто зараз пропускаємо прийом медвідьми.

Не треба було йому про це казати.

— Щось не пам’ятаю, щоб я дозволяла тобі пхати носа у мої справи.

— Знов за рибу гроші? — розсміявся Гант. — Я думав, що вчорашні обіймашки перед телевізором дають мені право принаймні висловити свою думку, не ризикуючи лишитися без голови.

Брайс пустила очі під лоба.

— Ми не обіймалися.

— Чого саме ти хочеш? — спитав Гант, роздивляючись прилавок із чималим вибором старовинних ножів. — Щоб твій хлопець, партнер чи чоловік просто сидів поруч, не мав власної думки, погоджувався з усім, що ти скажеш, і ніколи не смів тебе про щось запитати?

— Звісно, ні.

— Те, що я чоловік і маю власну думку, не робить мене якимсь деспотичним психопатом.

Брайс сунула руки до кишень Даніччиної шкіряної куртки.

— Слухай, моя мама багато чого витерпіла саме завдяки деспотичним психопатам.

— Знаю, — його очі потепліли, — Але навіть попри це, поглянь на них із твоїм батьком. Він висловлює свою думку. І таки здається психопатом, коли йдеться про захист вас із мамою.

— Ти не розумієш, — пробурмотіла Брайс. — До від’їзду в університет Міста Півмісяця я не була на жодному побаченні.

Гант здивовано звів брови.

— Серйозно? А я думав… — Він похитав головою.

— Що думав?

Він знизав плечима.

— Що людські хлопчики за тобою упадали.

Брайс стрималася, щоб не глянути на нього, коли він промовив «людські хлопчики» так, наче вони належали до якоїсь іншої породи, ніж він — дорослий малахим.

Формально так і було, але ця нотка чоловічої зарозумілості…

— Що ж, якщо вони і хотіли поупадати за мною, то ніколи не наважувалися цього показати. Вони боготворили Рендалла, і хоча він ніколи нічого не казав, усі вбили собі в голови, що я була під категоричною забороною.

— Для мене ця причина була би не досить вагомою і не спинила би мене.

Від того, як понизився його голос, її щоки спалахнули.

— Ну, окрім боготворіння Рендалла, треба сказати, що я теж відрізнялася, — вона вказала на свої загострені вуха і високий зріст. — Надто фейська для людей. От горе, скажи?

— Це формує характер, — промовив він, роздивляючись на прилавку розмаїття опалів: білі, чорні, червоні, сині, зелені. Змережані райдужними прожилками, які походили на збережені артерії самої землі. — Для чого вони? — спитав він людиноподібну жінку з чорним пір’ям за прилавком. Вочевидь, сороку.

— Це талісмани удачі, — відповіла сорока, обвівши пір’ястою рукою ятки з самоцвітами. — Білий — для радощів, зелений — для здоров’я, червоний — для кохання і плідності, синій — для мудрості… Обирайте.

— А чорний для чого? — спитав Гант.

Кутики сорочачого рота кольору оніксу вигнулися вгору.

— Для того, що протилежне удачі, — вона постукала пальцем по скляному куполу, у якому зберігалися чорні опали. — Підсуньте його під подушку своєму ворогу — і побачите, що з ним станеться.

Брайс прочистила горло.

— Хоча все це дуже цікаво…

— Мені білий, — простягнув Гант срібну марку.

Брайс здивовано звела брови, але сорока схопила марку і поклала білий опал на простягнуту долоню Ганта. Вони рушили далі, ігноруючи її численні слова вдячності вслід.

— Не знала, що ти забобонний, — сказала Брайс.

Але Гант зупинився в кінці ряду прилавків і взяв її за руку. А тоді всунув у неї опал, що нагрівся у його долоні. Самоцвіт був завбільшки з вороняче яйце і мерехтів під лампами першосвітла високо угорі.

— Тобі не завадить трохи радості, — тихо промовив Гант.

У грудях Брайс спалахнуло світло.

— Тобі теж, — відповіла вона, намагаючись повернути опал.

Але Гант відступив назад.

— Це подарунок.

Обличчя Брайс знову потеплішало, і вона усміхнулася. Потім рушила далі, намагаючись не дивитися на Ганта, хоча й відчувала, що він затримав на ній погляд, коли вона ховала опал до кишені куртки.

Покупка опала була ідіотською. Імпульсивною.

Імовірно, його властивості були маячнею, але Брайс принаймні поклала його до кишені. Не стала відпускати коментарі про те, як заіржавіли його манери, оскільки минуло двісті років, відколи він востаннє думав про подарунок жінці.

Шахара усміхнулася би опалу — і скоро про нього забула би. У її алебастровому палаці скарбниці ломилися від коштовностей: діаманти завбільшки з сонцебольні м’ячі; цільні блоки смарагду, складені, як цеглини; справжні ванни, наповнені рубінами. Маленький білий опал — навіть якщо він приносив радість — був би піщинкою на довжелезному березі. Шахара оцінила би подарунок, але зрештою сунула би його в якусь шухляду і забула би про нього. Та й Гант, душею відданий їхній справі, мабуть, теж про нього забув би.

Він зціпив зуби, коли побачив, як Брайс рушила до прилавка зі шкурами. Довготелеса підлітка — судячи з запаху, перевертниця з родини котячих — була у своїй людській подобі і, сидячи на табуретці, спостерігала за наближенням їхньої парочки. Її довга каштанова коса спадала з плеча і майже торкалася телефона, що його вона без діла тримала у руках.

— Привіт, — промовила Брайс і вказала на купу ворсистих килимків. — Скільки за один?

— Двадцять срібних, — відповіла перевертниця з такою ж нудьгою у голосі, як і на обличчі.

Брайс всміхнулася, провівши рукою по білій шкурі. Шкіра Ганта враз натяглася. Він відчував цей дотик тієї ночі, коли вона гладила його, намагаючись приспати. І відчував зараз, коли вона гладила білу овчину.

— Двадцять срібних за шкуру снігового барана? Хіба вони не дешевші?

— Моя мати змушує мене працювати на вихідних. Вона би розлютилася, якби я продавала їх за звичайною ціною.

— Дуже мило з твого боку, — хихонувши, промовила Брайс. Тоді нахилилася і понизила голос: — Це прозвучить банально, але у мене до тебе є питаннячко.

Гант тримався осторонь, спостерігаючи за роботою Брайс. Зухвала, примітивна тусовщиця у пошуках нових наркотиків.

Перевертниця навіть не підвела погляд.

— Слухаю.

— Ти не знаєш, чи можна десь тут дістати… чогось покайфувати?

Дівчина закотила карі очі.

— Гаразд. Давайте послухаємо?

— Що послухаємо? — невинно перепитала Брайс.

Перевертниця підняла телефон, на якому щось друкувала своїми нігтями кольору веселки.

— Ту маячню, про яку ти розводилася тут і на двох інших складах, — вона показала екран телефона. — У нас тут груповий чат, — дівчина обвела рукою ринок. — Мене вже разів десять попередили про те, що ви двоє тиняєтеся навколо і сиплете занудними запитаннями про наркотики чи щось таке.

Мабуть, це вперше Гант побачив, як Брайс втратила мову. Тож він підійшов до неї і став поруч.

— Гаразд, — сказав він підлітці, — але ти щось знаєш?

Дівчина обвела його очима.

— Думаєш, Кобра б дозволила продавати тут таке лайно, як синт?

— Розпусту і злочини вона дозволяє, — процідив Гант.

— Так, але вона не дурна, — відказала дівчина і закинула косу за плече.

— То ти щось чула, — промовила Брайс.

— Кобра наказала передати вам, що це брудна справа і вона таким не займається — і ніколи не займатиметься.

— Але хтось займається? — напружено спитала Брайс.

Кепські справи. Нічим хорошим це не закінчиться…

— Кобра також наказала передати, щоб ви перевірили річку, — перевертниця знову взялася за телефон, імовірно, щоб написати Кобрі, що передала повідомлення. — Підхоже місце для такої дурі.

— Що ти маєш на увазі? — спитала Брайс.

Дівчина знизала плечима.

— Спитайте русалок.

— Треба проаналізувати усі факти, — сказав Гант Брайс, яка мчала до причалів М’ясного Ринку, — перш ніж заявлятися до русалок і звинувачувати їх у торгівлі наркотиками.

— Запізно, — відказала Брайс.

Він не зміг її зупинити двадцять хвилин тому, коли вона відправила видрою послання Таріону, і точно не зможе зупинити її зараз проханням зачекати і не бігти до річки.

За лічені кроки від причалу Гант схопив її за руку.

— Брайс, русалки не люблять, коли їх неправдиво звинувачують…

— Хто сказав, що це неправда?

— Таріон не наркодилер, і він точно не продає таку заразу, як синт.

— Він може знати того, хто продає, — вона висмикнула руку. — Ми вже давно товчемо воду в ступі. Мені потрібні відповіді. Негайно, — вона примружено подивилася на нього. — Хіба ти не хочеш з усім цим покінчити? Щоб тобі скосили твій борг?

Звісно, Гант хотів, але натомість сказав:

— Імовірно, що синт тут взагалі ні до чого. Нам не слід…

Але вона вже стояла на дерев’яному причалі, не наважуючись глянути у воду, що вирувала унизу. Причали М’ясного Ринку були сумнозвісними звалищами. І годівницями для водяних падальників.

Почувся плюскіт води, і наступної миті на краю причалу вже сиділа могутня фігура русала.

— Яка ж гидотна ця частина ріки, — замість привітання сказав Таріон.

Брайс навіть не посміхнулася і лише промовила:

— Хто у річці торгує синтом?

Усмішка зникла з обличчя Таріона. Гант відкрив рота, щоб заперечити, але русал сказав:

— Не у річці, Довгонога, — він похитав головою. — На річці.

— Отже, це правда. То що це таке? Цілющій препарат, який просочився за межі лабораторії? Хто за цим стоїть?

Гант ступив до неї.

— Таріоне…

— Даніка Фендир, — відповів Таріон і лагідно подивився на Брайс. Ніби знав, ким для неї була Даніка. — Інформація про це з’явилася за день до її смерті. Її бачили з товаром у човні неподалік звідси.