Дім Землі та Крові

23

Уранці Брайс сиділа за столом у виставковій залі галереї, втупившись у список останніх місць перебування Даніки, коли задзвонив її телефон.

— Угода з леопардом минула успішно, — сказала вона Джесібі замість вітання. Уся документація була готова годину тому.

— Мені треба, щоб ти піднялася до мого кабінету і надіслала мені файл з мого комп’ютера.

Брайс закотила очі, ледве стримуючись, щоб не з єхидствувати «Нема за що», — і спитала:

— Хіба ви не можете переглянути його віддалено?

— Я навмисне не викладала його у загальний доступ.

Шумно дихаючи носом, Брайс підвелася і, попри слабке пульсування болю в нозі, підійшла до невеличких дверей у стіні біля стола. Приклавши долоню до металевої панелі, вона зняла захисні чари, і двері відчинилися. За ними були вузькі встелені килимом сходи, що вели нагору.

— Коли я щось тобі наказую, Брайс, ти це робиш. Без зайвих запитань.

— Так, Джесібо, — пробурмотіла Брайс, підіймаючись сходами. Після вчорашніх ухилянь від загребистих лап леопарда хвора нога нагадувала про себе.

— Ти хочеш стати хробаком, Брайс? — вкрадливо спитала Джесіба, і її голос став моторошно схожий на рипучий хрип Женців. Добре, що чаклунка не була однією з них, — хоча Брайс знала, що її хазяйка частенько має з ними справу у Домі Полум’я і Тіні. Дякувати богам, ніхто з них ще не заходив до галереї. — Хочеш бути жуком-гнойовиком чи багатоніжкою?

— Краще бабкою.

Брайс увійшла до невеличкого розкішного кабінету. Одна стіна була суцільно скляною, зроблена з повністю звуконепроникного матеріалу, і виходила на галерею поверхом нижче.

— Будь обережна зі своїми бажаннями, — вела далі Джесіба. — Якщо я перетворю тебе на комаху, ти швидко прикусиш свій гострий язичок. Ти взагалі не зможеш говорити.

Брайс підрахувала різницю в часі між Місяцеградом і західним узбережжям Панґери і зрозуміла, що Джесіба, ймовірно, щойно повернулася з обіду.

— Міцна штука, це панґерське червоне вино, еге ж?

Вона наблизилася до дерев’яного стола, й угорі спалахнуло першосвітло. Низка світильників підсвічувала розібрану гвинтівку, яка висіла на стіні за столом. Знищувачка Богів сяяла так само яскраво, як того дня, коли її створили. Брайс могла поклястися, що відполіровані золото і сталь відлунювали слабким виттям — наче легендарна смертельна зброя досі дзвеніла після пострілу.

Від того, що гвинтівка висіла у кабінеті хазяйки, Брайс було не по собі, хоча Джесіба і розібрала її на чотири частини та повісила над столом, наче витвір мистецтва. Гвинтівку можна було легко зібрати, але її розібраний вигляд заспокоював клієнтів чаклунки, водночас нагадуючи їм, що головною тут була вона.

Брайс знала, що Джесіба ніколи не розповідала клієнтам про п’ятнадцятисантиметрову кулю з гравіруванням у сейфі за картиною на правій стіні. Чаклунка лише раз показала її Брайс, дозволивши прочитати вигравірувані на ній слова: «Memento Моrі».

Ті самі слова, що й на мозаїчному панно на М’ясному Ринку.

Це здавалося мелодраматичним, але якась частина Брайс захоплювалася рідкісними кулею і гвинтівкою, яких було всього кілька на весь Мідґард.

Брайс увімкнула комп’ютер Джесіби і, вислухавши численні інструкції хазяйки, надіслала їй потрібний файл. Спускаючись сходами назад до галереї, вона спитала начальницю:

— Ви не чули нічого нового про Місячний Ріг?

Довга, замислена пауза.

— Це якось пов’язано з твоїм розслідуванням?

— Можливо.

Низький, холодний голос Джесіби був втіленням Дому, якому вона служила:

— Я нічого не чула.

І чаклунка поклала слухавку. Скриплячи зубами, Брайс повернулася до свого столу у виставковій залі.

Її роздуми перервав шепіт Лехаби з-за залізних дверей:

— Тепер мені можна побачитися з Аті?

— Ні, Леле.

Сьогодні янгол теж тримав дистанцію. Чудово.

Шукай там, де болить найбільше.

У неї був готовий список місць, у яких Даніка побувала перед смертю. На жаль, Брайс знала, що їй потрібно зробити далі. Знала це, ще коли прокинулася вранці. Телефон, який вона досі тримала в руці, задзвонив, і Брайс приготувалася вислуховувати бурчання Джесіби про те, що вона налажала з файлом, але це дзвонив Гант.

— Слухаю, — промовила вона замість привітання.

— Сталося ще одне вбивство, — його голос був напружений — холодний.

Вона ледь не впустила телефон.

— Хто?..

— У мене ще не вся інформація, але вбивство сталося за десять кварталів звідси — поблизу Брами на Старій Площі.

Її серце калатало так швидко, що вона ледве змогла перевести подих і спитати:

— Є свідки?

— Ні. Але нам треба туди пройтися.

У неї затремтіли руки.

— Я зайнята, — збрехала вона.

Пауза.

— Я не жартую, Квінлан.

Hi. Hi, вона не зможе, не зможе знову це витримати, знову це побачити…

Брайс змусила себе дихати, практично всотуючи ніздрями пари перцевої м’яти з розпилювача.

— Зараз прийде клієнт…

Він гахнув кулаком у двері галереї, визначаючи її долю.

— Ми йдемо.

Брайс була така напружена, що її ледь усю не трусило, коли вони з Гантом підійшли до магічних екранів, що перекривали провулок за кілька кварталів від Брами Старої Площі.

Вона намагалася дихати, випробовуючи усі техніки, про які читала й чула, щоб приборкати свій страх і це нудотне відчуття у шлунку. Але усе було марно.

У провулку товпилися янголи, фейці й перевертні. Деякі з них говорили по телефону чи по рації.

— Останки знайшов бігун, — сказав Гант, проходячи крізь натовп, який розступався, пропускаючи його. Вони вважають, що вбивство сталося вночі. 33-й досі працює над встановленням особи, — обережно додав він, — але, судячи з одягу, схоже, це послушниця з Храму Богині Місяця. Ісая вже опитує жриць храму, чи не зник у них хтось.

Усі звуки злилися у гучний гул. Вона вже не пам’ятала, як сюди дійшла.

Гант обійшов магічний екран, який закривав місце злочину від сторонніх, глянув на те, що за ним лежало, і вилаявся. Тоді різко розвернувся до неї, немов усвідомивши, у що знову її втягнув, але було запізно.

Цегляна стіна будівлі була забризкана кров’ю. На потрісканій бруківці провулка зібралися криваві калюжі. Стінки сміттєбака теж були заляпані кров’ю. А біля цього сміттєбака лежали шматки червоної плоті, наче хтось викинув їх з відра. Поруч із місивом лежали подерті шати.

Гучний гул у вухах Брайс перетворився на ревіння. Її всім тілом повело назад.

Даніка, яка завиває від сміху, Коннор, який їй підморгує, Бронсон, Зак і Зельда, Наталі й Торн, які істерично регочуть…

А потім — лише червона плоть. Усі вони, усе, чим вони були і чим була вона поруч із ними, перетворилося на самі лише купи кривавого місива.

Зникло, зникло, зникло…

Чиясь рука стиснула її плече. Але не Аталара. Ні. Гант із кам’яним обличчям стояв на місці.

Брайс здригнулася, коли Рунн сказав їй на вухо:

— Тобі не треба це бачити.

Ще одне вбивство. Ще один труп. Через два роки.

Медвідьма з чарівною паличкою в руках, яка гуділа першосвітлом, навіть опустилася навколішки перед тілом, намагаючись зібрати докупи частини трупа — дівчинки.

Рунн потягнув Брайс геть, до магічного екрана і свіжого повітря за ним…

Рух її розворушив. Гул у вухах припинився.

Вона вирвалася з його хватки, не хвилюючись про те, що їх хтось може побачити, про те, що він, як очільник фейського підрозділу Допоміжних сил, має право тут бути.

— Забери від мене свої граблі.

Рунн стиснув губи, але глянув через її плече до Ганта.

— Ти недоумок.

Очі янгола зблиснули.

— Дорогою сюди я попередив її про те, що вона побачить. Я не уявляв, який це буде жах, — з ноткою жалю додав він.

Він попереджав її? Тоді вона була така замислена, що ледве слухала Ганта. Така пригальмована, наче нанюхалася світлошукача.

— Вона доросла жінка, — вів далі Гант. — Їй не потрібно, щоб ти вирішував, з чим вона може впоратися, — він кивнув у бік виходу з провулка. — Хіба ти не повинен збирати матеріали? Якщо ти нам знадобишся, ми зателефонуємо, принцику.

— Пішов ти, — огризнувся Рунн, і в його волосі завирували пасма тіней. Тепер це стало помітно й іншим. — Тобі не здається, що те, що послушницю вбили одразу після нашого походу до храму, — не просто збіг?

Брайс не могла втямити їхні слова. Жодного слова.

Вона розвернулася в інший бік і рушила подалі від юрби слідчих.

— Брайс… — гукнув її Рунн.

— Залиш мене в спокої, — тихо промовила вона, простуючи геть. Не треба було дозволяти Аталару притягувати її сюди, не треба було на це дивитися, не треба було примушувати себе згадувати.

Колись вона пішла би одразу до балетної студії. І танцювала би, доки світ знову не набув би сенсу. Танці завжди були її гаванню, її способом зрозуміти світ. Вона ходила до студії щоразу, коли у неї видавався гівняний день.

Минуло два роки, відколи вона востаннє переступала поріг студії. Вона повикидала увесь свій танцювальний одяг і взуття. Свої сумки для тренування. Та, що була у квартирі, все одно була забризкана кров’ю — Даніки, Коннора і Торна, як і одяг у спальні, а на другій сумці, яка висіла біля дверей, була кров Зельди і Бронсона. Криваві візерунки, схожі на…

Вона відчула запах дощу — це Гант наздогнав її. Він теж там був. Ще один спогад з тієї ночі.

— Привіт, — промовив Гант.

«Привіт», — сказав він їй тоді, наче вічність тому. Вона була розвалиною, привидом, а потім з’явився він, опустився перед нею навколішки і, глянувши непроникними темними очима, сказав: «Привіт».

Вона не розповідала йому, що пам’ятає ту ніч у кімнаті для допитів. І їй точно не хотілося розповідати про це зараз.

Якщо їй доведеться заговорити з кимось, то вона просто вибухне. Якщо їй доведеться зараз зробити щось — будь-що, — то вона просто потоне у примітивному фейському гніві та…

Її очі почав застилати туман, м’язи болісно судомило, пальці зігнулися, наче вона подумки когось розривала…

— Пройдися — і все мине, — пробурмотів Гант.

— Дай мені спокій, Аталаре, — вона не могла дивитися на нього. Не витримувала присутності ні його, ні брата, нікого. Якщо послушницю вбили через те, що вони приходили до храму, — або як попередження, або тому, що дівчинка могла побачити щось пов’язане з Рогом, — якщо вони випадково занапастили бідолашну… Її ноги рухалися все швидше і швидше. Гант не відставав ні на крок.

Вона не плакатиме. Не впаде безформною купою на розі вулиці, захлинаючись сльозами. Не кричатиме, не блюватиме, ні…

Проминувши ще один квартал, Гант невимушено сказав:

— Я був там, тієї ночі.

Брайс мовчки йшла далі, її підбори крок за кроком поглинали тротуар.

— Як ти пережила напад кристалоса? — спитав Гант.

Безумовно, він щойно побачив тіло і тепер не розумів, як вона, жалюгідна напівкровка, вціліла, коли цього не зміг повнокровний ванір?

— Я не пережила, — пробурмотіла вона, перетинаючи вулицю й обходячи автівку, яка простоювала на перехресті. Він утік.

— Але кристалос розіпнув Михея на землі, розпоров його груди…

Вона ледь не перечепилася через бордюр і, різко розвернувшись, витріщилася на нього:

— Це був Михей?