Дім Землі та Крові

9

— Благаю.

Стогін чоловіка було ледве чутно через кров, що наповнила його рот і ніздрі. Але він спробував знову:

— Благаю.

Кров з меча Ганта Аталара крапала на вже просочений нею килим в обшарпаній квартирі, розташованій у районі Асфоделевих Луків. Криваві бризки вкривали забрало його шолома, крізь який він дивився на єдиного вцілілого.

Який стояв на колінах.

По підлозі були розкидані тіла його приятелів, в одного з них з обрубка шиї досі юшила кров. Його голова лежала на протисненому дивані, скотившись виряченим обличчям у сплющені з роками подушки.

— Я все вам розкажу, — заблагав чоловік, схлипуючи і затискаючи рукою рану на плечі. — Вони сказали не все, але я скажу.

Перекриваючи запах крові, кімнату наповнював чоловічий жах, який відгонив затхлою сечею у провулку.

Рука Ганта у рукавичці міцніше стиснула клинок. Чоловік це помітив і затремтів, на його штанях розпливлася пляма, світліша за кров.

— Я розкажу вам більше, — знову спробував він.

Гант щосили вперся ногами у підлогу і різонув мечем.

На підлогу з вологим хлюпотом вивалилися нутрощі чоловіка. Але той продовжував кричати.

Тож Гант продовжив роботу.

Гант дістався казарм Коміція непоміченим.

О цій порі місто принаймні вдавало, що спить. І ті п’ять будівель, з яких складався комплекс Коміціуму, — теж. Але камери, якими були нашпиговані казарми 33-го Легіону — що розташовувалися у другій з п’яти шпилястих веж Коміціуму — все бачили. І все чули.

У тьмяно освітлених коридорах, облицьованих білою плиткою, не було й натяку на метушню, яка здійметься тут на світанку.

Забрало шолома покращувало чіткість зображення, а його аудіорецептори вловлювали звуки з-за зачинених дверей спалень по обидва боки коридору: вартові нижчого рівня грали в якусь відеогру, щосили намагаючись притишувати голоси, лаючись одне на одного; жінка на чергуванні говорила по телефону; двоє янголів виносили одне одному мізки; заливалися кілька хропунів.

Гант проминув двері власної спальні, направляючись натомість до спільної ванної кімнати у центрі довгого коридору, потрапити до якої можна було лише через залу відпочинку. Уся надія залишитися непоміченим згасла, коли він побачив золотисте світло, яке просочувалося з-під зачинених дверей, і почув голоси за ними.

Зайшовши до зали відпочинку, Гант побрів повз розставлені дивани і стільці до ванної кімнати, надто втомлений і брудний, щоб вітатися.

На потертому зеленому дивані перед телевізором розтягнулася Наомі, розкинувши свої чорні крила. Поруч із нею, відкинувшись у кріслі, сиділа Вікторія, дивлячись спортивні хроніки доби, а на іншому кінці дивана розташувався Юстиніан, досі у своїх чорних легіонерських обладунках.

З його появою їхня розмова обірвалася.

— Привіт, — гукнула Наомі. Її чорнильно-чорна коса була перекинута через плече, а сама вона була у своєму звичному чорному костюмі — звичному чорному костюмі тріаріїв, — хоча ні вбивчої зброї, ні кобури з-під неї видно не було.

Вікторії, схоже, ніяк не муляло те, що Гант не привітався. Саме тому примара і подобалася йому більше за інших воїнів з найближчого оточення Михея Домітуса, сподобалася ще з тих перших років у 18-му Легіоні, коли вона була однією з Небагатьох ванірів не-янголів, які приєдналися до їхнього повстання. Коли Гант хотів побути в спокої, Вікі ніколи не чіплялася до нього. А от Юстиніан…

Янгол принюхався, відчувши на Гантовому одязі та зброї запах крові. Скільком різним людям вона належала? Юстиніан присвиснув:

— Ти — хворий виродок, ти це знаєш?

Гант мовчки продовжив свій рух до дверей ванної кімнати. Лише блискавки всередині нього тихенько зашипіли.

— З пістолетом усе було би значно акуратніше, — не вгамовувався Юстиніан.

— Михей наказав обійтися без пістолета, — промовив Гант, і його голос навіть йому самому здався якимсь замогильним. Він убивав століттями, але ця сьогоднішня різанина і те, що накоїли винні, чим викликали гнів Архангела… — Вони не заслужили на пістолет, — виправився він. І на швидкий удар його блискавки теж.

— Не хочу знати, — буркнула Наомі, збільшуючи гучність телевізора. Вона тицьнула пультом у Юстиніана, наймолодшого з тріаріїв. — І ти теж, тому замовкни.

Так, вони справді не хотіли знати.

Наомі — єдина з тріаріїв, яка не була Упалим янголом, — промовила до Ганта:

— Ісая сказав мені, що Михей наказує вам двом завтра пограти у слідчих — якась справа на Старій Площі. Ісая подзвонить тобі після сніданку і розповість деталі.

Він ледве вловлював слова. Ісая. Завтра. Стара Площа.

Юстиніан пирхнув.

— Щасти тобі, старий, — він сьорбнув пива. — Ненавиджу Стару Площу — усіх цих університетських засранців і туристів-черепах, — Наомі і Вікторія буркнули, погоджуючись із ним.

Гант вирішив не питати, чого вони не спали і де це був Ісая, що не міг сам передати повідомлення. Ймовірно, янгол був зі своїм черговим молодим коханцем.

Будучи Командиром 33-го, призначеним Михеєм для зміцнення оборони Міста Півмісяця, Ісая насолоджувалася кожною секундою, проведеною тут, відколи прибув сюди більше десяти років тому. За ці чотири роки Гант так і не роздивився принад міста, окрім того, що воно було чистішою, організованішою версією будь-якого панґерського мегаполіса, з вулицями, які простягалися рівними, чіткими лініями, а не звивистими кривими, які частенько перетинали самі себе, ніби нікуди не поспішаючи.

Але принаймні це був не Равіліс. І принаймні ним правив Михей, а не Сандріель.

Сандріель — Архангелиця і Губернаторка північно-західного квадранта Панґери і колишня хазяйка Ганта до того, як Михей виторгував його у неї, схотівши, аби він очистив Місто Півмісяця від усіх ворогів. Сандріель — сестра-близнючка його померлої коханої.

Згідно з офіційними документами, до обов’язків Ганта входило вистежувати і вбивати демонів, які потрапляли у цей світ. Але враховуючи те, що подібні нещастя ставалися тут лише раз чи двічі на рік, причина, з якої його насправді привезли сюди, була цілком очевидною. За п’ятдесят три роки, які Гант пробув під володінням Сандріель, він убив більшу частину ворогів архангелиці з обличчям його коханої.

Було рідкісним явищем, коли обоє братів чи сестер мали титул і силу архангелів. Люди вважали це гарним знаменням. Доки Шахара — і Гант, який очолював її війська, — не повстали проти усього, за що виступали янголи. І не зрадили при цьому її сестру.

Після поразки на горі Гермон Сандріель стала третьою його власницею. Вона була достатньо зарозумілою і вірила, що зможе стати тією, хто зламає його, попри дві невдалі спроби попередніх архангелів. Спершу влаштувавши атракціон жахів у підземній в’язниці. Тоді на залитій кров’ю арені у самісінькому центрі Равіліса, випускаючи його проти воїнів, в яких проти нього не було жодних шансів. А потім наказуючи йому робити те, що він умів найкраще: прослизати до осель і відбирати життя. Одне за одним, рік за роком, десятиліття за десятиліттям.

Безперечно, у Сандріель були причини на те, щоб зламати його. Це її війська винищив Гант під час тієї недовгої битви на горі Гермон. Його блискавки один за одним перетворювали солдатів на обвуглені шкірки, перш ніж ті встигали вихопити свої мечі.

Сандріель була головною мішенню Шахари, і Ганту було наказано знищити її. За будь-яку ціну.

У Шахари теж була вагома причина переслідувати рідну сестру. Їхні батьки обоє були архангелами, і їхні титули перейшли до доньок після того, як якийсь асасин розірвав їх на шматки.

Гант ніколи не забував версію Шахари: Сандріель власноруч убила їхніх батьків і підставила найманця. Вона зробила це для себе і своєї сестри, що вони могли правити без перешкод. Не було жодних доказів, щоб звинуватити Сандріель у батьковбивстві, але Шахара вірила у це до самої смерті.

Через це Шахара, Ранкова Зоря, і повстала проти своїх побратимів архангелів і астері. Так, вона мріяла про світ без жорстких ієрархій — і якби їхнє повстання було успішним, вона б довела його просто до кришталевого палацу астері. Але вона також хотіла, щоб сестра заплатила за свій злочин життям. І тому дала волю Ганту.

Дурні. Усі вони тоді були дурні.

Утім, якби він визнав свою нерозсудливість, це не мало ніякого значення. Сандріель була певна, що він заманив її близнючку у повстання, що це він налаштував Шахару проти неї. Що чомусь, коли сестра направила клинок на сестру, таку напрочуд схожу обличчям, фігурою і прийомами бою, що здавалося, наче хтось із них бореться зі своїм відображенням, це була його клята вина, що двобій скінчився смертю однієї з них.

Принаймні Михей дав йому шанс спокутувати свою провину. Довести свою абсолютну відданість і покірність архангелам та імперії і колись позбутися витатуйованого німба. Через десятиліття, можливо, століття, але враховуючи те, що найстаріші янголи доживали до майже восьмисот років… можливо, він встигне повернути собі свободу до старості. Він потенційно може померти вільним.

Чотири роки тому, у його перший день у Місті Півмісяця, Михей запропонував йому угоду: вбивство за кожне забране ним життя того кривавого дня на горі Гермон. Гант мав відплатити за кожного янгола, якого він уразив у тій злощасній битві. Новою жертвою.

«Смерть за смерть, сказав тоді Михей. — Коли ти виплатиш свій борг, Аталаре, ми поговоримо про те, щоби прибрати це татуювання з твого чола».

Гант не вів підрахунку — не знав, скількох він убив того дня. Але Михей, який був на полі бою, який бачив, як Шахара пала від руки сестри-близнючки, мав список. Вони мали виплачувати комісійні за всіх загиблих легіонерів. Гант хотів був спитати, як їм вдалося визначити, які смертельні удари були завдані його клинком, а які — чиїмсь іншим, коли побачив число.

Дві тисячі двісті сімнадцять.

Він не міг сам убити стількох за одну битву. Так, його блискавки розгулялися, так, він підривав цілі підрозділи, але аж стільки?

Він здивовано витріщився на список.

«Ти був генералом ПІахари, — сказав Михей. — Ти командував 18-м. Тому ти, Аталаре, розплачуватимешся не лише за ті життя, які забрав сам, але й за ті, що їх забрав твій віроломний легіон».

Гант лише промовчав у відповідь, і Михей додав: «Це не якась нездійсненна задача. Деякі мої завдання вартуватимуть більше, ніж одне життя. Поводься як слід, корися мені — і зможеш досягти цього числа».

Й ось уже чотири роки він поводився добре і корився Михею. А завдяки сьогоднішній місії отримав у сумі аж цілих вісімдесят два забраних життя.

Це було найкраще, на що він міг сподіватися. Усе, заради чого він працював. Жоден інший архангел не надав би йому такого шансу. Ось чому сьогодні ввечері він зробив усе, що йому наказав Михей. Ось чому його думки здавалися далекими, тіло — чужим, а в голові глухо гуло.

Михей був Архангелом. Губернатором, призначеним астері. Король серед янголів і сам собі закон, особливо у Вальбарі — далеко від сімох пагорбів Вічного Міста. Коли він вважав, що хтось становить загрозу чи потребує справедливого вироку, не було ні суду, ні слідства.

Лише його наказ. Зазвичай Ганту.

Він надходив до його казарменої поштової скриньки у вигляді конверта з імперським гербом. Ім’я Ганта не вказувалося, лише літери «SPQM» у колі з семи зірок.

Файл, що лежав у конверті, містив усе необхідне: імена, дати, злочини і терміни, в які Гант мав зробити те, що вмів найкраще. Плюс певні вимоги Михея щодо методів роботи.

Сьогодні вимоги були доволі прості — ніякої вогнепальної зброї. Гант зрозумів прихований сенс: змусь їх страждати. І він змусив.

— Коли повернешся, на тебе чекатиме пиво з твоїм іменем на пляшці, — сказала Вікторія. Їхні погляди зустрілися, попри те що його очі закривало забрало шолома. Звичайне, невимушене запрошення, нічого більше.

Гант рушив далі і, штовхнувши двері плечем, увійшов до ванної кімнати. Першосвітло вмить спалахнуло, і він ступив до однієї з душових кабінок. Відкривши кран, він увімкнув максимальний нагрів і відійшов до ряду умивальників.

Із дзеркала над одним із них на нього глянула істота, страшна, мов жнець. Навіть гірша.

Шолом був забризканий кров’ю. Вона вкривала срібне обличчя черепа на ньому і слабко виблискувала на вигадливих лускатих обладунках, чорних рукавичках і парних мечах, що визирали з-за плечей. Плямки крові були навіть на його сірих крилах.

Гант зняв шолом і сперся руками на раковину.

У різкому першосвітлі ванної кімнати його світло-коричнева шкіра під чорним терновим вінцем на лобі здавалася блідою. Він навчився жити з цим татуюванням, але здригнувся від погляду своїх темних очей. Скляні. Порожні. Наче дивляться у самісінький Хел.

Оріон. Так назвала його мати. «Мисливець». Навряд чи б вона так зробила, якби знала, ким він стане.

Гант опустив погляд на порцелянову раковину — на її поверхні лишилися червоні сліди від його рукавичок.

Знявши їх з жорстокою методичністю, Гант підійшов до душової Кабіни, де вода вже була майже як окріп. Він зняв зброю, потім бойовий костюм, лишивши на кахлях криваві смуги.

Гант став під душ і віддався немилосердним пекучим струменям.