Дім Землі та Крові

43

Вовче Лігво у Місячному Лісі займало площу цілих десяти міських кварталів — величезна вілла, збудована навколо дикої гущавини лісу і трави, які, за легендою, росли тут ще до того, як на цих землях з’явилася цивілізація. Крізь залізні ворота, вбудовані у високі склепіння з вапняку, Брайс бачила приватний парк, де ранкове сонце будило сонні квіті й ті розкривалися під його променями. Вовченята гасали, стрибаючи одне на одного і ганяючи за своїми хвостами, під наглядом сивомордих старійшин, чиї важкі дні служби у Допоміжних силах лишилися далеко позаду.

Їй скрутило живіт, і вона зраділа, що забула поснідати. Уночі вона майже не спала, обмірковуючи й аналізуючи свій план. Гант запропонував узяти все на себе, але вона відмовилася. Вона мусила прийти сюди — мусила зробити цей крок. Заради Даніки.

Гант у своєму звичному бойовому костюмі стояв поруч. Мовчазний — яким був і дорогою сюди. Ніби розумів, що вона ледве стримує дрож у ногах. Даремно вона не взула кросівки. Через високі підбори у неї знову занило стегно. Стоячи перед Лігвом, Брайс зціпила зуби від болю.

Гант не зводив темних очей з чотирьох вартових біля воріт.

Три жінки, один чоловік. Усі у людській подобі, усі в чорному одязі, усі озброєні пістолетами і мечами, що висіли у піхвах за спинами. Татуювання у вигляді оніксової троянди з трьома слідами від пазурів на пелюстках, що прикрашало їхні шиї, позначало їх як членів Зграї Чорної Троянди.

Побачивши руків’я мечей, які визирали з-за плечей вартових в обладунках, Брайс відчула, що її зараз знудить, але відігнала спогад про сріблясто-світлу косу з фіолетовими і рожевими пасмами, яка постійно чіплялася за рукоять древнього безцінного меча.

Попри юний вік, членів Зграї Дияволів глибоко поважали як найталановитіших вовків за багато поколінь на чолі з наймогутнішою Альфою — окрасою Мідґарда.

Зграї Чорної Троянди було до них далеко. Як куцому до зайця.

Вартові помітили Брайс, і їхні очі спалахнули хижим захватом.

Язик Брайс присох до піднебіння. А коли зі скляного охоронного вестибюля ліворуч від воріт вийшов п’ятий вовк, у роті геть пересохло.

Темне волосся Лідерки було заплетене в тугу косу, що підкреслювало її кутасте обличчя. Вона презирливо посміхнулася до Брайс і Ганта, і рука Аталара мимоволі потягнулася до ножа на стегні.

— Привіт, Амелі, — якомога невимушеніше сказала Брайс.

Амелі Рейвенскрофт вищирилася.

— Якого хріна тобі треба?

Гант вищирився у відповідь.

— Ми прийшли до Ватажка, — він продемонстрував свій жетон легіонера, і той блиснув золотом на сонці. — За дорученням Губернатора.

Амелі зиркнула золотими очима на Ганта, на його витатуйований вінець. Тоді перевела погляд на його руку на руків’ї ножа і на літери «SPQM», які вона певно очікувала побачити на його зап’ястку, і скривила губи.

— Ну, принаймні ти вибрала цікаву компанію, Квінлан. Даніка би схвалила. Хел забирай, ви могли би разом його трахнути, — Амелі сперлася плечем до стіни скляного вестибюля. — Ви з нею таке полюбляли, еге ж? Чула про вас і тих двох демонаків. Класика.

Брайс прісно усміхнулася.

— Власне, демонаків було троє.

— Тупа шльондра, — загарчала Амелі.

— Стеж за язиком, — гаркнув у відповідь Гант.

Члени зграї Амелі стояли позаду неї, не зводячи очей з Ганта і тримаючись осторонь. Вочевидь, присутність Умбри Мортіса мала свої переваги.

Амелі зареготала, і її сміх був сповнений ненависті. Ненависті не лише до неї, усвідомила Брайс. Ненависті до янголів. Дім Землі та Крові і Дім Неба і Подиху у добрі часи були суперниками, а в недобрі — ворогами.

— Або що? Вдариш мене своєю блискавкою? — спитала вона Ганта. — Спробуй — і опинишся у такій глибокій сраці, що твій хазяїн тебе живцем зариє, — вона усміхнулася, дивлячись на його татуювання на чолі.

Гант завмер. Хоч як цікаво Брайс було нарешті побачити, як Гант Аталар вбиває, вони прийшли сюди не просто так. Тож вона сказала лідерці зграї:

— Амелі Рейвенскрофт, будь розумничкою, і перекажи своєму босу, що ми прийшли до Ватажка, — вона багатозначно звела брови, знаючи, що цей підкреслений жест змусить Альфу знавісніти.

— Стули пельку, — гаркнула Амелі, — поки я не вирвала тобі язика.

— Чому б тобі не піти ще раз потрахатися з кимсь у туалеті, Квінлан? — глузливо промовив вовк із каштановим волоссям, який стояв позаду Амелі.

Брайс не зважала на його слова. Але Гант видав смішок, який обіцяв поламані кістки.

— Я сказав тобі стежити за язиком.

— Ну ж бо, янголе, — насмішкувато промовила Амелі. — Подивимося, на що ти здатен.

Паніка і страх скували Брайс, але Гант тихо відповів:

— Біля воріт грається шість вовченят. Ти справді хочеш наразити їх на небезпеку, влаштувавши бійку, Амелі?

Брайс закліпала. Гант навіть не глянув на неї і говорив далі до розлюченої Амелі:

— Я не збираюся вибивати з тебе дур на очах у дітей. Тож або ти пропустиш нас, або ми повернемося з ордером, — його погляд був рішучий. — Не думаю, що Сабіна Фендир зрадіє другому варіанту.

Амелі витримала його погляд, хоча решта напружилася. Ця гордовита зарозумілість вовчиці змусила Сабіну обрати її Альфою Зграї Чорної Троянди, в обхід навіть Ітана Голстрома, який тепер був її першим заступником. Сили Ітана були могутніші за сили Амелі, але Сабіні був потрібен хтось такий, як вона сама. І можливо, не з такими лідерськими якостями — щоб вона могла міцно тримати їх у своїх пазурах.

Брайс чекала, що Амелі розкусить блеф Ганта щодо ордеру. Чекала, що пролунає в’їдливе зауваження або з’являться ікла.

Однак Амелі зняла рацію і сказала у неї:

— До Ватажка прийшли гості. Вийди по них.

Колись Брайс із легкістю проходила крізь двері, що виднілися за темною головою Амелі, і годинами гралася з вовченятами на траві серед дерев, коли Даніці випадала черга няньчитися з малечею.

Вона відігнала спогади про те, як це було — спостерігати, як Даніка грається з пухнастими вовченятами чи верескливими дітлахами, які були готові цілувати землю, по якій вона ходила. Їхня майбутня лідерка, їхня захисниця, яка приведе вовків до нових висот.

У Брайс до болю защеміло у грудях. Лише тоді Гант глянув на неї і здивовано звів брови.

Вона не зможе. Бути тут. Зайти у це місце.

Амелі усміхнулася, ніби прочитавши її думки. Ніби відчуваючи її страх і біль.

І це кляте стерво стояло тут, на місці Даніки… Очі Брайс заволокло червоним, і вона протягнула:

— Приємно бачити, що рівень злочинності, вочевидь, настільки впав, якщо тобі тільки й лишається цілими днями вдавати з себе охоронця на вході, Амелі.

Амелі натягнуто посміхнулася. По той бік воріт почулися кроки, і за мить вони розчахнулися, але Брайс не наважилася туди глянути. Тим паче, що Амелі їй відповіла:

— Знаєш, іноді мені здається, що я маю подякувати тобі — кажуть, що якби Даніка так не відволікалася, відповідаючи на твою п’яну бридню, то могла би передбачити напад. І тоді я не стала би тією, ким є зараз, чи не так?

Нігті Брайс впилися в долоні. Але її голос, дякувати богам, був рівний, коли вона відказала:

— Даніка переважала тебе у тисячу разів як вовчиця. Ким би ти не була, нею тобі ніколи не стати.

Амелі побіліла від люті. Її ніс наморщився, і вона вищирилася, показуючи подовжені зуби…

— Амелі, — прогарчав чоловічий голос із тіні під аркою воріт.

О боги. Брайс глянула на молодого вовка і стиснула тремтливі пальці у кулаки.

Але Ітан Голстром перевів погляд із неї на Амелі, наближаючись до своєї Альфи.

— Це того не варте.

У його очах кипіли несказані слова: «Брайс того не варта».

Амелі пирхнула і, розвернувшись, рушила назад до скляного вестибюля. Низенька вовчиця з каштановим волоссям послідувала за нею. Омега зграї, якщо Брайс не зраджувала пам’ять.

— Повертайся на смітник, з якого ти вилізла, — глумливо кинула Амелі через плече і захлопнула двері, залишивши Брайс із молодшим братом Коннора.

На засмаглому обличчі Ітана не лишилося й краплі доброти. Його золотисто-каштанове волосся було довше, ніж тоді, коли вона бачила його востаннє — але ж тоді він був другокурсником університету Міста Півмісяця і грав за університетську команду з сонцеболу.

А цей високий мускулястий хлопець, який стояв перед ними, вже здійснив Занурення. Пішов слідом свого брата і приєднався до зграї, яка замінила зграю Коннора.

Гант легенько торкнувся її руки оксамитово-м’яким крилом, і Брайс зрушила з місця. З кожним кроком, що наближав її до вовка, її серцебиття пришвидшувалося.

— Ітане, — ледве спромоглася вимовити Брайс.

Молодший брат Коннора нічого не відповів і лише розвернувся до колон, що стояли обабіч проходу.

Брайс відчула, що її зараз виверне. Що вона заблює усе навколо: вапнякові плити, бліді колони, скляні двері, що вели до парку в центрі вілли.

Не варто було дозволяти Аталару йти разом із нею. Треба було змусити його лишитися десь на даху, щоб він не став свідком її грандіозного зриву, який ось-ось станеться.

Ітан Голстром ішов не поспішаючи, його сіра футболка обтягувала широку м’язисту спину. Коли помер Коннор, він був зухвалим двадцятирічним юнаком, істориком за спеціальністю, як і Даніка, і зіркою університетської команди з сонцеболу. За чутками він збирався стати професіоналом, щойно його брат дасть на це добро. Він міг перейти до професійної ліги одразу після школи, але Коннор, який виховував Ітана відтоді, як за п’ять років до того померли їхні батьки, наполіг на тому, що на першому місці має бути а освіта, а спорт — на другому. Ітан, який боготворив Коннора, завжди підкорювався, хоча Бронсон і благав Коннора дозволити малому стати професійним спортсменом.

Тінь Коннора, як тоді вони дражнили його.

Відтоді Ітан змужнів. Нарешті почав по-справжньому нагадувати старшого брата — навіть відтінок його золотистокаштанового волосся ніби кілком пронизав груди Брайс.

«Я шаленію за тобою. Мені більше ніхто не потрібен. І вже давно».

Брайс не могла дихати. Не могла припинити бачити ці слова, які зринули перед нею, чути їх у своїй голові, відчуваючи, як вона провалюється у величезну діру в просторово-часовому континуумі, де мав бути Коннор, у світ, де ніколи не могло статися нічого поганого…

Ітан зупинився перед черговими скляними дверима. На його довгій руці перекочувалися м’язи, коли він, відчинивши двері, притримав їх для них.

Гант зайшов першим, звісно ж, блискавично оглянувши приміщення.

Рушивши слідом, Брайс зважилася глянути на Ітана.

Він вищирився, оголивши блискучі білі зуби.

Зник той зухвалий хлопець, якого вона дражнила; зник той хлопець, який вправлявся на ній у флірті, щоб потім застосувати свою техніку на Наталі, яка розсміялася, коли Ітан запросив її на побачення, але сказала почекати кілька років; зник той хлопець, який безперестанку питав Брайс, коли вона нарешті почне зустрічатися з його братом і не сприймав відповіді «ніколи».

Замість нього тепер був відточений хижак. Який точно не забув повідомлення, що їх вона надсилала й отримувала того жахливого вечора. Не забув того, що вона трахалася з якимсь незнайомцем у клубному туалеті в той час, як Коннора — Коннора, який щойно вилив їй своє серце, — жорстоко вбивали.

Брайс опустила погляд, ненавидячи ці спогади, ненавидячи кожну секунду цього триклятого візиту.

Ітан усміхнувся, ніби насолоджуючись її соромом.

Після смерті Коннора він кинув навчання в університеті й залишив сонцебол. Вона випадково дізналася про це два місяці по тому, коли ввечері натрапила по телевізору на гру, де коментатори досі обговорювали цю тему. Ніхто — ні його тренери, ні друзі, ні члени зграї — не могли переконати його повернутися. Він пішов зі спорту і, вочевидь, ніколи не озирався назад.

Востаннє Брайс бачила його за кілька днів до вбивства. Останнім його фото в неї було те, яке надіслала їй Даніка, сфотографувавши зграю на тлі поля, з маленькою фігурою Ітана у шоломі на задньому плані. Фото, яким вона мучила себе сьогодні вночі, годинами вдивляючись у нього і готуючись до того, що принесе світанок.

Але окрім цього, у них були сотні спільних фото, які таїлися на її телефоні, наче кошик зі зміями, готуючись вкусити, щойно вона відкриє кришку.

Жорстока посмішка не сходила з обличчя Ітана, коли він зачинив за ними двері.

— Ватажок дрімає. З вами зустрінеться Сабіна.

Брайс мигцем глянула на Ганта, і він непомітно їй кивнув. Усе саме так, як вони й планували.

Брайс відчувала кожен подих Ітана за спиною, коли вони рушили до сходів, які, як вона знала, вели нагору до кабінету Сабіни. Гант, здавалося, теж усвідомлював присутність Ітана і випустив блискавки, які обплітали його долоні і зап’ястки, стримуючи молодого вовка на крок позаду.

Хай там як, від альфа-козлів була хоч якась користь.

Ітан не пішов. Ні, здавалося, він мав бути їхнім конвоїром і мовчазним мучителем упродовж усієї цієї жалюгідної подорожі.

Брайс знала кожен крок до кабінету Сабіни на другому поверсі, але їх повів Ітан: угору широкими вапняковими сходами, такими подряпаними і побитими, що їх уже не намагалися полагодити; далі коридором з високою стелею, вікна якого виходили на пожвавлену вулицю, і зрештою до облуплених дерев’яних дверей. Даніка виросла тут — і поїхала звідси, щойно вступила до університету Міста Півмісяця. Після закінчення університету вона приїжджала сюди лише на офіційні вовчі заходи і свята.

Ітан ішов не поспішаючи. Ніби відчував страждання Брайс і хотів, щоб вона терпіла їх якомога довше.

Брайс вважала, що заслужила на це. Вона знала, що заслужила. Вона намагалася заблокувати спогад, який зринув у її пам’яті. Двадцять один пропущений дзвінок від Ітана, усі за перші кілька днів після вбивства. Пів дюжини голосових повідомлень. Перше було залишене через кілька годин. Переляканий Ітан захлинався від ридань: «Брайс, це правда? Вони всі мертві?»

А потім ридання змінилися занепокоєнням: «Ти де? Ти в порядку? Я обдзвонив головні лікарні, і тебе у списках немає, але більше ніхто нічого не каже. Будь ласка, зателефонуй мені».

А тоді, під кінець, останнє голосове повідомлення від Ітана, сповнене лише разючої холодності: «Інспектори Легіону показали мені всі повідомлення. Коннор практично зізнається тобі у коханні, і ти нарешті погоджуєшся піти з ним на побачення, а потім трахаешся з якимсь незнайомцем у туалеті «Ворона»? У той час, як він помирає? Ти що, знущаєшся наді мною? Не приходь завтра на Відплиття. Тебе там не чекають».

Вона так і не відповіла. Не шукала з ним зустрічі. Їй була нестерпна думка про те, щоб побачити його. Побачити горе і біль на його обличчі. Вірність була найціннішою серед усіх вовчих рис. У їхніх очах вони з Коннором неминуче мали бути разом. Їх майже вважали парою. Це було лише питання часу. Її попередні романчики не мали значення, як і його, тому що поки що не було ніяких офіційних заяв.

Доки він нарешті не запросив її на побачення. І доки вона не погодилася. Не стала на цей шлях.

Для вовків вона належала Коннору, а Коннор належав їй.

«Напиши, коли безпечно дістанешся додому».

У грудях ще дужче защеміло, стіни насувалися на неї, стискаючи і загрожуючи розчавити…

Вона змусила себе зробити глибокий вдих. Вдихати повітря, доки ребра не напружаться, утримуючи його всередині. Потім видихнути, виштовхуючи повітря з легень, доки не почала вивергатися паніка, що розривала її нутро і наче кислотою обпалювала все тіло.

Брайс не була вовчицею. Не грала за їхніми правилами залицяння. І повелася по-дурному, злякавшись того, що означатиме ця згода на побачення. Даніці, звісно, було байдуже до її випадкових зв’язків, але… Брайс так і не наважилася пояснити це Ітану після того, що вона побачила у квартирі й почула у його повідомленнях.

Вона зберегла їх усі. Прослуховування цих повідомлень було основною, невіддільною частиною її рутинних і смертельних емоційних гойдалок, кульмінацією яких, звісно, були останні дурнувато-щасливі повідомлення Даніки.

Ітан постукав у двері кабінету Сабіни і розчинив їх. За дверима виявився освітлений сонцем білий кабінет, вікна якого виходили на повний буяння зелені парк Лігва. Сабіна сиділа за столом, її світле шовковисте волосся майже сяяло на сонці.

— Тобі вистачає нахабства заявлятися сюди.

Слова застрягли у пересохлому роті Брайс, коли вона подивилася на бліде обличчя, на тонкі руки, переплетені на дубовій стільниці, на вузькі плечі, які приховували неймовірну силу. Даніка була диким полум’ям, а її мати — твердою кригою. І якщо Сабіна вбила її, якщо це зробила вона…

У голові Брайс зашуміло.

Напевно, Гант відчув це, тому що став поруч із Брайс і, залишивши Ітана у коридорі, сказав:

— Ми хотіли зустрітися з Ватажком.

В очах Сабіни спалахнуло роздратування.

— Щодо?

— Щодо вбивства вашої доньки.

— Не лізьте в наші справи, — гаркнула Сабіна, через що склянка на її столі задеренчала.

Жовч обпалила горло Брайс, і вона зосередилася на тому, щоб не закричати і не кинутися на жінку.

Гант легенько торкнувся крилом спини Брайс — невимушений жест для сторонніх очей, але його теплота і ніжність заспокоїли її. Даніка. Вона робить це заради Даніки.

Очі Сабіни блищали.

— Де, Хел забирай, мій меч?

Брайс не стала відповідати, не стала навіть огризатися, що меч належав і завжди належатиме Даніці, і натомість сказала:

— У нас є інформація, яка свідчить про те, що Даніка чергувала у Храмі Богині Місяця у ніч, коли викрали Ріг. Нам потрібно, щоб Ватажок це підтвердив.

Брайс втупила очі у килим — втілення нажаханої, приниженої покірності — дозволяючи Сабіні самій вирити собі могилу.

— Який це має стосунок до її смерті? — вимогливо спитала вовчиця.

— Ми складаємо картину переміщень Даніки до того, як її вбив демон кристалос, — спокійно промовив Гант. — 3 ким вона могла зустрічатися, що могла бачити чи робити.

Ще один шматок наживки: побачити її реакцію на породу демона, якої ще не оприлюднювали. Але Сабіна й оком не змигнула. Вона ніби вже це знала — можливо, тому, що весь цей час власноруч прикликала демона. Хоча, припустила Брайс, можливо їй просто було байдуже.

— Даніки не було у храмі тієї ночі, — прошипіла Сабіна. — Вона не має ніякого стосунку до крадіжки Рога.

Брайс ледве стрималася, щоб не зажмуритися від брехні, яка усе підтверджувала.

Сабіна випустила кігті, і ті ввігналися у стільницю.

— Хто тобі сказав, що Даніка була у храмі?

— Ніхто, — збрехала Брайс. — Мені подумалося, що я пригадала, як вона згадувала…

— Тобі подумалося? — глумливо промовила Сабіна, підвищивши голос і передражнюючи Брайс. — Складно, мабуть, було пригадувати, якщо ти була під кайфом, п’яна і трахалася з незнайомцями.

Гант загарчав, але Брайс видихнула:

— Ваша правда. Це була помилка.

Не давши Ганту заперечити, вона розвернулася і рушила геть, хапаючи ротом повітря.

Як їй вдавалося тримати спину прямо і не вивернути шлунок назовні, було загадкою.

Вона майже не чула, як її наздогнав Гант. Вийшовши у коридор, вона не змогла й глянути на Ітана, який чекав біля дальньої стіни.

Брайс рушила сходами вниз, не сміючи дивитися на вовків, яких проминала.

Вона знала, що Ітан іде слідом, але їй було все одно, все одно…

— Квінлан, — голос Ганта прорізав простір над мармуровими сходами. Брайс спустилася ще на один проліт, коли він знову гукнув: — Квінлан.

Його голос був різкий, тож вона зупинилася. Озирнулася через плече. Гант уважно дивився на неї — в його очах була тривога, а не тріумф від викритої відвертої брехні Сабіни.

Але між ними став Ітан із кам’яним поглядом.

— Розкажи мені, в чому справа.

— Це секретна інформація, придурку, — протягнув Гант.

Ітан загарчав, і звук розійшовся луною по сходах.

— Це знову почалося, — тихо промовила Брайс, пам’ятаючи про камери навколо і наказ Михея зберігати усе в таємниці. Її голос був скрипучий, у горлі дерло. — Ми намагаємося з’ясувати чому і хто за цим стоїть. Наразі три вбивства. Аналогічних тодішнім. Будь обережний — і попередь свою зграю.

Обличчя Ітана лишилося непроникним. Це була одна з його переваг як гравця у сонцебол — здатність діяти непередбачувано і не давати суперникам прочитати його наступні ходи. Так, він був блискучим і збіса зарозумілим, але ця зарозумілість була заслужена годинами тренувань і жорсткої дисципліни.

— Я повідомлю, якщо щось почую, — з незворушним виразом промовив він.

— Номер телефону потрібен? — холодно спитав Гант.

Ітан скривив губи.

— Її номер у мене є, — Брайс щосили намагалася витримати його погляд, особливо коли він спитав: — Цього разу ти спроможешся відповісти?

Вона розвернулася і кинулася вниз сходами до вестибюля.

Біля стійки, зігнувшись над тростиною з червоного дерева, стояв дідусь Даніки і розмовляв з черговим. Брайс різко зупинилися, і Ватажок підняв на неї зморщене обличчя.

На неї дивилися теплі карі очі — такі ж, як у Даніки.

Старий усміхнувся сумною, доброю усмішкою. Це було гірше за будь-які насмішки і грубощі.

Брайс знайшла в собі сили вклонитися і вилетіла у скляні двері.

Їй вдалося дістатися воріт, більше ні на кого не наштовхнувшись. Вона вже виходила на вулицю, коли її наздогнав Ітан, якому в потилицю дихав Гант.

— Ти ніколи не була його гідна.

З тим самим успіхом він міг витягнути ножа, який був захований у його чоботі, і встромити їй у груди.

— Я знаю, — прохрипіла вона.

Вовченята досі гралися, стрибаючи у високій траві. Ітан кивком вказав на другий поверх, де вікна кабінету Сабіни виходили на парк.

— Ти ухвалювала ідіотські рішення, Брайс, але я ніколи не вважав тебе ідіоткою. Вона хоче твоєї смерті.

Можливо, ще одне підтвердження причетності Сабіни.

Його слова щось пробудили у ній.

— Це навзаєм, — вона махнула у бік воріт, не в змозі зупинити лють, що закипала у ній від усвідомлення того, що все вказувало на Сабіну. — Коннору було би соромно за те, що ти дозволяєш Амелі сваволити. Що дозволяєш цьому шматку лайна бути вашою Альфою.

З кісточок Ітана випнулися кігті й зблиснули на сонці.

— Більше ніколи не промовляй його ім’я.

— Іди собі, — тихо сказав йому Гант. Язики блискавок уже лизали його крила.

Здавалося, Ітан був готовий вчепитися йому в горлянку, але Гант уже підійшов до Брайс і рушив за нею залитою сонцем вулицею. Вона не наважувалася глянути на Амелі та вовків з її зграї, які глузували і хихикали біля воріт.

— Ти нікчема, Квінлан! — гукнула Амелі, коли вони з Гантом проходили повз, і її друзі зайшлися реготом.

Брайс не наважилася подивитися, чи сміявся разом з ними Ітан.