Дім Землі та Крові

4

Ресторан «Перлина і Троянда» втілював у собі все, що Брайс ненавиділа у цьому місті.

Але принаймні Даніка тепер була винна їй п’ятдесят срібних марок.

Викидайли її пропустили, і Брайс, піднявшись на три сходинки, пройшла у відчинені бронзовані двері ресторану.

Та навіть п’ятдесят срібних марок були мізерною сумою в порівнянні з тією, яку доведеться сплатити, аби розрахуватися за вечерю. Ні, тут згодилися б виключно золоті.

Рід, безперечно, міг це собі дозволити. Враховуючи розмір його банківського рахунку, він, найімовірніше, навіть не глянув би на чек, перш ніж простягнути свою чорну картку.

Сидячи за столом у центрі помпезної зали, під кришталевими люстрами, що звисали з вигадливо розписаної стелі, в очікуванні Ріда Брайс випила дві склянки води і пів пляшки вина.

Через двадцять хвилин у її чорному шовковому клатчі задзижчав мобільний. Якщо це Рід скасовує побачення, то вона його вб’є. Вона нізащо не зможе дозволити собі заплатити за вино — хіба що доведеться відмовитися від уроків балету на наступний місяць. Власне, на два місяці.

Але повідомлення були не від Ріда, і Брайс тричі їх перечитала, перш ніж кинула мобільний назад у сумочку і налила собі ще келих дуже, дуже дорогого вина.

Рід був багатий. До того ж він запізнювався. Він їй завинив.

Зокрема тому, що вища знать Міста Півмісяця розважалася тим, що глумливо усміхалася, споглядаючи її голу спину, фейські вуха і явно людське тіло.

«Напівкровка», — вона наче чула в їхніх думках ненависне слово. Вони вважали її у кращому випадку прислугою. У гіршому — здобиччю і другосортною поживою.

Брайс дістала мобільний і вчетверте перечитала повідомлення.

Коннор написав: «Ти знаєш, я не майстер гарно говорити. Але я хотів сказати — до речі, перед тим, як ти спробувала зі мною посваритися, — що, на мою думку, це того варте. Ти і я. Дати нам шанс».

Він додав: «Я шаленію за тобою. Мені більше ніхто не потрібен. І вже давно. Одне побачення. Якщо не вийде — я з цим змирюся. Але просто дай мені шанс. Будь ласка».

Брайс сиділа, втупившись поглядом у повідомлення, відчуваючи, як від цього клятого вина паморочиться у голові, коли нарешті з’явився Рід. Спізнившись на сорок п’ять хвилин.

— Вибач, крихітко, — сказав він, нахилившись, щоб поцілувати її у щоку, а тоді опустився на своє місце. Наприкінці дня його темно-сірий костюм усе одно виглядав бездоганно, а над коміром білої сорочки сяяла золотиста шкіра. Усі темно-каштанові волосинки на його голові охайно лежали на своїх місцях.

У Ріда були манери людини, вихованої у заможній родині, яка не шкодувала грошей на його освіту і виконувала усі бажання. Реднери були однією з небагатьох людських сімей, які потрапили до вищого товариства ванірів — і вдягалися відповідно. Рід прискіпливо ставився до свого зовнішнього вигляду, аж до найдрібніших деталей. Брайс дізналася, що кожна краватка, яку він одягав, мала підкреслити зелений відлив його карих очей. Його бездоганні костюми завжди шили під його підтягнуту фігуру. Брайс могла би назвати його самозакоханим, якби сама не мала подібний підхід до власного вбрання. Брайс знала, що Рід займався з персональним тренером з тієї ж причини, з якої вона продовжувала танцювати: окрім любові до балету, вона стежила за тим, щоб її тіло було готове до того моменту, коли їй можуть знадобитися сили тікати від будь-якого хижака, що полюватиме на вулицях міста.

Відтоді як багато еонів тому ваніри перебралися через Північний Розлом і захопили Мідґард — подія, яку історики назвали «Перехід», — найкращим виходом, якщо ванір вирішив вами пообідати, була втеча. Звісно, якщо у вас не було вогнепальної зброї, бомб чи будь-яких інших жахливих речей, що їх створювали такі люди, як Бріґґс, аби вбивати навіть тих створінь, які довго живуть і швидко відновлюються.

Брайс часто замислювалася над тим, як усе було раніше — до того, як планету захопили істоти з безлічі інших різних світів, значно розвиненіших і цивілізованіших за цей, коли на ній жили лише люди і звичайні тварини. Навіть теперішній календар спирався на Перехід і час до та після нього: л. е. та в. е. — людська ера і ванірська ера.

Рід звів темну брову, глянувши на майже порожню пляшку вина.

— Гарний вибір.

Сорок п’ять хвилин. Не подзвонив і не написав, що він запізниться.

Брайс заскреготіла зубами.

— Щось сталося на роботі?

Рід знизав плечима, обводячи поглядом ресторан у пошуку високопосадовців, з якими можна було перемовити слівце. Люди зазвичай вишиковувалися у чергу, що погомоніти з ним, оскільки він був сином людини, ім’я якої було написане шестиметровими літерами на трьох будівлях у ЦДР.

— Деякі малахими занепокоєні розвитком панґерського конфлікту. Вони вимагали підтверджень, що їхні інвестиції ще виправдані. Розмова затягнулася.

Панґерській конфлікт — бойові дії, які Бріґґс відчайдушно прагнув перенести на цю територію. Вино, яке вдарило Брайс у голову, маслянистим виром спустилося у шлунок.

— Янголи вважають, що війна може дійти сюди?

Не помітивши у ресторані нікого цікавого, Рід розгорнув меню у шкіряній папці.

— Ні. Астері цього не допустять.

— На Панґері допустили.

Кутики його губ смикнулися донизу.

— Це складне питання, Брайс.

Розмову закінчено. Вона замовкла, дозволяючи йому повернутися до вивчення меню.

Повідомлення з території, що простягалася за Хальдренським морем, були невтішні: людський рух опору був готовий радше стерти себе з лиця землі, ніж підкоритися астері та правлінню їхнього «обраного» Сенату. Вже сорок років точилася війна на величезній панґерській території, руйнуючи міста і поволі підбираючись до бурхливого моря. Якщо вона перетне його, то Місто Півмісяця, яке розташовувалося на південно-східному узбережжі Вальбари — у центрі півострова, названого Рукою через форму посушливої, гористої місцевості, що виступала з берегів, — одним із перших опиниться на її шляху.

Ф’юрі відмовлялася говорити про те, що бачила за морем. Що вона там робила. На чиєму боці воювала. Більшість ванірів не вбачала у виклику, кинутому їхньому правлінню, яке тривало більше п’ятнадцяти тисяч років, нічого забавного.

Як і більшість людей, які ці п’ятнадцять тисяч років провели у майже рабських умовах: на них полювали, ними харчувалися, жінок — ґвалтували. І неважливо, що останні століття Імперський Сенат надав людям більше прав — звісно, зі згоди астері. Факт лишався фактом: кожен, хто виходив за межі дозволеного, знову повертався до того, з чого починав, стаючи буквальним рабом Республіки.

Раби мешкали здебільшого на Панґері. Було кілька їх і в Місті Півмісяця, а саме серед воїнів-янголів 33-го — особистого легіону Губернатора. На їхніх зап’ястках були рабські тавра — татуювання «SPQM», — але загалом вони не вирізнялися з місцевого натовпу.

Місто Півмісяця, попри те що його заможний прошарок складався з першокласних засранців, досі лишався плавильним котлом. Одним із рідкісних місць, де бути людиною не обов’язково означало усе життя працювати чорноробом. Утім, і прав на щось більше у вас теж не було.

Брайс мигцем оглянула залу і помітила темноволосу блакитнооку фейку. Судячи з її молодого коханчика, який сидів навпроти, вона була знатною дамою.

Брайс так і не вирішила, кого ненавидить більше: крилатих малахимів чи фейрі. Напевно, таки фейрі, які через свої неабиякі магічні здібності та граційність вважали, що їм дозволено робити що завгодно і з ким завгодно. Це була спільна риса багатьох представників Дому Неба і Подиху: чванливих янголів, гордовитих сильфів і гарячковитих елементалів.

Даніка завжди називала їх «Домом Невігласів і Придурків». Хоча на її думку, ймовірно, трохи впливала власна приналежність до Дому Землі та Крові — особливо враховуючи те, що перевертні та фейці здавна були в контрах.

Народжена від двох Домів, Брайс була змушена відмовитися від своєї належності до Дому Землі та Крові — це була своєрідна плата за отримання такого бажаного статусу громадянина, що його забезпечив їй батько: він подавав клопотання про надання їй повних громадянських прав, але вона мала визнати своїм Домом Дім Неба і Подиху. Брайс злилася, злилася на покидька за те, що змусив її обирати, але навіть її мати розуміла, що отримана вигода переважує втрати.

Утім, Дім Землі та Крові також не мав для людей особливих переваг чи захисту. Для молодика, який сидів за столом із фейкою, так точно.

Він був гарний, білявий, років двадцяти, не більше, — разів у десять молодший від своєї супутниці. На його засмаглих зап’ястках не було рабських татуювань, отже, напевно, він був із нею з власної волі — або через прагнення мати те, що вона запропонувала: секс, гроші, вплив. Утім, це був той ще розводняк. Вона користуватиметься ним, доки він їй не набридне або не постаріє, а потім залишить його напризволяще — і далі прагнути фейських багатств.

Брайс кивнула до знатної пані, яка, побачивши таке зухвальство, вищирила свої білосніжні зуби. Фейка була вродлива — але такими була більшість фейців.

Брайс помітила що Рід спостерігає за нею, насупивши своє гарне обличчя. Він похитав головою — до неї— і продовжив вивчати меню.

Брайс зробила ковток вина і подала знак офіціанту принести ще пляшку.

«Я шаленію за тобою».

Коннор би не стерпів цих насмішок і перешіптувань. І Даніка теж. Брайс уже була свідком того, як обидва вовки кидалися на придурків, які образливо свистіли їй у спину або приймали її за одну з багатьох ванірських напівкровок, які перебивалися з копійки на копійку, торгуючи тілом на М’ясному Ринку.

Більшість із тих жінок не мали можливості здійснити Занурення — або тому, що не досягли порога зрілості, або тому, що їм дістався нещасливий жереб у вигляді короткої тривалості життя смертної людини. Хижаки — як природжені, так і вивчені — використовували М’ясний Ринок як свої мисливські угіддя.

Коли нарешті з’явився офіціант із новою пляшкою вина, задзижчав мобільний Брайс. Рід знову насупився, його несхвальний погляд був настільки важким, що вона вирішила не читати повідомлення, доки не замовила свій сандвіч із піною з яловичини й сиру.

Даніка написала: «Кидай свого довбаного імпотента і збав Коннора від страждань. Від одного побачення з ним не вмреш. Він кілька років чекав, Брайс. Років! Дай мені привід усміхнутися сьогодні».

Брайс скривилася і сунула мобільний назад у клатч. Підвівши погляд, вона побачила, що Рід уже залипнув у свій телефон. Його пальці літали над екраном, тьмяне світло якого відбивалося на його рельєфному обличчі. П’ятдесят років тому цей винахід народився просто в знаменитій технологічній лабораторії «Реднер Індастріз» і приніс компанії безпрецедентні статки. Усі стверджували, що почалася нова ера всесвітнього зв’язку. Брайс вважала, що вони просто дали людям привід не дивитися одне одному у вічі. І псувати побачення.

— Ріде, — промовила вона. Він лише виставив палець угору.

Брайс постукала червоним нігтем по ніжці свого келиха. Вона носила довгі нігті — і щодня приймала еліксир, щоб зберегти їхню міцність. Вони були не такі ефективні, як кігті чи пазурі, але могли завдати певної шкоди. Принаймні достатньої для того, щоб мати час утекти від потенційного нападника.

— Ріде, — знову покликала вона. Він продовжував набирати повідомлення і підвів очі лише тоді, коли на столі з’явилася перша страва.

Це справді був лососевий мус. На скибці хрусткого хліба під сіткою з якоїсь кучерявої зелені. Мабуть, маленької папороті. Брайс сковтнула смішок.

— Налітай, — неуважно кинув Рід, знову втупившись у телефон. — Мене не чекай.

— Один шматок — і мені кінець, — пробурмотіла Брайс, беручи виделку, але сумніваючись, як правильно це їсти. Хел його зна. Ніхто у ресторані не їв руками, але… Фейка за іншим столом знову глумливо посміхнулася.

Брайс поклала виделку на стіл. Склала серветку охайним квадратиком і підвелася.

— Я пішла.

— Гаразд, — відповів Рід, не відриваючи очей від екрана телефона. Він явно подумав, що вона йде до вбиральні. Брайс відчула, як погляд ошатно вдягненого янгола за сусіднім столиком поповз угору по її голій нозі, а тоді почула, як протяжно заскрипів стілець, коли той відкинувся на спину, аби помилуватися видом на її сідниці.

Ось чому вона піклувалася про міцність своїх нігтів.

Але вона сказала Ріду:

— Ні — я йду геть. Дякую за вечерю.

Це змусило його підвести очі.

— Що? Брайс, сядь. Їж.

Ніби те, що він спізнився і не відривався від свого телефону, тут було ні до чого. Ніби вона просто була чимсь, що він мав нагодувати, перед тим як трахнути. Вона чітко промовила:

— Нічого не вийде.

Він міцно стиснув губи.

— Перепрошую?

Навряд чи його колись відшивали. Мило посміхнувшись, Брайс сказала:

— Бувай, Ріде. Успіхів тобі у роботі.

— Брайс?

Але у неї вистачало бісової самоповаги не вислуховувати його пояснень, не приймати посередній секс, по суті, в обмін на їжу в ресторанах, яких вона ніколи не могла собі дозволити, і не терпіти чоловіка, який справді, не встигнувши скотитися з неї, одразу брався за телефон. Тож вона згребла пляшку вина і вийшла з-за столу, але рушила не до виходу.

Вона підійшла до єхидної фейки та її людської іграшки і холодним тоном, який збив би пиху навіть Даніці, сказала:

— Що, цікава вистава?

Фейка окинула її широким поглядом, від туфель до червоного волосся і пляшки вина у руці, і знизала плечима, від чого чорні самоцвіти на її довгій сукні зблиснули.

— Плачу золоту марку, щоб подивитися на вас обох, — Брайс кивнула до молодика, який сидів навпроти фейки.

Він посміхнувся Брайс, і його відсутній погляд натякав, що він був під кайфом.

Брайс самовдоволено усміхнулася до фейки.

— Не знала, що фейські дамочки стали такими скнарами. Подейкують, що ви відсипаєте нам пригорщі золота, аби ми вдавали, що ви в ліжку не такі дерев’яні, як женці.

Засмагле обличчя фейки зблідло. Блискучі, гострі мов бритва нігті уп’ялися в скатертину. Молодик навпроти неї навіть не здригнувся.

Брайс поклала руку йому на плече — щоб заспокоїти або щоб розізлити фейку — вона сама не знала. Потім легенько стиснула плече, знову кивнула до фейки і рушила геть.

Дорогою до бронзових дверей Брайс хильнула вина з пляшки і показала середній палець самозакоханій гостес. А потім вихопила з миски на тумбочці жменю фірмових сірникових коробок.

Вловивши відгомін задиханих вибачень Ріда перед знатною дамою, Брайс вийшла на розпечену, задушливу вулицю.

Бляха-муха. Була дев’ята вечора, вона була пристойно вдягнена, і якщо повернеться додому, то тинятиметься по квартирі сюди-туди, доки Даніка не відгризе їй голову. А вовки пхатимуть свої носи у її справи, які вона взагалі не хотіла з ними обговорювати.

Лишався тільки один варіант. На щастя, її улюблений.

Ф’юрі відповіла після першого ж гудка.

— Слухаю.

— Ти зараз на цьому боці Хальдренського моря чи на тому?

— Я у П’яти Трояндах, — у рівному, холодному голосі Ф’юрі проскакували веселі нотки — практично відвертий сміх. — Але я не дивитимуся телевізор зі щенятами.

— Кому б, хай йому Хел, цього хотілося?

На тому кінці зависла пауза. Брайс сперлася на блідий кам’яний фасад «Перлини і Троянди».

— Я думала, у тебе побачення з як-там-його.

— Ви з Данікою просто нестерпні, ти ж знаєш?

Вона буквально почула, як Ф’юрі на тому кінці саркастично посміхнулася.

— Зустрінемося у «Вороні» за пів години. Мені треба закінчити одну справу.

— Полегше з тим негідником.

— Мені платять не за це.

Зв’язок обірвався. Брайс вилаялася. Хоч би від Ф’юрі не тхнуло кров’ю, коли вона прийде до їхнього улюбленого клубу. Брайс набрала інший номер.

Задихана Юніпер відповіла після п’ятого гудка, встигнувши взяти слухавку, перш ніж увімкнувся автовідповідач. Напевно, вона була у студії, тренувалася після основних занять. Як завжди. Брайс сама обожнювала так робити, коли їй випадала вільна хвилинка. Танцювати, танцювати і танцювати, поки світ навколо не перетвориться на вир музики, дихання і поту.

— О, ти з ним порвала, так?

— Бісова Даніка що, усім розсилку зробила?

— Ні, — відповіла мила, чарівна фавна, — але ти пробула на побаченні всього годину. А оскільки зазвичай після них ти дзвониш зранку…

— Ми збираємося у «Ворон», — обірвала її Брайс. — Підходь за пів години. — Вона сама поклала слухавку, щоб, почувши іскристий сміх Юніпер, не вибухнути лайкою.

О, вона знайде спосіб покарати Даніку за те, що та все їм розбовкала. Хоча вона розуміла, що це було радше попередження, підготовка подруг до того, що може знадобитися їхня моральна підтримка. Сьогодні ввечері Брайс так само завуальовано питала Коннора про стан Даніки.

«Білий Ворон» був усього в п’яти хвилинах ходьби, у самісінькому центрі Старої Площі. У Брайс лишалося ще достатньо часу на те, щоб або знайти на свою голову справжні проблеми, або зіткнутися з тим, чого вона уникала вже цілу годину.

Вона обрала проблеми.

Купу проблем, вирішення яких вартувало сімох важко зароблених золотих марок, що їх Брайс дістала з сумочки і віддала вишкіреній дракійці, яка всунула в руку Брайс бажане замовлення. Дракійка намагалася продати їй якийсь новий клубний наркотик: «Синт дозволить відчути себе богинею», — казала вона, але тридцять золотих марок за одну дозу були Брайс точно не по кишені.

У неї лишалося ще п’ять хвилин. Ставши навпроти «Білого Ворона» — попри невдалий план Бріґґса рознести його на друзки, клуб і далі кишів гуляками, — Брайс дістала мобільний і відкрила листування з Коннором. Вона могла закластися на всі гроші, які щойно спустила на корінь радості, що він перевіряв свій телефон кожні дві секунди.

Повз клуб повільно повзли автівки. Над бруківкою і кипарисами лунало гупання їхніх акустичних систем, з опущених вікон визирали пасажири, яким не терпілося розпочати свій вечір четверга: вони потягували питво, курили, підспівували музиці, писали своїм друзям, дилерам — усім, хто міг провести їх в один із десятка клубів, що вишикувалися уздовж Вулиці Лучників. До їхніх дверей уже тягнулися черги — і до «Ворона» теж. Брайс в очікуванні роздивлялася білий мармуровий фасад будівлі та модно вдягнених паломників, які чекали біля воріт храму.

«Ворон», власне, і був храмом. Тобто, раніше був. На його руїнах звели нову будівлю, але танцмайданчик лишився тогочасний: з древнього каміння храму на честь якогось давно забутого бога і з різьбленими кам’яними колонами. Танцювати тут означало поклонятися цьому безіменному богу, на якого натякали стерті різьблені зображення сатирів і фавнів, які пили, танцювали і злягалися серед виноградних лоз. Храм насолоди — таким він був колись. І таким став знову.

Повз Брайс прокралася зграя перевертнів — молодих гірських левів — і кілька з них, озирнувшись, запрошувально загарчали. Брайс не звернула на них уваги й відійшла до ніші ліворуч від службового входу в клуб. Притулившись до гладкого каменя, вона сунула пляшку вина під пахву і, впершись ногою у стіну й киваючи головою в такт музиці, що лилася з автівки неподалік, зрештою написала: «Піца. Субота, шоста вечора. Спізнишся — на цьому все».

Коннор миттю почав набирати відповідь. Потім хмаринка з майбутнім повідомленням зникла. І з’явилася знову.

Нарешті надійшло повідомлення: «Я ніколи не змушу тебе чекати».

Брайс закотила очі й написала: «Не обіцяй того, чого не можеш виконати».

Він набирає відповідь, видаляє, знову набирає. Тоді на екрані вигулькує: «Ти це про піцу?»

«Конноре, я схожа на жартівницю?»

«Ти була схожа на звабливу самицю, коли виходила з квартири».

Усередині неї піднялася хвиля жару і вона закусила губу. Чарівливий, зарозумілий негідник.

«Скажи Даніці, що я йду у «Ворон» з Юніпер і Ф’юрі. Побачимося за два дні».

«Сказав. А що з як-там-його?»

«РІДУ офіційно піднесено гарбуза».

«Чудово. Я вже почав хвилюватися, що мені доведеться його прикінчити».

Її нутрощі стиснулися у клубок.

Коннор швидко додав: «Жартую, Брайс. Я не поводитимуся з тобою як альфа-козел. Обіцяю».

Не встигла Брайс відповісти, як її мобільний знову задзижчав.

Цього разу це була Даніка: «ЯК ТИ СМІЄШ ЙТИ У “ВОРОН” БЕЗ МЕНЕ? ЗРАДНИЦЯ».

Брайс пирхнула.

«Веселого Вечора Зграї, невдахо».

«БЕЗ МЕНЕ НЕ ВЕСЕЛИТИСЯ. Я ЗАБОРОНЯЮ».

Брайс знала, що хоч як сильно Даніка не нудилася вдома, вона не кине своєї зграї. Не того єдиного вечора, коли вони були всі разом, і який використовували для того, щоб зміцнювати зв’язок одне з одним. Не після такого гівняного дня. Й особливо не тоді, коли на волі розгулював Бріґґс, у якого був привід помститися усій Зграї Дияволів.

Ось за цю вірність вовки і любили Даніку. Вони відчайдушно боролися за неї і підтримували її щоразу, коли Сабіна привселюдно задавалася питанням, чи гідна її донька відповідальності й статусу її наступниці. Ієрархія влади серед вовків Міста Півмісяця була продиктована виключно домінуванням — але династія з трьох поколінь, яка складалася з Ватажка вовків, Першої Претендентки і Даніки (Претендентки на статус Першої Претендентки?) була рідкістю. Звичним поясненням цьому був могутній древній родовід.

Даніка провела безліч часу за вивченням історії владних зграй перевертнів у інших містах — чому в Гілені правили леви, за Корінфом наглядали тигри, а в Ойї панували соколи та чи передавалося у спадок домінування, яке визначало владний статус, чи ні. Нехижі перевертні могли очолювати Допоміжні сили міста, але це траплялося рідко. Чесно кажучи, від усього цього Брайс було нудно до сліз. І якщо Даніка таки дізналася, чого родина Фендир отримала такий великий кусень пирога влади, то ніколи їй про це не розповідала.

Вона відповіла Коннору: «Щасти тобі з угамуванням Даніки».

Він лише відповів: «Те саме вона каже мені про тебе».

Брайс уже збиралася сховати мобільний, коли екран знову спалахнув.

«Ти про це не пошкодуєш, — додав Коннор. — У мене було багато часу подумати про те, чим я тебе балуватиму. Про всі розваги, які на нас чекають».

«Сталкер», — відповіла вона, але всміхнулася.

«Іди розважайся. Побачимося через пару днів. Напиши, коли безпечно дістанешся додому».

Вона двічі перечитала їхню розмову, тому що була справжньою довбаною невдахою, і вже розмірковувала, чи не попросити Коннора не чекати і зустрітися з нею просто зараз, коли до її горла притислося щось холодне і металеве.

— І ти труп, — проспівав дівочій голос.

Брайс скрикнула, намагаючись заспокоїти серце, яке враз закалатало вже не від дурної ейфорії, а з дурного переляку.

— Трясця, не роби так, — прошипіла вона до Ф’юрі, коли дівчина прибрала ножа від горла Брайс і вклала його у піхви за спиною.

— А ти не будь ходячою мішенню, — холодно промовила Ф’юрі. Її довге волосся кольору оніксу було зібране у високій хвіст, що підкреслювало гострі лінії її світло-коричневого обличчя. Вона уважно обвела поглядом чергу до «Ворона». Її глибоко посаджені карі очі помічали все й обіцяли смерть кожному, хто стане їй поперек дороги. Але поза тим… чорні шкіряні легінси, обтислий топ і вбивчі чоботи, на щастя, не тхнули кров’ю. Ф’юрі швидко зміряла оком Брайс із голови до п’ят. — Ти майже без макіяжу. Тому бідоласі мало би вистачити одного погляду на тебе, щоб зрозуміти, що ти його кидаєш.

— Він був надто зайнятий своїм телефоном.

Ф’юрі багатозначно подивилася на мобільний Брайс, який та досі тримала в руці мертвою хваткою.

— Даніка приб’є твої яйця до стіни, коли я скажу їй, що застукала тебе такою роззявкуватою.

— Вона сама у цьому винна, — відрізала Брайс.

У відповідь Ф’юрі лише вишкірилася. Брайс знала, що її подруга належала до ванірів, але не знала, до якого саме виду. І до якого Дому — також. Питати було неввічливо, а Ф’юрі, окрім своєї надприродної швидкості, витонченості та блискучою реакції, ніколи не демонструвала вміння набувати іншої подоби. Та й натяків на магічні здібності, окрім елементарних, теж.

Але вона була повноправною громадянкою, а це означало, що вона була кимось, кого вважали гідним. Враховуючи набір її вмінь, найімовірнішим Домом Ф’юрі був Дім Полум’я і Тіні — хоча вона точно не належала до демонаків, вампірів чи навіть привидів. І точно не була відьмою або чаклункою, як-от Джесіба. І некроманткою теж, оскільки її талантом, здавалося, було забирати життя, а не повертати їх незаконним чином.

— А де довгонога? — спитала Ф’юрі. Забравши у Брайс пляшку, вона, потягуючи винце, роздивлялася переповнені клуби і бари вздовж Вулиці Лучників.

— А Хел його зна, — відповіла Брайс. Вона підморгнула Ф’юрі й дістала поліетиленовий пакетик, щільно набитий дванадцятьма чорними сигаретами з коренем радості. — Дістала нам ніштяків.

Ф’юрі широко всміхнулася, розтягнувши червоні губи й оголивши рівні білі зуби. Вона сунула руку до задньої кишені легінсів і дістала маленький пакетик з білим порошком, який яскраво переливався у світлі вуличного ліхтаря.

— Я теж.

Брайс підозріло глянула на порошок.

— Це не те, що мені щойно намагалася втюхати дилерка?

Ф’юрі завмерла.

— І як вона його назвала?

— Якийсь новий клубний наркотик — обіцяла божественний кайф, чи щось таке. Супердорогий.

Ф’юрі насупилася.

— Синт? Тримайся від нього подалі. Ще те лайно.

— Гаразд, — Брайс достатньо довіряла Ф’юрі, щоби дослухатися до її застереження. Вона глянула на порошок, який подруга досі тримала у руці. — Мені не можна нічого, від чого мене торкатиме кілька днів. Мені завтра на роботу, — на якій їй доведеться хоча би прикидатися, що в неї є думки, як знайти той триклятий Ріг.

Ф’юрі сунула пакетик у свій чорний ліфчик. Потім хильнула вина і повернула пляшку Брайс.

— Джесіба його не внюхає, не переймайся.

Брайс взяла тендітну найманку під руку.

— Тоді вперед — змусимо наших предків перевертатися в могилах.