Дім Землі та Крові

73

Останній Саміт, на якому був присутній Гант, відбувся у древньому просторому палаці на Панґері, убраному всіма багатствами імперії: шовкові гобелени і бра з чистого золота, келихи, що виблискували коштовним камінням і соковиті м’ясні страви, вкриті найрідкіснішими спеціями.

Сьогоднішня зустріч проходила у конференц-центрі.

Розлогий комплекс був зроблений зі скла і металу, і за будовою нагадував Ганту купу коробок, складених у ряди й одна на одну.

Центральна зала підіймалася вгору на три поверхи, сходи й ескалатори у задній частині простору були прикрашені багряними знаменами Республіки, а довгий прохід, що вів до них, був вистелений червоним килимом.

Кожна територія на Мідґарді раз на десять років проводила власний Саміт, який відвідували численні місцеві лідери, а також представники астері й кілька високопоставлених осіб, дотичних до тих питань, які мали обговорюватися. Цьогорічна зустріч нічим не відрізнялася від інших, хіба що меншим масштабом. Хоча Вальбара була значно менша за Панґеру, Михей проводив чотири різні Саміти, кожен для окремого квадранта свої володінь. Ця зустріч для представників південно-східної провінції — у центрі якої був Місяцеград — була першою.

У комплексі, розташованому у самому серці пустелі Псамафи, до якого було добрих п’ять годин їзди від Міста Півмісяця — година польоту на максимальній швидкості для янголів і всього пів години на гелікоптері, — були власні камери для небезпечних ванірів.

В одній з них Гант і провів п’ять днів, рахуючи їх за прийомами їжі: сніданок, обід, вечеря. Добре, що хоч Сандріель із Поллуксом не приходили познущатися з нього. Принаймні він отримав цю маленьку відстрочку. Дорогою сюди він майже не слухав Молота, який не полишав спроб покепкувати з нього. Він узагалі майже нічого не чув і не відчував.

Але сьогодні вранці разом з сніданком принесли комплект чорного одягу. Без зброї, але це очевидно була уніформа. Очевидним було і послання: його виставлять напоказ в насмішку над імперським тріумфальним парадом, щоб Сандріель могла позловтішатися тим, що знову стала його хазяйкою.

Але він слухняно вдягнувся і дозволив охоронцям Сандріель вдягнути на нього горсіанські кайданки, які повністю позбавляли його магічної сили.

Він мовчки рушив за охоронцями, піднявся ліфтом і вийшов до великого вестибюля, прикрашеного імперськими регаліями.

Увесь простір був заповнений ванірами усіх Домів, одягнених у ділові костюми або те, що колись було церемоніальним вбранням. Янголи, перевертні, фейрі, відьми… Делегації вишикувалися обабіч червоної килимової доріжки, що вела до сходів. Серед натовпу у своєму шкіряному костюмі асасина стояла Ф’юрі Акстар і стежила за всіма, але в його бік вона не глянула.

Ганта підвели до делегації янголів, які стояли біля сходів — воїнів 45-го Легіону Сандріель. Її тріаріїв. Попереду стояв Поллукс, його командирський статус підкреслювався золотими обладунками, кобальтовою накидкою і самовдоволеною посмішкою.

Ця посмішка стала ще ширшою, коли Гант зайняв своє місце поруч із рештою, затиснутий охоронцями.

Інші тріарії Сандріель були майже нічим не кращі від Молота. Гант назавжди запам’ятав кожного з них: худорляву бліду темноволосу жінку, відому як Гарпія; чоловіка з кам’яним обличчям і чорними крилами, якого звали Цербером; і зверхнього янгола з холодними очима на прізвисько Яструб. Але всі вони ігнорували його. А це, як встиг дізнатися Гант, було краще, ніж їхня увага.

Ніде не було видно Лані, останньої з тріаріїв — хоча, можливо, її робота контррозвідниці на Панґері була надто цінною для астері, щоб дозволити Сандріель притягнути її сюди.

По той бік доріжки стояли Ісая і 33-й Легіон. Те, що залишилося від його тріаріїв. Наомі у своїй уніформі мала вражаючий вигляд: високо піднявши підборіддя, вона тримала праву руку на руків’ї парадного меча легіону, і ранкове світло відбивалося на гарді, зробленій у вигляді крил.

Ісая піймав погляд Ганта. У своїх чорних обладунках Гант був практично голий, порівняно з Командиром 33-го, який був при повному параді: бронзовий нагрудник, еполети, поножі і поручі… Гант досі пам’ятав, яким важким було це спорядження. Як по-дурному він завжди почувався, коли вдягав повний комплект регалій Імперської Армії. Наче якийсь трофейний кінь на параді.

Ліворуч від янголів стояли Допоміжні сили Короля Осені. Їхні обладунки були легші, але не менш вишукані. Навпроти них розташувалися перевертні у своєму найкращому вбранні. Амелі Рейвенскрофт не наважувалася навіть глянути в його бік. Решту простору займали менші групи ванірів: русалки і демонаки. І жодного представника людської раси. Звісно ж, як і напівкровок.

Гант намагався не думати про Брайс. Про те, що сталося у вестибюлі Коміціуму.

Фейська принцеса. Незаконнонароджена принцеса, якщо точніше, але тим не менш вона була єдиною донькою Короля Осені.

Мабуть, його брехня розлютила її, але вона й сама чимало йому брехала.

Барабанщики — Хел забирай, барабанщики! — забили у барабани. За мить вступили сурмачі. Під скляним склепінням розкотисто залунав ненависний гімн Республіки. Усі вирівнялися, коли перед дверима зупинився кортеж.

Ганту перехопило подих, коли першою з’явилася Джесіба Роґа, вбрана у коротку чорну сукню з глибоким вирізом, який підкреслював її пишні форми. У вухах і на шиї чаклунки виблискували древні золоті прикраси, а прозора темна накидка розвівалася позаду на примарному вітрі. Навіть на високих підборах вона рухалася з моторошною плавністю, притаманною представникам Дому Полум’я і Тіні.

Мабуть, це вона підказала Брайс, як продати душу правителю Сплячого Міста.

Підходячи до них, попелястоволоса чаклунка не зводила сірих очей з трьох прапорів, що висіли над сходами: ліворуч — прапор Вальбари, праворуч — емблема Місяцеграда: лук у вигляді півмісяця зі стрілою, а посередині — літери «SPQM» і спарені гілки зірок — прапор Республіки.

За нею йшли відьми. Їхні кроки луною розходилися по вестибюлю. Першою килимом крокувала молода смаглява жінка у струмливому блакитному одіянні, а її чорне волосся, заплетене у косу, мерехтіло, немов витка ніч.

Королева Гіпаксія. Минуло майже три місяці, відколи вона вдягла материну золотисто-червону корону з морошками, але попри відсутність зморшок на її прекрасному обличчі, у її темних очах виднілася втома, яка промовисто свідчила про її тривалий траур.

Подейкували, що королева Гекуба виховала доньку в глухих північних лісах Гелірунських Гір, подалі від згубного впливу Республіки. Гант очікував, що така особа, побачивши такий натовп та імперську розкіш, ніяковітиме чи принаймні трохи хвилюватиметься, але дівчина високо тримала підборіддя, впевнено крокуючи килимом. Ніби вже робила це десятки разів.

Коли Саміт розпочнеться, її буде офіційно визнано Королевою Вальбарських відьом. Її участь у цій показусі була фінальним акордом, перш ніж вона офіційно зійде на трон. Але…

Королева наблизилася, і Гант поглянув на її обличчя.

І впізнав її: це була медвідьма з клініки. Вона теж упізнала Ганта, скоса зиркнувши на нього.

Чи знав про це Рунн? Про те, з ким він зустрічався і хто надав йому інформацію щодо синту?

Прибули лідери русалкового народу: Таріон у вугільно-чорному костюмі з жінкою у вільній прозорій бірюзовій сукні. Це була не Річкова Королева — вона рідко покидала Істрос. Але прекрасна темношкіра русалка могла бути її донькою. Певно, це і була її донька — у тому сенсі, що всі русали і русалки вважали Річкову Королеву своєю матір’ю.

Волосся Таріона було гладко зачесане назад, на чоло падало кілька темно-рудих пасм. Він змінив свій хвіст на ноги, але навіть не спотикнувся, коли помітив Ганта. Утім, у його погляді читалося співчуття.

Але Гант це проігнорував. Він не забув, хто тієї ночі привіз Брайс на баржу.

Таріон, треба віддати йому належне, не відвів очей від пильного погляду Ганта. Русал лише сумно всміхнувся до нього і глянув уперед, піднімаючись слідом за відьмами до відчинених дверей до конференц-зали за ними.

Наступними з’явилися вовки. Сабіна йшла поруч зі згорбленою фігурою Ватажка, допомагаючи старому. Його карі очі з віком помутніли і стали молочно-білими, а його колись міцне тіло зігнулося над тростиною. Сабіна, вбрана у світло-сірий костюм, глумливо посміхнулася до Ганта, скеровуючи древнього Ватажка до ескалатора, а не до сходів.

Але Ватажок зупинився, побачивши, куди вона хоче його повести. Потягнув її до сходів. І почав підійматися — крок за кроком, долаючи біль.

Гордий дідуган.

З чорних автівок вийшли фейці та велично рушили килимом. На червоному волоссі Короля Осені красувалася оніксова корона, і старовинний камінь навіть у ранковому світлі здавався уламком ночі.

Гант не розумів, як він не помічав цього раніше. Брайс була схожа на батька більше, ніж Рунн. Щоправда, чимало фейців мали такий колір волосся і шкіри, але ця холодність на обличчі Короля Осені… Він безліч разів бачив цей вираз на обличчі Брайс.

Того дня до Провидиці з нею ходив Король Осені — навіть не якийсь дрібний лорд. І цей самовдоволений покидьок викинув тринадцятирічну дівчину на вулицю.

Гант стиснув кулаки. Хіба можна було звинувачувати Ембер Квінлан за те, що вона втекла від нього, щойно побачила, яке чудовисько приховувалося під королівською личиною. Відчула його холодне насильство.

Коли зрозуміла, що носить його дитину. Потенційного спадкоємця престолу, який міг ускладнити життя його чистокровному, Обраному сину. Не дивно, що Король Осені так нещадно на них полював.

Рунн, який ішов за крок від батька, мав приголомшливий вигляд. У розкішному царственому вбранні, з Зоряним Мечем на поясі, з чорним волоссям він був дуже схожий на одного з перших Зоренароджених.

Одного з тих, хто багато років тому першими пройшли крізь Північний Розлом.

Вони проминули Ганта, і король навіть не глянув у його бік. Але Рунн глянув.

Він подивився на кайданки на зап’ястках Ганта, на тріаріїв 45-го навколо нього. І ледве помітно хитнув головою. Будь-кому з присутніх це здалося жестом огиди, осуду. Але Гант побачив у ньому послання.

«Мені шкода».

Гант зберіг незворушний, нейтральний вираз обличчя. Рунн рушив далі, і на голові принца виблискував вінок із позолоченого березового листя.

А потім здалося, що весь атріум затамував дихання. Завмер.

Янголи прибули не на автівках. Ні, вони спустилися з небес.

Сорок дев’ять янголів Астерійської Гвардії у повному біло-золотому бойовому спорядженні маршем увійшли до вестибюля. У руках, вдягнених у рукавички, вони тримали списи, а за їхніми спинами сяяли білосніжні крила. Усіх їх вивели і ретельно відібрали для цієї життєвої місії. Служити у гвардії могли власники лише найбіліших, найчистіших крил. Без жодної плямки.

Гант завжди вважав їх чванливими придурками.

Янголи виструнчилися уздовж килима, високо піднявши крила і націливши списи на скляну стелю. Їхні накидки спадали білосніжними складками на підлогу. Білі плюмажі з кінського волоса на їхніх золотих шоломах блищали, ніби щойно розчесані, а забрала лишалися опущеними.

Їх прислали з Панґери як нагадування всім, зокрема Губернаторам, про те, що ті, хто держать їх на прив’язі, стежать за ними і тримають усе під своїм контролем.

Наступними прибули Михей із Сандріель. Вони йшли пліч-о-пліч, кожен у своїх губернаторських обладунках.

Усі ваніри опустилися перед ними на одне коліно. Утім, янголи Астерійської Гвардії — які схилялися лише перед своїми шістьма хазяїнами — лишилися стояти. Їхні списи були схожі на подвійні стіни шипів, під якими проходили Губернатори.

Ніхто не смів говорити. Ніхто не смів дихати, коли двоє Архангелів проходили повз.

Усі вони були клятими хробаками у них під ногами.

Сандріель проминула Ганта, і її посмішка обпекла його. А ще сильніше — вкрай розчарований і втомлений вираз на обличчі Михея.

Михей вдало обрав йому покарання. Гант це визнавав. Сандріель нізащо не дасть йому швидко померти. Коли він повернеться на Панґеру, його муки триватимуть десятиліттями. Без жодного шансу на нову угоду чи викуп.

А якщо він насмілиться перетнути межу дозволеного, вона знатиме, куди завдати першого удару. По кому.

Губернатори піднялися сходами, майже торкаючись крилами одне одного. Гант не розумів, чому ці двоє не створили пару. Михей був досить порядним, тож, імовірно, Сандріель викликала у нього відразу, як і у всіх інших. Але все одно було дивно, що астері не наказали об’єднати їхні роди. У цьому не було би нічого незвичного. Результатом одного з таких союзів стали Сандріель і Шахара.

Хоча, можливо, той факт, що Сандріель, імовірно, вбила власних батьків, щоб захопити владу для себе і сестри, змусив астері покласти край цій практиці.

Лише коли Губернатори дісталися конференц-зали, натовп у вестибюлі рушив за ними. Першими на сходи ступили янголи, а за ними вишикувалася решта присутніх.

Гант досі був затиснутий між двома тріаріями 45-го Легіону — Цербером і Яструбом, які глузливо поглядали на нього. Увійшовши до зали, він намагався відзначити якомога більше деталей.

Приміщення було подібне до печери, по колу стояли столи, опускаючись до центрального поверху і круглого стола, за яким мали сидіти лідери.

Безодня Хелу. Ось чим це було. Дивно, що ще не з’явилися його принци.

Ватажок вовків, Король Осені, двоє Губернаторів, формальна донька Річкової Королеви, Королева Гіпаксія і Джесіба всілися за центральним столом. Їхні заступники — Сабіна, Рунн, Таріон і немолода відьма — зайняли місця за столами першого кола. З Дому Полум’я і Тіні, крім Джесіби не було нікого, навіть одненького вампіра. Після цього свої місця відповідно до рангів зайняли й інші. Кожне коло столів було більшим за попередній, і разом їх було сім. Астерійська Гвардія вишикувалася на найвищому рівні вздовж стін, і кожний з трьох виходів із зали охороняло по двоє янголів.

Справді сім рівнів Хела.

Уся зала була заповнена екранами, два з яких звисали просто зі стелі, а на столах стояли комп’ютери, ймовірно, для довідок. На подив Ганта, Ф’юрі Акстар зайняла місце у третьому колі і, всівшись за стіл, відкинулася на спинку крісла. Її ніхто не супроводжував.

Ганта відвели до стіни і поставили між двома гвардійцями, які цілковито його ігнорували. На щастя, з цього ракурсу йому не було видно Поллукса і решту тріаріїв Сандріель.

Екрани увімкнулися, і Гант приготувався до того, що мало бути далі. Від зображення, що з’явилося на екранах, у залі запала тиша.

Ганту були знайомі ці кришталеві палати, ці факели першосвітла, яке танцювало на різьблених кварцових колонах, що піднімалися поверхами вище до склепінчастої стелі. Ці сім кришталевих тронів у дальньому кінці зали, розташовані півколом на золотому помості, останній з яких був порожній. Це мерехтливе місто за ними, пагорби, що тягнулися удалечінь і зникали у тьмяному світлі, і Тибр, який темною стрічкою звивався між ними.

Коли на екранах з’явилися астері, усі підвелися зі своїх місць. Й опустилися на коліна.

Хоча астері перебували на відстані майже в десять тисяч кілометрів, Гант міг поклястися, що їхня сила охопила конференц-залу. Що вона висмоктувала тепло, повітря, життя.

Коли він уперше опинився перед астері, то подумав, що ще ніколи не почувався гірше. Його обладунки досі були вкриті кров’ю

Шахари, горло досі дерло від криків на полі бою, утім, він ніколи не стикався з чимсь настільки жахливим. Настільки неземним. Він ніби перетворився на муху-одноденку, а його сила здавалася благеньким подувом вітерцю проти урагану їхньої сили. Ніби його закинули у далекий космос.

Кожен з астері мав силу священної зірки, кожен міг стерти цю планету на порох, утім у їхніх холодних очах не було світла.

Дивлячись крізь опущені вії, Гант помітив, хто ще насмілився підвести погляд від сірого килима, поки шестеро астері роздивлялися присутніх: Таріон, Рунн, Деклан Еммет. І Королева Гіпаксія.

Більше ніхто. Навіть Ф’юрі та Джесіба опустили очі.

Рунн піймав погляд Ганта. І в голові останнього промовив тихий чоловічій голос: «Сміливий крок».

Гант вражено дивився на принца. Він знав, що іноді серед фейців траплялися телепати, особливо серед тих, хто жив на Авалені. Але він ніколи з ними не розмовляв. Особливо подумки.

— Спритний трюк.

— Дар за материнською лінією — який я приховував.

— І ти довіряєш цю таємницю мені?

Якусь мить Рунн мовчав.

— Не можна, щоб бачили, як розмовляю з тобою. Якщо тобі щось потрібно — скажи. Я зроблю все, що в моїх силах.

Гант був шокований, ніби його вразило його ж блискавкою.

— Навіщо тобі мені допомагати?

— Бо ти зробив би все можливе, щоб не дозволити Брайс здійснити обмін і потрапити в лапи Сандріель. Я бачив це на твоєму обличчі, — Рунн завагався, а тоді трохи непевно додав: — І тому, що ти більше не здаєшся мені таким уже придурком.

Кутик губ Ганта вигнувся вгору.

— Навзаєм.

— Це комплімент? — Знову пауза. — Як тримаєшся, Аталаре?

— Нормально. Як вона?

— Повернулася до роботи, зі слів тих, кого я приставив наглядати за нею.

— Добре, — Гант відчував, що якщо продовжить розмову про Брайс, то геть розвалиться на шматки, тож спитав: — Ти знав, Що та медвідьма — це Королева Гіпаксія?

— Hi. He знав, побий мене грім.

Можливо, Рунн хотів ще щось сказати, але заговорили астері. Хором, як завжди. Між ними була своя телепатія.

— Ви зібралися тут, щоб обговорити питання, які стосуються вашого регіону. Ми даємо свій дозвіл, — астері замовкли і глянули на Гіпаксію.

Ганта вразило, що відьма не здригнулася, не затремтіла, коли шестеро астері подивилися на неї — а разом з ними і весь світ — і сказали:

— Ми офіційно визнаємо тебе спадкоємицею покійної Королеви Гекуби Енадор і, у зв’язку з її кончиною, проголошуємо тебе Королевою Вальбарських відьом.

Гіпаксія схилила голову, її обличчя було серйозне. А на обличчі Джесіби не було жодної емоції. Ні натяку на смуток чи гнів через втрату спадку, від якого вона відмовилася. Тож Гант наважився глянути на Рунна і побачив, що той насупився.

Астері знову зверхньо оглянули залу. Найзарозуміліший вигляд був у Ріґелуса, Яскравої Десниці. Його струнка юнацька фігура була насмішкою над жахливою силою, що приховувалася усередині. Астері хором продовжили:

— Можете починати. Нехай сяють над вами благословення богів і всіх небесних зірок.

Голови присутніх схилися ще нижче, на знак подяки за те, що їм узагалі дозволити існувати в їхній присутності.

— Ми сподіваємося, що ви обговорите шляхи припинення цієї безглуздої війни. Губернаторка Сандріель є цінним свідком її руйнівної сили, — астері знову обвели залу неквапливим моторошним поглядом. І Гант зрозумів, що їхні очі зупинилися на ньому, коли пролунали слова: — Тут присутні й інші, хто також може надати свої свідчення.

Потрібно було надати лише одне свідчення: що люди — це дурні марнотрати, що війна — це їхня провина, їхня і тільки їхня і що її потрібно закінчити. За будь-яку ціну не допустити, щоб вона дійшла сюди. Ніхто не співчував людським повстанцям, ніхто і слухати не хотів про їхнє тяжке становище. Існував лише ванірський погляд на ситуацію — правильний погляд — і ніякого іншого.

Гант витримав мертвий погляд Ріґелуса, яким він дивився на нього з центрального екрана. Порив крижаного вітру пройняв його тіло — це Сандріель наказувала йому відвести очі. Гант не відвів. Він міг поклястися, що Голова Астері усміхнувся. Кров Ганта перетворилася на лід — не лише через вітер Сандріель — і він опустив погляд.

Ця імперія була побудована, щоб існувати вічно. За більш ніж п’ятнадцять тисяч років вона не пала. Ця війна не стане тим, що її зруйнує.

— Прощавайте, — хором промовили астері й знову злегка посміхнулися. Найгіршою була посмішка Ріґелуса, досі спрямована на Ганта. Потім екрани потемніли.

Усі присутні, включно з двома Губернаторами, шумно видихнули. Судячи зі звуку і смороду з дальнього кутка, когось нудило. І справді, перевертень-леопард вибіг у двері, затискаючи рота долонею.

Михей відкинувся на спинку крісла, втупившись у дерев’яний стіл перед собою. Якусь мить усі мовчали. Ніби всім потрібно було прийти до тями. Навіть Сандріель.

Потім Михей вирівнявся, шелеснувши крилами, і глибоким, ясним голосом проголосив:

— Тож я розпочинаю Вальбарський Саміт. Слава астері та зіркам, якими вони володіють.

Зала повторила ці слова, хоча й без ентузіазму. Ніби кожен з присутніх пам’ятав, що навіть з цієї землі по інший бік моря від Панґери, яка була так далеко від багнистих полів битв і сяйливого кришталевого палацу в місті семи пагорбів, навіть звідси неможливо було врятуватися.