Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви

7

Річард позіхнув, прикриваючи долонею рот. Він так втомився від того, що не спав майже всю попередню ніч, не кажучи вже про сутичку з мрісвізами, що насилу пересував ноги. Переслідуваний низкою запахів, від приємних до огидних, він пробирався по лабіринту вулиць і вуличок, намагаючись триматися ближче до будинків і уникати людних місць. Пані Сандерхолт вказала йому напрямок; Річард в загальних рисах дотримувався його і сподівався, що не заблукав.

Завжди знати, де знаходишся і як дістатися туди, куди прямуєш, справа честі будь-якого провідника. Але так як Річард був лісовим провідником, він вважав, що йому можна пробачити втратити напрям в місті. Крім того, і лісовим провідником він давно вже не був і не думав, що коли-небудь стане ним знову.

Проте він знав, з якого боку сонце, і незважаючи на всі зусилля, які докладали вузькі вулички, темні провулки і безладно розкидані будинки зі сліпими фасадами, південний схід залишався південним сходом. Він просто використав як орієнтири найбільш високі будівлі замість дерев та особливостей ландшафту і намагався не хвилюватися, якщо часом йшов не по тій самій вулиці, про яку говорила пані Сандерхолт.

Річард прокладав свій шлях повз бідно одягнених лоточників, які продавали горщики з сухими корінням або садки з голубами і рибою, повз вуглекопів, що штовхали перед собою візки з вугіллям і співуче називали ціну, проходив повз сироварів в яскравих червоно-жовтих камзолах, повз м'ясні крамниці зі свинячими, баранячими і оленячими тушами, повз продавців солі, які пропонували її в різних видах і упаковках, повз пекарів, які продавали хліб, пироги і тістечка, повз торговців птахами, прянощами, зерном, вином і елем і тисячами інших товарів, виставлених у вітринах або прямо на вулиці. Покупці відчайдушно торгувалися, скаржачись на високі ціни, — і раптом Річард збагнув, що неприємне відчуття, яке він відчуває майже всю дорогу, є магічним попередженням: за ним стежать.

Стривожений, він озирнувся, серед безлічі лиць навколо не було ні одного знайомого. Меч Річард завбачливо приховав під плащем, щоб не привертати уваги. У всякому разі, всюдисущі патрулі не особливо ним цікавилися, хоча деякі д'харіанці поглядали на Річарда з таким виглядом, ніби відчували небезпеку, але не могли визначити її джерело. Річард прискорив крок.

Відчуття було досить слабким: ймовірно, переслідувачі трималися на відстані, і він не міг їх побачити. Але як же визначити їх у натовпі? Річард оглянув найближчі дахи, але нічого підозрілого не виявив.

На розі Річард зупинився і якийсь час спостерігав за натовпом, текучим вгору і вниз по вулиці, в надії помітити переслідувачів, але знову не знайшов нічого, що могло б його насторожити.

— Медовий пряник, мій пане? Річард обернувся і побачив мерзнучу за крихітним хитким столиком дівчинку в не по росту великому пальто. На вигляд їй було років десять-дванадцять, але Річард не був досвідчений у визначенні віку маленьких дівчаток.

— Що? — Дівчинка показала на столик.

— Медовий пряник. Їх випікає моя бабуся. Вони дуже смачні, запевняю вас.

Всього лише пенні. Будь ласка, купіть хоча б один, господарю мій! Ви не пошкодуєте.

Стара, що сиділа позаду дівчинки на коричневій ковдрі, розстеленій прямо на снігу, посміхнулася Річарду. Річард відповів легкою усмішкою, одночасно прислухаючись до своїх відчуттів і намагаючись визначити характер тривоги. Дівчинка і стара з надією чекали.

Річард ще раз оглянув вулицю і, глибоко зітхнувши, поліз в кишеню. Скачучи в Ейдіндріл, він за два тижні майже не зупинявся, щоб поїсти, і до сих пір відчував деяку слабкість. Але у нього були тільки срібні і золоті монети з Палацу пророків, і Річард сумнівався, що в мішку, залишеному в Палаці сповідниць, міг би знайтися хоч один пенні.

— Я не пан, — сказав він, ховаючи в кишеню всі гроші, окрім однієї срібної монети. Дівчинка показала на його меч.

— Той, у кого такий чудовий меч, може бути тільки шляхетним паном.

Стара перестала посміхатися. Не зводячи очей з меча Річарда, вона повільно піднялася на ноги.

Річард, квапливо прикривши плащем рукоять, поклав монету дівчинці в долоню.

— У мене не знайдеться вам здачі, пане, — пробурмотіла дівчинка, дивлячись на гроші. — Я навіть не знаю, скільки потрібно для цього дрібниці. Я ніколи не тримала в руках срібної монети.

— Я ж сказав тобі — я не пан. — Він посміхнувся дівчинці. — Мене звати Річард. Ось як ми вирішимо: ти візьми монету і вважай її платою вперед. А коли я знову пройду мимо, ти даси мені ще один медовий пряник, і так далі, поки монета не скінчиться.

— О, пане мій… тобто Річард, спасибі! Просяявши, дівчинка простягнула бабусі гроші. Стара уважно вивчила монету і зауважила:

— Незнайомої чеканки. Мабуть, ви приїхали здалеку.

Вона і не могла знать походження монети. Старий і Новий світи були роз'єднані більше трьох тисячоліть тому.

— Так, здалеку. Але срібло проте всюди срібло.

Стара подивилася на нього блакитними очима, з яких роки, здавалося, вимили весь колір.

— Взято або дано, мій пане? — Річард здивовано підняв брову, і вона пояснила. — Ваш меч, благородний пан. Ви його взяли, або він був вам вручений?

Стара пильно подивилася на нього, і Річард нарешті зрозумів, що вона має на увазі. Шукача призначав чарівник, але з тих пір, як багато років тому Зедд покинув Серединні Землі, меч перетворився на цінний трофей для злодіїв або тих, хто міг собі дозволити його купити. Фальшиві Шукачі створили мечу погану репутацію, їм не можна було довіряти. Вони користувалися магією меча в корисливих цілях, а не для того, до чого призначали його ті, хто наділив магією цей меч.

За багато років Річард став першим, хто був названий Шукачем Істини. Він розумів жахливу потужність магії і власну відповідальність. Він був справжнім шукачем.

— Його вручив мені Чарівник Першого Рангу. Я обраний, — неохоче відповів Річард. Стара зім'яла сукню на животі.

— Шукач, — видихнула вона беззубим ротом. — Хвала духам! Істинний Шукач!

Дівчинка, не розуміючи, про що йде мова, подивилася на монетку в руці бабусі й простягнула Річарду найбільший пряник. Річард з усмішкою взяв його.

Стара, нахилившись через стіл, запитала, знизивши голос:

— Ти прийшов, щоб позбавити нас від паразитів?

— В якомусь сенсі. — Річард спробував пряник і знову посміхнувся дівчинці.

— Правда дуже смачний.

Вона заусміхалася.

— Я ж казала! Бабуся робить кращі медові пряники на всій вулиці глашатаїв.

Вулиця глашатаїв. Нарешті він зумів вийти на потрібну вулицю. Повз ринок на вулицю глашатаїв, сказала пані Сандерхолт. Річард підморгнув дівчинці і відкусив від пряника ще шматок. — Що за паразити? — Запитав він стару. — Мій син і її мати, — вона очима вказала на дівчинку, — вирушили до палацу чекати, коли їм дадуть золото. Я казала їм: треба працювати, але вони відповіли, що я — вижила з розуму стара і якщо вони дочекаються, то отримають золота більше, ніж зможуть заробити своєю працею.

— А чому їм повинні його дати? Стара знизала плечима.

— Хтось у палаці це пообіцяв. Сказав, що всі жителі міста заслужили свою частину казни. Знайшлися такі, хто в це повірив. Мій синок все життя про це мріяв. Молодь нині пішла лінива, всі тільки й знають, що сидіти сиднем і чекати, коли їм дадуть грошей. Ні щоб самим про себе подбати! Там, біля палацу, раз у раз б'ються за те, кому отримувати золото першим. Дехто, хто слабший чи старшого віку, в цих бійках і гине. Одним словом, працювати майже всі перестали, і ціни ростуть. Ми ледь наскрібаємо на хліб. — Стара зажурилася. — І все через жадібність. Мій син працював у пекаря, тепер чекає, коли йому дадуть золота, а вона голодує. — Стара кивнула на дівчинку і посміхнулася. — Але внучка в мене не така. Допомагає мені пекти пряники, так-так, щоб ми могли прогодуватися. Я-то не дозволю їй шлятися по вулицях, як інші діти. — Вона похмуро глянула на Річарда. — Ось тобі й паразити. Ті, хто забирає у нас те незначне, що ми заробляємо або робимо своїми руками. Ті, хто спокушає людей лінню, щоб пасти їх, немов овець. Ті, хто забрав у нас свободу і надію. Навіть я, вижила з розуму стара, розумію, що ледачому ні до чого немає діла. Він думає лише про себе. Не знаю, куди котиться світ.

Коли вона замовкла, Річард вказав на монету в її руці і багатозначно сказав:

— Я був би вам дуже зобов'язаний, якби ви забули про те, що бачили меч. Стара розуміюче кивнула:

— Все, що завгодно. Для вас, мій пане, все що завгодно. І надавайте цим паразитам як слід!

Річард пройшов трохи далі по вулиці і присів на парапет, щоб спокійно доїсти пряник. Він дійсно був дуже смачним, але Річард був голодний і не дуже перебирав смак їжі. Прислухавшись до своїх відчуттів, він ще раз переконався, що відчуває не наближення мрісвіза, а звичайне стеження. Тепер би тільки виявити переслідувача. Він уважно вдивлявся в обличчя перехожих, але не помічав нікого, хто б виявляв інтерес до його персони.

Злизуючи з пальців мед, Річард перетнув вулицю, відчуваючи себе так, немов пливе проти течії. Шум, гам, стукіт підков, скрегіт коліс, тріск ящиків на возах, скрип злежалого снігу під ногами, вигуки лоточників і вигуки візників несказанно його дратували. Він звик до тиші лісу, де єдиним шумом був шелест листя на деревах, дзюрчання води і шурхіт вітру. Звичайно, він часто бував у Хартленді, але те крихітне містечко мало чим відрізнявся від села.

Річард нудьгував за своїм лісом. Келен обіцяла, що коли-небудь вони разом приїдуть туди. Він посміхнувся, уявивши, як буде показувати їй потаємні куточки, водоспади, ущелини в горах… Їм буде добре там удвох. Річард згадав ту особливу усмішку, яку вона дарувала тільки йому одному, і в нього потепліло на серці.

Він тужив за Келен куди більше, ніж за своїм рідним лісом, і хотів якомога швидше опинитися з нею поруч. Скоро вони зустрінуться — але поки йому треба дещо зробити тут, в Ейдіндрілі.

Почувши якийсь шум, Річард обернувся і зрозумів, що, замріявся, перестав дивитися по сторонах і ледь не потрапив під копита колони вершників. Їх командир, вилаявшись, наказав підлеглим зупинитися.

— Ти що, сліпий?! Тільки круглий дурень лізе назустріч кінному строю!

Річард глянув на всі боки. Перехожі тулилися до будинків, всім своїм виглядом показуючи, що зовсім не збиралися виходити на середину вулиці, і старанно відводили погляди від солдатів. Здавалося, всім їм зараз більше всього на світі хочеться стати невидимками.

Річард глянув на предводителя вершників і на мить теж подумав, чи не стати йому справді невидимим, щоб не вплутуватися в зайві неприємності. Того і дивися хтось постраждає. Але раптово йому на думку прийшло Друге Правило Чарівника: найбільше зло може виникати з вельми благих намірів, а Річард вже засвоїв, що, коли маєш справу з магією, наслідки можуть бути жахливими. Простих вибачень повинно бути достатньо, вирішив він.

— Прошу пробачення. Напевно, я задивився в іншу сторону. Пробачте.

При цьому він розглядав солдат, не пригадування, щоб бачив раніше схожих. Всі верхи, лад тримають відмінно, вигляд у всіх похмурий, але обладунки бездоганно вичищені, як і зброя. Кожен в червоному плащі і на білому коні. У них був такий вигляд, наче вони збиралися пройти парадом перед якимось королем.

Офіцер глянув на Річарда з-під блискучого шолома, прикрашеного червоним плюмажем і, легко утримуючи могутньою рукою в рукавичці поводи свого величезного жеребця, нахилився вперед.

— Забирайся з дороги, недоумок, або будеш бути затоптаним.

Річард впізнав його акцент: точно такий же був у Еді. Річард не знав, з якою Еді країни, але ці люди явно були її співвітчизники.

Знизавши плечима, Річард відступив убік.

— Я ж вибачився. Не думаю, що ви так поспішаєте.

— Битва з Володарем — завжди термінова справа. Річард відступив ще на крок.

— Не можу з цим не погодитися. Він якраз зараз тремтить від страху за найближчим рогом, очікуючи, коли ви прийдете і розправитеся з ним, так що вам дійсно краще поквапитися.

Темні очі вершника спалахнули крижаним вогнем. Річард мимоволі здригнувся, жаліючи в душі, що свого часу не позбувся безглуздої звички грубити у відповідь на зверхнє ставлення. Це, напевно, тому, що він завжди був високого зросту.

Річард ніколи не любив битися, але ще в дитинстві він став мішенню для всіх, хто бажав довести свою силу. Задовго до того, як Зедд вручив йому Меч Істини, Річард навчився приборкувати свій гнів і завжди намагався обеззброїти противника жартом. Але разом з тим він був незмінно впевнений у своїй силі, і ця впевненість часом перетворювала жарт в злу насмішку. Образливі слова зривалися з язика раніше, ніж він встигав подумати, і Річард нічого не міг з цим вдіяти.

— У тебе нахабний язик. Може бути, ти теж із тих, хто служить Володарю?

— Запевняю вас, пане, що у нас з вами один ворог.

— За самовпевненістю ховаються слуги Володаря.

Воїн в червоному плащі почав спішуватися. Річард ледь встиг подумати, що треба тікати швидше, як в ту ж мить його підхопили чиїсь могутні руки.

— Іди своєю дорогою, чепурун, — пролунав голос звідкись праворуч і ззаду.

— Це не ваша здобич.

Річард закрутив головою і побачив, що його тримають у висячому положенні два здоровенних д'харіанці в коричневих шкіряних латах.

Вершник, який встиг вийняти тільки одну ногу із стремена, завмер.

— Ми з тобою на одній стороні, брат. Цього хлопця необхідно допитати у нас — а потім трохи повчити його чемності. Ми…

— Провалюйте, я сказав.

Річард хотів було висловити свою думку з цього приводу, але мускулиста рука закрила йому рот. Він побачив на лікті руки блискучий обруч з золотистого металу, який був утиканий гострими немов бритва шипами — смертоносну зброю в рукопашному бою, і ледь не проковтнув власного язика.

Д'харіанські солдати взагалі відрізнялися ростом, але ці двоє були просто гіганти. Гірше того, це були не звичайні воїни. Річарду вже доводилося бачити солдатів з такими обручами на передпліччях. Особиста охорона Даркена Рала. Колишній правитель Д'хари ніде не з'являвся без їх супроводу.

Д'харіанці утримували Річарда під руки з такою легкістю, ніби він був солом'яною лялькою. Після двотижневої скачки Річард був вимотаний до межі, та й після сутички з мрісвізами пройшло не більше двох годин. Правда, страх додав йому сил, але, щоб вирватися від цих двох, його сил було явно недостатньо.

Офіцер в червоному плащі вивільнив другу ногу зі стремена.

— А я кажу, він буде наш. Ми повинні допитати його. Якщо він служить Володарю, значить, зізнається. Д'харіанець зліва загрозливо пророкотав:

— Давай-давай, злазь. Я знесу тобі довбешку, а потім пограю нею в кеглі. Ми його розшукуємо давно, і тепер він наш. Коли ми тобі його віддамо, зможеш допитувати його труп скільки завгодно.

Офіцер знову зупинився, дивлячись на одного з д'харіанців.

— Я ж сказав тобі, брате, ми з тобою на одній стороні. Ми обидва боремося з Володарем. Навіщо нам битися один з одним?

— Якщо бажаєш битися, діставай меч. Якщо ні — забирайся.

Решта вершників, яких було близько двох сотень, дивилися на д'харіанців байдуже і, що найбільше вразило Річарда, без тіні страху. Зрозуміло, безпосередніх супротивників було всього двоє — але Річард своїми очима бачив, що д'харіанські війська розсипані по всьому місту. Якщо сутичка відбудеться, вони всі в одну мить виявляться тут.

Однак офіцера, судячи з усього, така можливість аніскільки не турбувала.

— Вас двоє, брат. Не дуже хороший розклад.

Д'харіанець, який стояв ліворуч від Річарда, окинув поглядом ряди вершників і презирливо сплюнув.

— Ти правий, красунчику. Але нічого, Іган постоїть в сторонці, щоб зрівняти шанси, а я розберуся з тобою і твоїми хлистами. Тільки попереджаю, «брат», якщо твоя нога торкнеться землі, клянусь, ти помреш першим.

Крижані очі, спокійні й холодні, деякий час уважно вивчали д'харіанців. Потім офіцер у блискучих обладунках і червоному плащі вилаявся чужою мовою і знову усунув ноги в стремена.

— У нас є більш важливі справи, брати. Ця людина для нас є порожньою тратою часу. Він ваш.

За помахом його руки колона знову рушила уздовж вулиці. Річард спробував вирватися, але безуспішно. Його поволокли геть, а перехожі відводили погляд, не бажаючи втручатися і нариватися на неприємності.

Річард пробував опиратися та судорожно придумував вихід, але, перш ніж він встиг збагнути, що ж робити далі, його затягли у вузький темний прохід між готелем і якимось темним будинком.

В глибині провулка, в тіні, Річард побачив чотири закутані в плащі фігури.