Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви

52

Темний Хагенській ліс зустрів їх, як завжди, непривітно, але Річард був упевнений, що мрісвізи пішли. За весь час, що вони з Келен пробиралися по чагарях, їм не зустрілося жодного. Всі мрісвізи вирушили в Ейдіндріл. Річард здригнувся від думки, що це означає для міста.

Келен, дивлячись в усміхнене сріблясте лице сильфіди, нервово зітхнула.

— Річард, перш ніж ми вирушимо, просто на випадок, якщо щось піде не так, я хочу сказати тобі, що знаю про те, що сталося, коли ти жив у Палаці пророків, і не тримаю на тебе зла. Ти думав, що я не люблю тебе, і відчував себе самотнім. Я все розумію.

Річард, насупившись, нахилився до неї.

— Про що це ти? — Келен кашлянула.

— Мерісса. Вона мені все розповіла.

— Мерісса?

— Так. Я все розумію і не засуджую тебе. Ти думав, що більше ніколи мене не побачиш. — Річард здивовано моргнув.

— Мерісса-сестра Тьми. Вона мріє мене вбити.

— Але вона розповіла мені, що, коли ти тут жив, вона була твоєю наставницею. Вона сказала, що… Ну, я її бачила. Вона дуже красива. Ти був самотній, і я тебе не засуджую.

Річард, взявши її за плечі, розвернув спиною до Сильфіди і змусив подивитися собі в очі.

— Келен, не знаю, що тобі наговорила Мерісса, але я скажу тобі правду: з того дня, як ми з тобою вперше зустрілися, я не спав ні з ким, окрім тебе. Ні з ким.

Так, коли ти змусила мене надягти нашийник і я думав, що більше ніколи тебе не побачу, мені було дуже самотньо, але я ніколи не зраджував твоєї любові, навіть коли вважав, що втратив її. Навіть коли я вважав, що ти не любиш мене, я ніколи… Ні з Меріссою, ні з ким-небудь ще.

— Правда?

— Правда.

Вона посміхнулася тією особливою посмішкою, яку дарувала лише йому одному.

— Еді намагалася сказати мені те ж саме. Я боялася, що помру, так і не побачивши тебе, і хотіла, щоб ти знав, що я люблю тебе, незважаючи ні на що. Але, послухай, Річард, я трохи боюся. Раптом я там потону?

— Сильфіда перевірила тебе і сказала, що ти можеш їхати. Ти ж теж володієш елементами магії Збитку. Подорожувати в Сильфіді можуть тільки ті, хто володіє обома сторонами магії. Все буде добре. Ось побачиш! — Він підбадьорливо посміхнувся. — Там зовсім нічого боятися. Відчуття ні на що не схоже, але чудове. Ну, тепер тобі не страшно?

— Так, — кивнула вона і обняла його з такою силою, що у Річарда хруснули ребра. — Але, якщо я все-таки потону, знай, що я тебе дуже люблю!

Річард допоміг Келен піднятися на парапет навколо колодязя сильфіди і уважно оглянув навколишній ліс і руїни. Він не знав, чи справді хтось спостерігає за ними, чи йому тільки здається. Втім, мрісвізів він не відчував і в кінці кінців вирішив, що така підозрілість — результат його попередніх візитів до Хагенський ліс.

— Ми готові, Сильфіда. Ти знаєш, скільки ми промандруємо?

— Я досить довга, — пролунала громохка відповідь.

Річард, зітхнувши, міцніше обхопив руку Келен.

— Роби, як я тобі сказав. — Вона кивнула, швидко дихаючи, ніби хотіла набрати повітря про запас. — Я буду з тобою. Не бійся.

Рука з рідкого срібла підняла їх, і ніч стала зовсім чорною. Річард ще міцніше стиснув долоню Келен, добре пам'ятаючи, як йому самому було важко зробити вдих всередині сильфіди. Коли вона відповіла на потиск, вони вже були глибоко в невагомій порожнечі.

Повернулися знайомі відчуття, і Річард зрозумів, що вони мчать до Ейдіндріла. Як і минулого разу, йому не було ні тепло, ні холодно, ні мокро, ні сухо. Він бачив одночасно і світло, і темряву, з насолодою вдихаючи ефір Сильфіди.

Річард радів, що Келен зараз відчуває такий самий захват, як і він.

Юнак відчував це по тому, як вона повільно стиснула його руку.

Річард плив крізь світло і темряву. Часу для нього не існувало. Могли пройти миті, а могли й століття — але все скінчилося так само раптово, як і минулого разу.

Навколо нього виникла кімната чарівника Коло, але цього раз Річард знав, чого очікувати, і не відчув жаху.

«Дихай» — звеліла Сильфіда.

Річард різко видихнув, звільняючи легені від наповнюючого їх ефіру, і вдихнув звичайне повітря.

Він відчув, як позаду нього виринула Келен і, видихнувши ефір Сильфіди, теж вдихнула повітря. Річард виліз на край криниці і стрибнув назовні. Ледве його ноги торкнулися підлоги, він повернувся і нахилився через край, щоб допомогти Келен вилізти.

Йому посміхнулася Мерісса.

Річард застиг. Здатність говорити повернулася до нього не відразу.

— Де Келен? Ти пов'язана зі мною узами! Ти присягнулася!

— Келен? — Пролунав мелодійний голос. — Та тут. — Мерісса нахилилася і помацала під ртутною поверхнею. — Але вона тобі більше не знадобиться. А я вірна клятві. Клятві, даної собі самій.

Вона вивудила за нашийник безвольне тіло Келен і за допомогою свого Хань витягнула її з криниці. Келен вдарилася об стіну і сповзла на підлогу.

Річард хотів кинутися до неї, але Мерісса вдарила йабрі по стінці криниці.

Ніжний дзвін пронизав Річарда до мозку кісток. Ноги його стали ватяними. Втративши здатність рухатися, він дивився як заворожений на усміхнену Меріссу.

— Йабрі співає для тебе, Річард. Його пісня кличе тебе.

Вона підпливла до краю, піднісши ближче співаючий йабрі. Вона не віддавала його, дратуючи Річарда, помахуючи перед ним настільки бажаним йому предметом. Річард облизав різко пересохлі губи. Острівець спокою всередині нього співав в унісон з ніжним дзвоном йабрі. Цей звук його зачаровував.

Мерісса, підпливши ще ближче, нарешті простягнула Річарду ніж. Ледве пальці Річарда торкнулися йабрі, як пісня наповнила його цілком. Мерісса посміхнулася, коли його пальці в хворобливому захваті зімкнулися на ручці, і дістала з-під гладі сильфіди другий йабрі.

— У тебе тільки одна половина, Річард. Тобі потрібні обидві.

І вона засміялася ніжним як дзвіночок сміхом, вдаривши другим йабрі по каменю. Річард, почувши цей дзвін, мало не осліп від нестримного бажання доторкнутися до другого йабрі. Він насилу тримався на ногах, коліна його підгиналися. Йому просто необхідний другий йабрі. Звісившись через край криниці, він потягнувся до нього.

Мерісса спостерігала за ним з знущальною посмішкою, але Річарду не було до неї діла, він думав тільки про те, що йому потрібен другий йабрі, без якого йому не прожити.

Дихай, знову сказала Сильфіда.

Річард, відвернувшись на мить, обернувся. Сильфіда дивилася на лежачу біля стіни жінку. Він хотів щось сказати, але Мерісса знову стукнула другим йабрі по стінці криниці.

Ноги Річарда знову обм'якли. Лівою рукою, до зап'ястя якої був прикріплений йабрі, він ухопився за стінку, щоб не впасти.

Дихай, повторила Сильфіда.

Крізь чаруючу, пестливу пісню Річард відчайдушно намагався збагнути, з ким це розмовляє Сильфіда. Це здавалося важливим, але він ніяк не міг зрозуміти чому. Хто ця жінка?

Сміх Мерісси луною рознісся по кімнаті, коли вона втретє вдарила йабрі по каменю.

Річард видав безпорадний крик, в якому звучали одночасно захоплення і бажання.

Дихай, повторила Сильфіда вже наполегливіше.

І тут крізь притуплюючий спів йабрі до нього дійшло, з ким вона говорить.

З Келен.

Річард глянув на неї. Вона не дихала. Внутрішній голос кричав, що їй потрібна допомога.

Але йабрі знову заспівав, і м'язи на шиї Річарда перетворилися на желе. Його голова поникла, і затуманений погляд впав на щось, що стирчало в камені у нього під ногами.

Миттєво Річарда підстьобнув якийсь внутрішній жар. Він простягнув руку і торкнувся предмета. Ледве його пальці зімкнулися на рукояті, як нова сила і інші бажання наповнили його. Бажання, знайомі йому дуже добре.

Річард люто вирвав Меч Істини з каменю, і кімната наповнилася іншою піснею.

Мерісса, дивлячись на нього кровожерливим поглядом, знову стукнула йабрі по стінці.

— Ти помреш, Річард Рал! Я присягнулася скупатися в твоїй крові і зроблю це!

Останнім зусиллям, збільшеним люттю меча, Річард звісився через стінку колодязя і, викинувши вперед руку, занурив клинок в сріблясту поверхню Сильфіди.

Мерісса заверещала.

Срібні нитки побігли по її тілу. Вона відчайдушно намагалася чинити опір, але було вже пізно. Перетворення відбулося, і вона стала такою ж, як особа в колодязі. Срібна статуя в срібному ставку. Жорсткі риси її обличчя оплилі; те, що було Меріссой, розтеклося і стало сріблястою гладдю Сильфіди.

Дихай, твердила Сильфіда Келен.

Відкинувши йабрі, Річард помчав до неї. Він згріб Келен в оберемок, підтяг до криниці і, поклавши животом на край, натиснув.

— Дихай! Келен, дихай! — Він натиснув ще раз. — Давай же, заради мене! Дихай!

Келен, ну будь ласка, дихай!

Її легені зригнули ртуть, і вона судорожно вдихнула. Потім вдихнула ще.

Нарешті, вона повернулась і притулилася до його грудей.

— О Річард, ти був правий! Це так чудово, що я забула про дихання! Ти мене врятував.

— Але вбив іншу, — зауважила Сильфіда. — Я попереджала його про чарівний предмет, який він носить. Це не моя вина.

Келен здивовано моргнула, дивлячись на сріблясте обличчя.

— Про що це ти?

— Про ту, що стала тепер частиною мене.

— Мерісса, — пояснив Річард. — Ти не винна, Сильфіда. Я змушений був це зробити, інакше вона вбила б нас обох.

— Тоді я звільнена від відповідальності. Дякую тобі, господар.

Келен знову обернулася до нього і глянула на меч.

— Що сталося? І при чому тут Мерісса? Річард розв'язав вузол на шиї і скинув плащ мрісвіза.

— Вона пірнула за нами в Сильфіду. Вона спробувала вбити тебе і… Ну, вона хотіла скупатися зі мною.

— Що?!

— Ні, — поправила Сильфіда, — вона сказала, що хоче скупатися в твоїй крові. — У Келен відвисла щелепа.

— Але… що ж трапилося?

— Тепер вона зі мною, — відповіла Сильфіда. — Назавжди.

— Це значить — мертва, — пояснив Річард. — Я тобі все поясню, коли у нас буде більше часу. — Він повернувся до Сильфіди. — Дякую за допомогу, Сильфіда. Але тепер мені потрібно, щоб ти заснула.

— Звичайно, господар. Я буду спати, поки ти знову не покличеш мене.

Блискаюче срібне обличчя розтануло, зникнувши в ртутному озерці. Річард, не замислюючись, схрестив зап'ястя. Ртутне озеро засвітилося, потім заспокоїлося і початок занурюватися в колодязь, спочатку повільно, потім все швидше і нарешті зникло.

Коли Річард опустив руки, Келен пильно подивилася на нього.

— По-моєму, тобі багато чого доведеться мені пояснювати!

— Як тільки у нас буде час. Обіцяю.

— Гаразд. А де ми, власне, знаходимося?

— У нижній частині замку Чарівника, в основі однієї з башт.

— У нижній частині замку?

— Під бібліотекою, — кивнув Річард.

— Під бібліотекою?! Ніхто не може пройти нижче бібліотечного рівня! Там з незапам'ятних часів встановлені бар'єри, які жоден чарівник не може подолати.

— І тим не менше ми саме там, але про це ми теж поговоримо пізніше. А зараз нам потрібно поспішити в місто.

Вийшовши з кімнати Коло, вони миттєво притулилися до стіни. У ставку за перилами сиділа королева мрісвізів. Прикриваючи крилами кладку з сотень яєць розміром з хорошу диню, вона застережливо затрубила. Звук луною вознісся вгору по вежі.

Піднявши голову, Річард побачив небо і зрозумів, що день наближається до вечора.

Поїздка до Ейдіндріла зайняла менше доби. У всякому разі, Річард на це сподівався.

— Це королева мрісвізів, — квапливо пояснив він, піднімаючись на перила. Я повинен знищити ці яйця.

Келен закричала, намагаючись його зупинити його, але Річард вже стрибнув з перил в темну брудну воду. Стискаючи меч, він, по пояс воді, пішов до слизьким каменів в центрі водойми. Королева піднялася на лапах і нахилила до нього голову, роззявивши пащу. Річард змахнув мечем. Королева відскочила і випустила хмарку застережливого аромату. Річард, не зупиняючись, просувався вперед.

Королева знову відкрила пащу, показавши гострі зуби.

Річард не міг допустити, щоб мрісвізи захопили Ейдіндріл. І якщо він не знищить ці яйця, то потім йому доведеться мати справу з ще більшою кількістю мрісвізов.

— Річард! Я хотіла метнути синю блискавку, але у мене нічого не вийшло! Тут це не спрацьовує! Вернись!

Королева з шипінням клацнула зубами. Річард спробував ударити її мечем по голові, але вона, грізно ричачи, трималася за межами досяжності. Втім, Річарду це було на руку. Піднявшись на чорний слизький камінь, він обрушив меч на що лежать перед ним яйця. Меч розсік товсту шкірясту шкаралупу, і на темний камінь бризнув смердючий жовток.

Королева збожеволіла. Залопотівши крилами, вона злетіла, і хвіст її розсік повітря, немов гігантський хлист. Річард просто відмахнувся мечем. Зараз його набагато більше займало знищення яєць.

Клацнувши зубами, королева кинулася на нього. Річард рубонув її по шиї. Вона відскочила, люто зашипівши, і знову пішла в атаку. Крила збили Річарда з ніг.

Він швидко перекотився, щоб уникнути пазуристих лап. Королева знову вдарила хвостом. Річарду довелося на якийсь час забути про яйця і почати захищатися. Якщо її вбити, завдання сильно спроститься.

Королева люто заверещала. За мить Річард почув звук ударів.

Обернувшись, він побачив, як Келен розбиває яйця дошкою, що була колись частиною двері кімнати Коло. Він пролетів по слизькому камені і встав між оскаженілою королевою і Келен. Він змусив королеву відступити, парирував удар хвоста, яким королева спробувала скинути його з каменю, і відмахнувся від пазуристих лап, які загрожують розірвати його на частини.

— Ти просто утримуй її, — кинула Келен, продовжуючи методично бити яйця дошкою і перетворюючи їх на слизьке жовте місиво, — а про них я подбаю сама.

Річарду не хотілося піддавати Келен небезпеці, але він розумів, що вона теж захищає своє місто, і не міг наказати їй піти.

— Тільки поквапся, — попросив він, ухиляючись від атак королеви і наступаючи сам.

Величезна червона туша обрушилася на нього, намагаючись розчавити об камінь.

Річард відскочив, але королева все ж придавила йому ногу. Закричавши від болю, він ударив її мечем.

На голову королеви раптом обвалилася дошка. З гучним виттям вона відсахнулася і люто заплескала крилами, хапаючи кігтями повітря. Келен підхопила Річарда під руку і відтягла в сторону. Обидва впали в стоячу воду.

— Я їх всі перебила, — повідомила Келен. — Давай вимітатися звідси.

— Я повинен убити її, — заперечив Річард. — Інакше вона відкладе ще.

Але королева мрісвізов, побачивши, що її кладка знищена, віддала перевагу втечі. Відчайдушно працюючи крилами, вона злетіла, вхопилася кігтями за стіну і швидко поповзла до відкритого верху башти.

Річард з Келен вилізли зі смердючої води на доріжку. Річард попрямував було до сходів, але як тільки ступив на придавлену королевою ногу, як тут же впав на підлогу.

Келен допомогла йому встати.

— Ти зараз до неї не доберешся. Ми перебили всі яйця, так що цілком можемо зайнятися нею і пізніше. У тебе зламана нога?

Річард, прихилившись до поручнів, потер забиту ногу, не зводячи очей з королеви мрісвізів.

— Ні, просто вона мені здорово її придавила. Нам терміново потрібно в місто.

— Але ти ж не можеш йти!

— Зі мною все буде в порядку. Біль вже стихає. Пішли.

Річард прихопив одну з мерехтливих сфер, щоб освітлювати дорогу, і, спираючись на Келен, попрямував до виходу із замку. Келен ніколи раніше не бувала на цих поверхах, і Річарду довелося проводити її крізь щити, як Бердіну, постійно нагадуючи, щоб вона ні до чого не торкалася, і вказувати, куди можна ступати, а куди не можна. Вона раз у раз вимагала пояснення, чому треба робити саме так, але слухняно слідувала його вказівкам, бурмочучи собі під ніс, що й не підозрювала про наявність у замку таких дивних місць.

До того часу коли вони добралися до верхнього поверху, його нога хоча й боліла, але вже цілком слухалася. Річард міг йти самостійно, хоча і накульгуючи.

— Нарешті я знаю, де ми, — повідомила Келен, коли вони рушили по довгому коридору перед бібліотеками. — А то я вже почала турбуватися, що ми ніколи не виберемося з цих підвалів.

Річард попрямував до коридорів, які, як він знав, ведуть до виходу. Келен заперечила, що цією дорогою йти не можна, але він наполягав, кажучи, що весь час ходив саме цим шляхом. З великою неохотою вона пішла за ним. Нарешті він протягнув її крізь перший щит у великий зал біля виходу.

— Довго ще? — Запитала Келен, оглядаючи майже порожнє приміщення.

— Уже прийшли. Ці двері виходить назовні. Коли вони вийшли із замку, Келен здивовано озирнулась і вказала на двері.

— Сюди! Ти увійшов сюди?! Цим шляхом ти проник в замок?

— Кам'яна доріжка веде сюди, — кивнув Річард.

Вона сердито тицьнула в напис над дверима.

— Ти це читав? І все одно увійшов сюди? Річард глянув на вирізані в камені літери.

— Я не розумію, що тут написано.

— «Tavol de ator Mortodo», — вголос прочитала Келен. — Це означає — «Шлях Смерті».

Річард швидко глянув на інші двері, до яких не вели жодні доріжки, і згадав тварюку, що повзла під землею.

— Ну, ці двері здавалася самими великими, тому я подумав, що це і є вхід. Взагалі-то, якщо розібратися, то в цьому є сенс. Мене називають «Несучий смерть».

Келен сплеснула руками.

— Ми боялися, що ти підеш в замок. Ми до смерті боялися, що ти підеш туди і загинеш. Добрі духи, повірити не можу, що ти вцілів! Навіть чарівники не наважувалися входити в ці двері. Не будь тебе, щит там, усередині, не пропустив би мене. А я можу проходити крізь усі наявні тут бар'єри, крім тих, які захищають найнебезпечніші місця.

Річард почув шурхіт каміння і помітив рух гравію. Схопивши Келен, він поставив її на середину плити, оскільки підземна тварюка явно прямувала до них.

— В чому справа? — Запитала вона.

— Щось наближається, — вказав Річард. Келен, похмуро глянувши на нього, підійшла до краю плити.

— Але ж ти її не боїшся? — Присівши навпочіпки, вона занурила руку в гравій і, коли підземна тварюка наблизилася, зробила такий жест, ніби гладить песика.

— Що ти робиш?!

Келен грайливо поплескала підземну тварь.

— Це всього лише кам'яна собака. Чарівник Джіллер створив її, щоб звільнитися від однієї набридливої… гм, дами. Леді боялася йти по гравію, і, вже звісно, ніхто, будучи при здоровому розумі, не наважився б піти до «Шляху Смерті». Келен встала. — Ти хочеш сказати… Тільки не кажи мені, що ти злякався кам'яного пса!

— Ну… Не те щоб… Але…

Келен вперлася руки в боки.

— Ти пішов по «Шляху Смерті» тільки тому, що злякався кам'яної собаки? І тому ти не пішов в інші двері?

— Келен, я не знав, що це за тварина під гравієм. Я ніколи нічого подібного не бачив. — Він почухав лікоть. — Гаразд, добре, я її злякався! Я намагався бути обережним. І не міг прочитати слова над дверима, так що не знав, що в неї входити небезпечно.

Келен звела очі до небес.

— Річард, ти міг…

— Я не загинув в замку, я знайшов Сильфіду і дістався до тебе. А тепер пішли.

Нам потрібно швидше в місто.

Вона обняла його за талію.

— Ти маєш рацію. Напевно, я просто перехвилювалася… — Келен вказала на двері. — Через те, що там відбулося. Королева мрісвізов мене налякала. Я просто щаслива, що ти з усім впорався.

Рука об руку вони заквапилися до високого арочному прорізу в зовнішній стіні.

Ледве вони опинилися під гратами, з-за рогу вилетів червоний хвіст і зачепив їх обох. Не встиг Річард отямитися, як над головою забили крила. На нього обрушилися кігті, і гострий біль пронизав ліве плече. Другий удар хвоста відкинув Келен за ворота.

Поки королева підтягувала його за плече до розкритої зубастої пащі, Річард вихопив меч. Лють охопила його миттєво. Він рубонув по крилу. Королева відскочила, висмикнувши кігті з його плеча. У люті магії не відчуваючи болю, Річард схопився на ноги.

Клацаючи зубами, чудовисько кинулося на нього — суцільні крила, зуби, кігті та хвіст. Вона безперервно атакувала, відтісняючи його. Річард приловчився і відрубав тварі кінчик хвоста.

Королева мрісвізів відступила і виявилася прямо під гратами. Річард стрибнув до підйомного механізму і повис на ньому всією своєю вагою. Заскриплять, решітка впала прямо на ревучу червону тварь і прибила її крило до землі.

Річард облився холодною потім, побачивши, що Келен лежить по той бік грат. Королева теж її помітила і неймовірним зусиллям висмикнула пришпилені крило, роздерши його на шматки.

— Келен! Біжи!

Приголомшена падінням Келен спробувала відповзти, але тварюка опинилася спритнішою і схопила її за ногу.

Повернувшись, королева випустила в обличчя Річарду смердюче хмарка. Річард без труднощів зрозумів його значення: помста.

З шаленим зусиллям він повернув піднімаюче грати колесо. Решітка піднімалася по дюйму за оборот. Королева віддалялася по дорозі, тягнучи за собою Келен.

Річард кинув колесо і, ведений люттю і магією, рубонув по решітці мечем. Посипалися іскри і осколки розпеченого металу. Заревівши від люті, він ще двічі вдарив мечем по залізним поперечин і вирубав пристойний шматок.

Вибивши його ногою, він пірнув в отвір і помчав за королевою.

Келен чіплялася за землю, відчайдушно намагаючись вирватися. Дійшовши до мосту, королева піднялася на парапет і, повернувшись до Річарда, загарчала.

Наче не розуміючи, що вже не може літати, королева поворушила порваними крилами, готова стрибнути вниз разом зі своєю здобиччю. Річард заволав і кинувся до неї.

Хвіст хльоснув по мосту. Річард відсік від нього ще шматок, довжиною футів у шість. Корольова, тримаючи Келен вниз головою, як ганчір'яну ляльку, різко повернулася. Річард, абсолютно втративши розум, в сліпій люті обрушив меч на тварюку. В обличчя йому бризнула кров з розсіченого крила, полетіли осколки кісток. Королева вдарила його залишком хвоста і заплескала єдиним порваним крилом.

Келен, верескнувши, потягнулася до Річарда, але червона лапа відтягла її назад в той момент, коли Річард спробував схопити її за руку. Він відсік друге крило.

Ударив фонтан крові, і розлючена тварина кинулася на ворога, забувши про своє бажання розірвати Келен на частини.

Річард відрубав ще шматок хвоста. Королева стікала кров'ю. Рухи її сповільнилися, і Річард не забув цим скористатися.

Стрибнувши вперед, він схопив Келен за зап'ястя і одночасно майже по саме руків'я увігнав меч в середину червоних грудей. Це була помилка.

Смертельно поранена королева міцно тримала Келен, і коли вона похитнулася, починаючи валитися в прірву, Келен заверещала. Річард щосили стиснув її зап'ясті і втримав її, коли королева впала.

У наступну мить він одним могутнім ударом відсік тримаючу Келен лапу.

Королева по спіралі полетіла вздовж ідучих вниз на сотні футів гранітних стін і зникла в глибині прірви.

Келен висіла на руці Річарда над цією ж прірвою. Кров з пораненого плеча заливала йому пальці. Річард відчував, що зап'ястя Келен починає вислизати.

Величезним зусиллям він підтягнув Келен на пару футів вгору.

— Вхопився за стіну іншою рукою! Я не можу більше тебе тримати. Ти вислизаєш.

Келен схопилася рукою за верх парапету. Кинувши меч, Річард підхопив її під пахву. Скриплячи зубами, він втягнув Келен на парапет, і вона зістрибнула на дорогу.

— Зніми її! — Відразу закричала вона. — Зніми! Річард розтиснув пазурі і кинув червоний обрубок в провалля. Келен кинулась йому в обійми, важко дихаючи. Вона була не в силах сказати ні слова.

Незважаючи на біль, Річард відчув величезне полегшення.

— Чому ти не вдалася до магії? До синьої блискавки?

— Це не спрацювало в замку, а тут вона з мене мізки вибила. А чому ти не скористався своєю магією? Якимись страшними чорними блискавками, як тоді в Палаці Пророків? — Річард деякий час поміркував.

— Не знаю. Я поняття не маю, як діє мій дар. Це якимось чином пов'язано з інстинктом. Я не можу викликати його за бажанням. — Прикривши очі, він погладив її по волоссю. — Як шкода, що немає Зедда. Він допоміг би мені керувати даром… навчив би ним користуватися. Мені так його не вистачає!

— Я знаю, — прошепотіла вона.

Крізь їх важке дихання до Річарда долинули віддалені крики і дзвін сталі. Раптово він зрозумів, що в повітрі пахне димом.

Він допоміг Келен встати, і вони помчали вниз по дорозі до повороту, звідки відкривався вид на місто.

Побачивши, що коїться внизу, Келен ахнула.

Річард впав на коліна.

— О добрі духи! — Прошепотів він. — Що я наробив!