Третє Правило Чарівника, або Захисники Пастви

37

Похитуючись в сідлі, Броган ліниво розглядав їдучих трохи попереду п'ятьох посланців Творця. Дивно, що зараз їх можна бачити. Несподівано з'явившись чотири дні тому, вони весь час перебували поблизу, але майже завжди були невидимими. Він не переставав захоплюватися їх здатністю зникати у нього на очах. Воістину могутність Творця безмежна!

Проте обрані Ним посланці дещо бентежили Тобіаса. У сні Творець велів йому не оскаржувати Його плани і милостиво погодився прийняти вибачення Брогана за зайву цікавість. Всі праведники боялися Творця, а Тобіас Броган, безумовно, був праведником. І все ж лускаті створіння здавалися праведному Тобіасу не найбільш підходящим засобом передачі волі Його.

Раптово Броган зрозумів. — Ну звичайно! Творець не бажає демонструвати безбожникам Своїх намірів, дозволивши їм побачити Його представників у справжньому вигляді. Нечестивці чекають, що Творець з'явиться їм у всій своїй красі і сяйві, і не злякаються, побачивши Його посланців в їх нинішньому вигляді.

Тобіас полегшено зітхнув, дивлячись на перешіптування чаклунки з мрісвізами. Вона назвалася сестрою Світла, але від цього не перестала бути чаклункою, відьмою. Відьмою. Він ще міг зрозуміти, чому Творець використовує мрісвізів, але навіщо Він дав таку владу відьмі, Броган осягнути був не в змозі.

Тобіас пошкодував, що не чує, про що вони говорять. Після того, як учора відьма приєдналася до їхньої компанії, вона весь час спілкувалася тільки з п'ятьма лускатими тварюками і лише кількома словами перекинулася з генералом Захисників пастви. Вона і мрісвізи трималися осторонь, ніби вони лише випадково їдуть в тому ж напрямку, що і Тобіас зі своєю тисячею вершників.

Броган бачив, як жменька мрісвізів перерізала сотні д'харіанскіх солдат, і тому почував себе дещо невпевнено під захистом всього лише двох рот.

Основна частина його військ — більше сотні тисяч мечів — залишилася чекати у тижні шляху від Ейдіндріла. З'явившись Тобіасу уві сні, Творець велів йому залишити їх там, щоб вони могли взяти участь у штурмі Ейдіндріла.

— Лунетта, — тихо покликав Броган. Вона під'їхала ближче і так само тихо відповіла:

— Так, пане генерал?

— Лунетта, ти бачила, як сестра Світла користується своєю силою?

— Так, пане генерал. Коли вона прибрала заметіль з нашого шляху.

— Ти можеш на підставі цього оцінити її можливості? — Лунетта кивнула.

— Вона так само сильна, як і ти?

— Ні, Тобіас.

— Приємно це почути, — посміхнувся Броган і озирнувся, бажаючи переконатися, що нікого поблизу немає, а мрісвізи і сестра Світла, як і раніше, видимі. — Мене долає подив з приводу деяких речей, які мені повідав Творець за останні ночі.

— Ти хочеш розповісти Лунетті?

— Так, але не зараз. Поговоримо про це пізніше. Вона ліниво розгладила свої «красотулечкі».

— Може, коли ми залишимося наодинці? Скоро час зупинитися.

Тобіас не упустив ні багатообіцяючої посмішки, ні натяку, прихованого в цих словах.

— Сьогодні ми не скоро зупинимося. — Він глибоко вдихнув морозне повітря. Вона так близько, що я майже чую її.

Спускаючись, Річард рахував майданчики, щоб не заблукати на зворотньому шляху.

По дорозі він запам'ятовував прикметні знаки, але всередині башти все здавалося однаковим. Пахло гниллю, як на болоті. Напевно, через те, що вода, яка проникає у вікна, накопичувалася на дні.

На наступному майданчику Річард побачив якусь тінь і в світлі сяючої сфери розрізнив щось на самому краю. Обриси були дуже нечіткими, але все ж він упізнав загорнутого у плащ мрісвіза.

— Ласкаво прос-симо, гладкошкір-рий брат, — прошипів мрісвіз. Бердіна здригнулася.

— Що це? — Запитала вона гучним шепотом і спробувала затулити собою Річарда — ейдж був вже у неї в руці, — але він утримав її і пройшов вперед, не сповільнюючи кроку.

— Всього лише мрісвіз.

— Мрісвіз?! — Хрипко прошепотіла вона. — Де?!

— Та тут, на майданчику, біля перил. Не бійся, він тебе не зачепить.

Бердіна опустила ейдж і вчепилася в плащ Річарда. Вони ступили на майданчик.

— Ти при-йшов розбудити с-Сильфіда? — Запитав мрісвіз.

— Сильфіда? — Здивовано спохмурнів Річард.

Розкривши плащ, мрісвіз вказав кинджалом кудись вниз. Раптово він став повністю видимим. Темна луската тварюка в плащі.

— С-Сильфіда там, внизу, гладкокож-жий брат. — Зміїні оченята дивилися на Річарда. — Нарешті до неї мож-жна добратися. Скоро прийде пора йабрі заспівати.

— Йабрі?

Мрісвіз злегка хитнув своїм кинджалом. Вузькі губи розсунулися в подобі посмішки.

— Йабрі. Коли йабрі співає, настає час королеви.

— Королеви?

— Ти потр-рібен королеві, гладкошкір-рий брат.

Ти послан-ний їй допомогти.

Річард відчув як тремтить, притиснувшись до нього, Берліна. Він вирішив, що пора рухатися, поки вона не померла від страху.

Вони спустилися ще на два майданчики. Бердіна як і раніше чіплялася за Річарда.

— Він зник, — шепнула вона йому на вухо. Оглянувшись, Річард побачив, що мрісвіза немає. Заштовхавши Річарда в дверний отвір, Бердіна притиснула його до дверей.

Її блакитні очі збуджено блищали.

— Магістр Рал, це був мрісвіз! Річард кивнув, не розуміючи, що її так схвилювало.

— Магістр Рал, мрісвізи вбивають людей! Ви їх завжди винищували.

— Він не збирався на нас нападати, — махнув Річард в сторону верхнього майданчика. — Я ж тобі сказав. Так що нема чого було його вбивати.

Бердіна спантеличено насупилася.

— Магістр Рал, з вами все в порядку?

— Звичайно. Гаразд, пішли. Схоже, мрісвіз підказав нам, що саме ми шукаємо. Але Бердіна не пустила його.

— А чому він називає вас «гладкошкірим братом»?

— Не знаю. Напевно, тому що він покритий лускою, а я ні. Напевно, він так мене назвав, щоб дати зрозуміти, що не збирається нападати. Він явно хотів допомогти.

— Допомогти… — Недовірливо повторила вона.

— Він же не спробував нам перешкодити, вірно?

Бердіна нарешті відпустила його і пішла слідом за ним, з сумнівом похитавши головою.

По самому низу вежі вздовж стіни йшла доріжка з залізними поручнями, а в центрі мерехтіла темна поверхня води. На камені біля доріжки лежали саламандри. Над водою мерехтіли комахи, на поверхні зрідка булькали повітряні бульбашки і лопалися, залишаючи після себе маленькі кола.

Пройшовши половину доріжки, Річард зрозумів, що знайшов щось не настільки буденне, як читальні зали або навіть дивовижні кімнати і коридори.

Широка платформа там, де колись стояли двері, була буквально усипана уламками каменю, щебенем і пилом. Уламки дверей плавали у воді. Місцями камінь оплавився, немов віск. На всі боки від пролому бігли звивисті тріщини.

Складалося враження, що сюди вдарила блискавка і пропалила дірку.

— Це трапилося недавно, — зауважив Річард, провівши пальцем по темному каменю.

— Звідки ви знаєте? — Озираючись по сторонах, запитала Бердіна.

— Дивись. Бачиш ось тут? Мох на каменях згорів і ще не встиг нарости знову. Це було зовсім недавно. Кілька місяців тому, не більше.

Кругле приміщення, близько шістдесяти футів в поперечнику, виглядало так, наче колись було жерлом вулкана. У центрі кругла стіна висотою в пояс утворювала щось на зразок гігантського колодязя шириною в півкімнати. Піднявши над головою кулю, Річард заглянув в колодязь. Гладкі стіни йшли в нескінченну глибину. Колодязь здавався бездонним.

Куполоподібна стеля заввишки не менше ширини приміщення була гладкою. Ні вікон, ні інших дверей не було. У дальньому кінці Річард розгледів стіл і кілька полиць.

Обходячи колодязь, вони наткнулися на людський скелет. Від одягу людини залишився лише шкіряний пояс і сандалі. Коли Річард торкнувся кісток, вони розсипалися, як пересохла глина.

— Давненько він тут лежав, — зауважила Бердіна.

— Ти абсолютно права.

— Дивіться, Магістр Рал!

Випроставшись, Річард подивився туди, куди вона вказувала. На столі стояла чорнильниця, висохла вже кілька століть назад, поруч лежали перо й відкрита книга. Річард підійшов і здув з книги пил і камінці.

— Написано на древнед'харіанській мові, — сказав він, підносячи ближче кулю, щоб освітити текст.

— Дайте глянути. — Бердіна пробігла поглядом по сторінці, вивчаючи написані літери. — Ви маєте рацію.

— І що тут написано?

Берліна обережно взяла книгу двома руками.

— Вона дуже стара. І прислівники більш древні, ніж будь-які з відомих мені.

Даркен Рал якось показував мені записи говіркою, про яку сказав, що їй більше двох тисяч років. — Вона підняла голову. — А ця мова ще старше.

— Але ти можеш прочитати?

— Я не все розуміла в тій книзі, що ми знайшли нагорі. — Бердіна уважно розглядала останню сторінку, де було щось написано від руки. — А тут і того менше.

Вона перегорнула кілька сторінок назад.

— Хоча б щось ти розумієш? — Річард нетерпляче махнув рукою.

Переставши гортати, Бердіна вдивилася в літери.

— По-моєму, тут написано щось про те, що нарешті досягнуто успіху, і цей успіх означає, що він тут помре. — Бердіна ткнула пальцем. — Бачите?

«Драука». Це слово не змінилося і означає смерть. — Бердіна закрила книгу, глянула на шкіряну обкладинку і знову почала гортати сторінки.

Нарешті вона глянула на Річарда:

— Мені здається, це щоденник. Щоденник того, чий скелет лежить у криниці.

У Річарда по спині побіг холодок.

— Бердіна, це те, що я шукав! Це щось особливе, не те що книги, які ми бачили в бібліотеці. Ти зможеш це перевести?

— Можливо, дещо, але не все. — Бердіна була явно засмучена. Вибачте, Магістр Рал. Я не знайома з таким древнім наріччям. Мені не вистачить слів, щоб вірно заповнити прогалини. Я можу лише здогадуватися.

Річард задумливо пожував губу. Він подивився на останки, розмірковуючи, чим цей чарівник тут займався і яка сила запечатала цю кімнату. Правда, ще більше його цікавило, яка сила її розпечатала.

Річард різко повернувся до Морд-Сіт:

— Бердіна! Та книга, нагорі… Я її знаю. Знаю, про що вона. Якщо я розповім тобі її майже дослівно, це допоможе тобі розпізнати слова і скористатися ними при перекладі щоденника?

Бердіна, трохи подумавши, кивнула:

— Можна спробувати! Якщо ви мені скажете, що означає те чи інше речення, я зможу дізнатися значення незнайомих слів. Цілком імовірно, що у нас все вийде!

Річард обережно закрив щоденник.

— Бережи його як зіницю ока! Я понесу кулю. Давай вибиратися звідси. Ми знайшли те, що хотіли.

Побачивши їх з Бердіною цілими і неушкодженими, Кара з Раїною від щастя ледь не збожеволіли. Річард зауважив, що навіть Докас з Іганом, зітхнувши, прикрили очі, мовчки підносячи подяку добрим духам за те, що ті почули їх молитви.

— У замку є мрісвізи, — повідомила Бердіна подругам.

Кара ахнула.

— Вам багатьох довелося вбити, Магістр Рал?

— Жодного. Вони на нас не нападали. — Він відмахнувся від її обурених питань. — Поговоримо пізніше. За допомогою Бердіни я знайшов те, що шукав. — Він постукав по щоденнику в руках Бердіни. — Тепер нам потрібно повернутися в місто і приступити до перекладу.

Взявши зі столу «Пригоди Бонні Дей», Річард сунув книгу Бердіні і попрямував до виходу, але раптом зупинився і повернувся до Кари і Раїни:

— Е-е, поки ми там бродили, мені прийшла в голову думка, що я не хочу померти, не встигнувши сказати вам дещо.

Сунувши руки в кишені, Річард підійшов ближче.

— Поки ми лазили крізь щити, я зрозумів, що так і не вибачився перед вами за мою тодішню грубість.

— Ви не знали, що на Бердіну накладено закляття, Магістр Рал, — відповіла Кара. — Ми не звинувачуємо вас за те, що ви вирішили тримати нас на відстані.

— Я не знав, що на Бердіну накладено закляття, але я точно знаю і хочу, щоб знали і ви, що тоді я марно подумав про вас погано. Ви ніколи не давали мені приводу так думати. Мені дуже шкода. Сподіваюся, ви зможете мене пробачити.

Кара з Раїною заусміхалися, як діти, і стали зовсім не схожі на Морд-Сіт.

— Ми вас прощаємо, Магістр Рал, — промовила Кара. Раїна радісно закивала.

— Дякую вам.

— Що там сталося, Магістр Рал? — Запитала Раїна.

— Ми розмовляли про дружбу, — відповіла за нього Бердіна.

На околиці Ейдіндріла, на перехресті доріг, був маленький ринок. Звичайно, він не міг зрівнятися з ринком на вулиці глашатаїв, але приїжджі цілком могли купити тут все, що їм потрібно.

Коли Річард проїжджав мимо, щось привернуло його увагу, і він під'їхав до маленького клишоногого столика.

— Чи не хочете нашого медового пряника, Магістр Рал? — Пролунав знайомий голосок. Річард посміхнувся дівчинці.

— А скільки ти мені ще винна? Дівчинка зам'ялася.

— Бабуся?

Стара, кутаючись в старе покривало, піднялася на ноги. Її вицвілі очі подивилися на Річарда.

— Так-так, — посміхнулася вона щербатим ротом. — Магістр Рал вільний взяти стільки, скільки захоче, мила. — Вона схилила голову. — Приємно бачити вас у доброму здоров'ї, Магістр Рал!

— І мені вас… — Він замовк, чекаючи, поки вона назве своє ім'я.

— Вальдор, — сказала стара і погладила дівчинку по каштановим волоссям. А це Холлі.

— Радий знову вас бачити, Вальдор і Холлі. А чому ви тут, а не вулиці глашатаїв? Вальдор знизала плечима.

— Оскільки завдяки новому Магістрові Ралу в місті стало безпечніше, приїжджих додалося, і, можливо, навіть в замку Чарівника скоро почнеться пожвавлення. Ми сподіваємося захопити зручне місце для торгівлі.

— Ну, я б на вашому місці не дуже розраховував на пожвавлення в замку Чарівника. — Річард подивився на розкладені на столі ласощі. — Так скільки я можу ще взяти?

Вальдор хихикнула.

— Мені доведеться неабияк потрудитися, щоб розплатитися з вами, Магістр Рал! — Річард підморгнув їй.

— Ось що я вам скажу. Якщо ви дозволите мені взяти по одному прянику для цих ось п'ятьох і ще один собі, будемо вважати, що ми в розрахунку. Вальдор обвела поглядом п'ятьох його охоронців і знову схилила голову.

— Домовилися, Магістр Рал. Ви доставили мені набагато більше задоволення, ніж думаєте.