Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

8 Схід сонця і сартель

Спалося мені на диво гарно, хоч ми й летіли під водою з соколиною швидкістю. Койки в задньому відсіку були людських розмірів, а для мене там було розкішно багато місця. А Тобблові койка видалась надто великою. Він знайшов у каюті ящичок, постелив там ковдру, згорнувся калачиком і заснув, як задоволений кіт. Кіт, який дуже гучно хропе.

Проспавши кілька годин, я прокинулася: щось змінилося в русі баркабрени. Замість лягати, я з цікавості полізла до оглядової ляди. Вода була кольору вина — темна й оксамитова. Її протинали сріблясті місячні промінці.

На мій подив, Дельґарот був у воді. Він вийшов із судна й тримався за гак на боці баркабрени.

Він помітив мій допитливий погляд і спитав:

— Ви це відчули?

— Щось відчула, — сказала я. Мій голос відлунював від бульбашки, і я сумнівалася, чи він мене чує, адже нас розділяла рухлива вода. Але вуха натітів, як і голоси, найкраще працюють під водою.

— Ми виходимо з річки в океан. Поки що нас везли прісноводні риби, але скоро вони розпряжуться й повернуться до своїх затонів.

— А як же ми попливемо далі? — спитала я.

— Терпіння — і побачите, посланнице.

І знов оцей пишний титул — «посланниця»! Коли його чую, в грудях щось напружується і виникає незатишне відчуття, ніби я самозванка. Я Биш, проста дейрна, хотіла я заперечити. Я лише граю. Я просто дитина, яка приміряє на себе дорослу роль.

Я постаралася прогнати від себе це відчуття. Ну а від цікавості хотілося не повертатися на койку, а побачити, що ж буде далі.

І невдовзі я зрозуміла, що зробила правильно.

Чимало світанків я вже за своє коротке життя встигла побачити. Але дивитися з-під води, як розквітає сонце, — це зовсім інше. Перша світляна цятка тане на поверхні.

Довгі промені протинають воду, немов мечі зі щирого золота. Сяють кольорові бульбашки, ніби хтось розсипав коштовне каміння.

Я не могла відвести очей, у них стояли сльози радості.

Може статися таке, що я підведу Кхару. Може статися, що розчарую вірних друзів. Багато що може піти негаразд у моїй справі, і то швидко.

Але я пообіцяла собі, що завжди пам’ятатиму цей прекрасний підводний світанок, хай що буде далі.

Які дива може нам дарувати світ, якщо ми йому дозволимо!

Ми почали сповільнюватись: окуні один за одним залишали упряж, розвертались і пливли повз мене. Нарешті баркабрена спинилася, ліниво загойдалася за течією. Я почула, що внизу прокинувся Ренцо.

— Де ми? — вигукнув він.

— Точно не знаю. Риби попливли назад, але Дельґарот каже, що так і має бути.

— Можна й мені визирнути?

— Звичайно.

Правду кажучи, ляда була вузькувата, але оглядова бульбашка збільшилася, так що голова Ренцо теж вмістилася.

— Ух ти, — сказав він. — Оце так пишнота!

Трохи дивно було чути від Ренцо слово «пишнота», але саме так це й називалося.

— Дивися! — вигукнув він, показавши головою в той бік.

Спочатку я не розгледіла — не тому, що він показував на щось мале. Навпаки, воно було несподівано величезне.

Істота. Кит.

За мить до того, як він міг би врізатися в наше судно, кит здійняв велетенську голову. Набираючи швидкість, пронісся повз нас, як блискуча сіра стіна, — неймовірно довгий, великий, більший за будь-яке створіння, яке я б могла уявити. Кит рушив угору, пронісся крізь усі кольори ранкового проміння й відобразив їх. Вистрибнув із води, пролетів над баркабреною, своєю тінню перетворивши для нас день на ніч.

— Клянуся всіма давніми предками та їхніми котами! — вигукнув Ренцо. — Він, мабуть, важить як десять будинків!

У мене завмерло серце й перехопило подих. Краса неймовірна. А силу годі й уявити.

Кит знову поринув у воду — ми почули це як далекий вибух. Судно похилилось, і я почула, як Тоббл випав зі свого ящика, прокинувся й зарепетував:

— Рятуйте! Тонемо!

— Лізь до нас у бульку, — покликала я його. — Усе добре.

Тоббл подався до нас, виліз на плечі Ренцо, як дитина, що дивиться на святкову ходу.

— А, бачу, — позіхнув Тоббл. — Це кит-сартель. Тут їх часто можна зустріти.

— Часто? — хором перепитали ми з Ренцо.

Тоббл кивнув.

— Сартелі, наскільки я знаю, треті за розмірами серед китів.

— Треті? — здивувався Ренцо. — Які ж тоді перші і другі?

— Ну, я їх тільки з поверхні бачив, але я б сказав, що дорослий рифовий кит більший удвічі. А ще буває плямистий кит Реннера — той такий великий, що міг би з’їсти цього сартеля, це судно й ще кілька пристойного розміру кораблів.

Я й Ренцо дивилися на нього з сумішшю здивування і страху. Нам обом не дуже подобалася думка про те, що на світі живе така істота, якій «наш» кит може здатися легкою закускою.

— Не переймайтеся, — махнув лапкою Тоббл. — Плямисті кити дуже повільні. А живляться тільки водоростями й крилем.

— Я й не переймався, — сказав Ренцо.

— Правда? — лукаво поглянув на мене Тоббл. — Це правда, Биш?

Я засміялася.

— Щоб не соромити Ренцо, промовчу!

Я помітила, що Дельґарот підплив до голови кита. Коли сартель схопив упряж потужними щелепами, Дельґарот знову підплив до нашої оглядової бульки.

— Можливо, вам захочеться схопитися за щось міцне, — порадив він.

— Усе гаразд, — запевнив його Ренцо.

Але ні. Ми навіть не уявляли, що буде. Кит махнув велетенським хвостом, ринув уперед і потягнув упряж із такою силою, що ми всі троє попадали на підлогу. Ренцо дуже вчасно спіймав пляшку, яка полетіла зі столу.

Ми обережно піднялися знову до оглядової ляди й стали захоплено дивитися, як нас несе через густу запону бульбашок, що лишаються за китом. Судно здригалося й рипіло, і, мабуть, я мала б нажахатись, але мені було так цікаво, що не до страху.

Отак ми пролетіли кілька миль. Потім без попередження кит поплив догори, ми з криком — за ним. Кит, на наш подив, рушив на поверхню. Він вистрибнув з води, і ми злетіли з ним у до болю в очах ясне повітря, пролетіли між піною і небом, а тоді знову пірнули в пучину.

Кит поринав дедалі глибше, і ми знову посипалися на підлогу. Мене немов притиснула невидима вага. Дихати стало важко. Я помітила страх в очах друзів: вони теж не могли як слід продихнути.

— Не можу дихати, — прошепотіла я.

У Тоббла очі закотилися, він, хитаючись, побрів судном, готовий зомліти. Я потяглася до нього, але тут ми почали підійматись, і то на такій швидкості, що я вдарилась об перегородку.

А тоді... тиша. Запала неспокійна мовчанка: кит плив попід поверхнею океану, тягнучи нас за собою.

Весь день і ніч було приблизно те саме: довгі запливи, коли баркабрену тільки злегка похитувало, переривалися різкими стрибками й нурками. Ми звикли до нетривалої задухи, раптових злетів у повітря, дивовижного, невпинного ходу.

Наступного ранку, щойно ми вже почали шаліти від довгого перебування в замкненому просторі, до каюти зайшов Дельґарот і оголосив:

— Наближаємося до Джауреджії, великого міста, де стоїть палац королеви Павіонни.

Я побігла до оглядової бульбашки, готова до якоїсь новини в тривалій подорожі океаном.

І що ж то була за новина!