Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

15 Езкутак Ґадзіко

Ми вступили в той похмурий ліс, і стежка скоро зникла: нам довелося прокладати шлях самим. Поки сонце було на небі, ми розуміли, куди їхати, але дні вже коротшали: насувалася зима.

Щойно посутеніло, нам не стало видно зірок крізь густе листя вгорі.

На межі лісу ми спочатку бачили високі, прямі хвойні дерева, гілки в яких розташовувалися так високо, що їх здебільшого можна було легко обминути. Але в глибині на зміну їм прийшли дуби, криві, наче їх викрутила якась лиха сила, і дерева тиру з чорним листям і гіллям, що звисало ледь не до землі.

Ми рухалися далі, розуміючи, що дорога кожна хвилина. Але стало так темно, що я вже не бачила навіть Розбоєвого носа.

Я спробувала якомога бадьоріше промовити:

— Ну що ж, доведеться стати тут табором. Земля рівна, сухо. Поряд є струмок. Принаймні води в міхи наберемо.

— Мені тут не подобається, — сказав Тоббл: його мої роблені веселощі не ввели в оману.

— Ну Тоббле, ми що, будемо боятися якогось давно минулого зла?

— Так, — сказав Тоббл. — Ще й як будемо.

— Коли розпалимо багаття, тобі буде краще. Невелике таке багаттячко. Ось що нам треба.

Ми назбирали хмизу й натягали повалених стовбурів, але було так темно, що все доводилося шукати навпомацки, ледь не поповзом. Лише за годину ми змогли розвести пристойне вогнище, і за той час обоє добряче зголодніли.

Навіть при багатті було видно лише на кілька кроків у кожен бік. Повечеряли ми мовчки, слухаючи дзюрчання струмка. Шукати його вирішили вже зранку. Поївши, я повісила Розбоєві на шию торбу з вівсом, і ми з Тобблом розстелили ковдри.

Я була така стривожена, що не очікувала сну. Тоббл теж урочисто пообіцяв усю ніч не спати. Але вже за кілька хвилин я почула знайоме хропіння — і через цей звук, а також те, що я цілий день пробула в сідлі, моя втома зрештою перемогла страх.

Уранці я прокинулася й підскочила. На мене, поклавши лапу на плече, дивився Тоббл. Очі в нього були ще більші, ніж зазвичай. І він тремтів.

Я кліпнула, звикаючи до кволого сірого світла, і спитала:

— Що таке?

Тоббл не міг і слова мовити, тільки дивився. Я підвелась — і побачила.

Менш ніж за сто ярдів від нас виднілася похмура галявина. Посеред неї, в десять разів вищий за мене, здіймався курган. Курган, повністю складений з кісток.

— Це... це якесь... — почала я, але зовсім не розуміла, що це. Яке може бути природне пояснення отакій горі кісток? А коли воно і є, ним не можна пояснити те, що ми побачили далі.

Дерева довкола були не просто стовбурами, гіллям і листям: усі вони проросли крізь кістяки й навколо них.

Найближче можна було розгледіти щось ніби людський скелет над землею. Його нога витикалася з темного листя. З низької гілки його рука наче показувала в небо. Коли я мимоволі придивилася, то побачила, як на мене дивиться порожніми очницями череп із глибокої розвилки.

Тоббл обхопив мене за пояс і сховався мордочкою в хутрі.

— Що це за місце? — здушено спитав він. — Що за чудовисько таке зробило? Ми не мо... не можемо йти далі! Це прокляте місце!

Я пригорнула його за плечі, заспокоюючи. Якби ще й мене хто заспокоїв, бо Тоббл говорив слушно. То лихе місце.

— Що це було? — скрикнув Тоббл.

— Що? — спитала я.

— Я щось почув. Ніби шепіт.

Дейрни мають чудовий слух. Але вухо вобика ще гостріше. Тоббл увесь тремтів і показував кудись ліворуч.

Я почекала. І теж почула. Замогильний голос промовляв вірш або наспів:

Ми стривожено перезирнулися. Нічого нам з Тобблом так не хотілося, як утекти з цього моторошного місця. Але ці прості рядки чимось вабили, зачаровували, і ми хотіли знати, хто їх промовляє.

Мимохіть ми пішли в бік голосу.

І, не вірячи власним очам, побачили, хто це.

На широкому пні розташувалася голова. Не було ні тулуба, ні рук, тільки голова і шия, прирощені до кілець давнього дерева. Із пня витикалися зелені пагони, обплітаючи шию.

Голова була не людська, не належала вона ні феліветі, ні будь-якій іншій істоті, яку я в житті бачила. Вона була абсолютно лиса, шкіра на ній криваво-червона й посмугована товстими помаранчевими рубцями. Посеред обличчя дві вертикальні щілини то розширювалися, то звужувались: певне, так істота дихала, хоча як і куди при цьому йшло повітря, я навіть не наважувалась уявити.

Трикутна губа там, де мав бути рот, створювала подобу моторошної посмішки. Два малих чорних ока мали зміїний розріз. А вінчали голову три кручені роги.

Ми так і застигли на місці, не здатні навіть моргнути, а голова все промовляла свої вірші — жахливі слова в подобі дитячої лічилки:

— Що це таке?! — прошепотів Тоббл.

Я поволі мотнула головою:

— Не знаю, Тоббле.

Очі голови, які до того дивилися просто перед собою, ворухнулися й глянули на мене.

«Дейрно й вобику»!

Я заціпеніла, а Тоббл учепився в мене, як у рятувальний пліт в бурхливому морі.

— Він нас бачить! — закричав Тоббл. — Биш, він нас бачить!