Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

6 Посланниця Биш

Трохи нижче від містечка ріка Теларно ліниво завертала, утворюючи каламутну заплаву, над якою нависали верби. Від табору туди було недалеко, тож ми з Кхарою, Ренцо і Тобблом підійшли пішки. На поважній відстані за нами рухалися Бодікка і троє вояків. Кхара бажала показати, що Армія Миру відповідає своїй назві і є мирною. Натіт чекав на нас, принаймні так запевняла Кхара. Однак я нічого не бачила.

— После! После Дельґароте! — покликала вона.

Він здійнявся на поверхню, майже не сколихнувши води. Дельґарот був темно-синій, як небо, коли щойно споночіло, а на боках і обличчі в нього аж світилися зелені плями. Очі мав великі як для натіта, з темно-синьою райдужкою, обведеною світло-бірюзовим. Моргав він то одною, то обома парами повік. Перші були непрозорі, а другі — прозорі. Мені казали, що прозорі повіки допомагають натітам добре бачити під водою.

— Доброго ранку, шановний после, — схилила голову Кхара.

— І вам, Панно Кхарассанде з дому Донаті, — мовив Дельґарот.

Я здивувалася: говорив він дуже розбірливо. Коли натіти дихають повітрям, їм складно чітко вимовляти звуки. Також Дельґарот говорив голосно, майже кричав, адже зазвичай розмовляє під водою.

— Дозвольте відрекомендувати моїх добрих друзів і супутників, Ренцо й Тоббла, і мою посланницю — дейрну Биш, — мовила Кхара.

Від промовлених уголос слів «мою посланницю» мені стало не по собі. Я мусила подумки повторити, що Кхара веде мову про мене.

Дельґарот на Ренцо й Тоббла ледве поглянув. Натомість уважно придивився до мене.

— Ви дейрна.

— Як бачите, — дещо знічено відказала я. Складалося враження, що треба б уклонитись, але це було б тільки смішно.

Дельґарот стиснув темні губи, окинув нас поглядом. — Наша подорож триватиме майже повні дві доби.

— Тут є судно? — спитав Ренцо, хоча жодного судна видно не було.

— Є, але не таке, як ви звикли. — Дельґарот вказав собі за спину одним із шести мацаків. — На дні річки.

Ми з Ренцо збентежено перезирнулися.

— Отаке! — прошепотів він. — Каже, на дні!

Мені стало лячно. У нас уже один раз була дуже химерна пригода, коли ми мандрували під водою завдяки теургії натітів. Ми плавали у величезних бульбашках, і відчуття були щонайменше чудернацькі й тривожні.

Дельґарот виліз із річки й сів на берег.

— Чи всі ви вмієте плавати? — спитав він.

Ми вміли, хоча наразі не дуже бажали. Ренцо сказав:

— У мене з собою, е-е, важкий предмет. Правду кажучи, з ним плавати мені було б складно.

— Чи не сказали б ви, що саме несете? — ввічливо поцікавився Дельґарот.

Я випередила Ренцо:

— Мабуть, згодом, коли зустрінемося з вашою королевою і матимемо час про все докладно розповісти.

Дельґарот не став допитуватися, хоча питально поглянув на мене.

— Якщо ви готові, дозвольте запросити вас на борт мого скромного судна. Треба тільки зайти в річку.

Запевняю, ви будете в цілковитій безпеці, огорнуті тисячами повітряних бульбашок. Але обережно, не дайте течії збити вас із ніг. Ви, сухопутні створіння, часто перекидаєтеся.

— Як очільниця посольства, Биш, — мовив Ренцо, відступаючи назад, — заходь перша.

— Та ні, — заперечила я, — я маю йти останньою!

— Ну, я точно першим не піду, — сказав Тоббл. Плавець він був хороший, але все одно бентежився.

Постановили на тому, що зайдемо всі одночасно. Берег здіймався над водою приблизно на фут, отже, ми мали стрибати в непевні глибини. Ми, за звичкою, глибоко вдихнули, а коли Ренцо полічив на пальцях: раз, два, три! — стрибнули в незнане.

І опинилися по кісточки у воді.

Я не великий знавець облич натітів, але, по-моєму, Дельґарот всіма силами стримувався, аби не засміятися.

Ну а Кхара аж за боки бралася від сміху. Отак почалася моя справа посланниці.

Як описати це химерне відчуття, коли йдеш під водою, а при тому зовсім не мокнеш? Звичайно, то була теургія, а повністю покладатися на чари — остання річ, але в Дельґарота працювали дуже сильні заклинання. Навіть по шию в крижаній каламутній воді я не намокла.

— Тут швидко стає глибше, — попередив нас Дельґарот, стрибаючи в річку. — Я вас проведу.

Я зупинилась і побачила, як Ренцо робить крок (води було йому по пояс), потім ще раз обережно ступає. Ще трохи — і він, махаючи руками, впав у воду і з криком «А-а-а!» зник у бистрій річці.

За мить він піднявся, стоячи по груди у воді, — тобто там уже було глибше за мій зріст, не кажучи вже про Тоббла, котрий тримався біля берега.

— Слухайте, воно працює! — сказав Ренцо. — І лоскочеться!

— Пішла! — вигукнула я.

Затримала подих і занурилася. На мою радість і полегшення, теургічні бульбашки оточили всю голову. Я обережно вдихнула. Бульбашки пішли в ніс, трохи поколюючи.

Повітря!

Якщо ходити під водою непросто, то дихати ще складніше. Усі чуття кричать тобі: не можна! А проте ось я, дихаю під водою маленькими ковточками, від яких поколює в горлі й хочеться сміятися.

Хоч я й раніше бувала в підводному царстві, зараз було по-іншому. Нас штовхала не хвиля вряди-годи — доводилося мати справу з постійною течією. Як і передбачав Дельґарот, мені важко було тримати ноги внизу.

— Рятуйте! — почула я з мілководдя приглушений крик Тоббла. — Не хочу турбувати вас, але допоможіть!

Тоббл гарячково дриґав коротенькими лапками, коли його понесло повз мене в окремій бульці. Я спробувала схопити його за задню лапу, але промахнулася. Ренцо, з іншого боку, тільки й міг, що махати руками й ногами.

Понесло кудись Тоббла, вобика в бульбашці. Аж ніяк не щасливого вобика.

Я вже зібралася спливати й пробувати його наздогнати вплав, аж тут мимо з неймовірною швидкістю щось метнулося. То був Дельґарот у власній стихії. Посол натітів легко спіймав Тоббла. Він дістав зі сріблястої наплічної торби якусь цеглинку і вручив її Тобблу.

— Тримай оце, друже вобику, — мовив Дельґарот. — Це курц. Важкий метал, який видобувають на дні морському.

Із курцом у руках Тоббл важив більше й перебував коло дна. Я тримала його за плече, щоб і собі не перевертатися.

— Ну, це було незабутньо, — тремтячим голосом мовив Тоббл.

— Усе буде гаразд, — запевнила я його.

— Я б почувався певніше, коли б не чув, як ти тремтиш.

— У мене є ще курц, — сказав Дельґарот, позирнувши на нас із Ренцо, — якщо треба.

Ми мовчки відмовилися. Щит і корона давали достатній баласт, щоб нам було легше, аніж Тобблу.

— Ідіть за мною, і якщо раптом щось буде негаразд, крикніть, — гукнув Дельґарот.

— Так, так, крикнемо, — сказав Ренцо. Голос у нього, як і в мене й Тоббла, звучав глухо. А в Дельґарота голос, на диво, став дзвінкішим. Є в голосів натітів така властивість — під водою вони звучать майже як музика.

Повз нас, невдоволено позирнувши на мене, проплив великий сом. Я постійно відчувала напір течії, але, хилячись у її бік, могла добре триматися на ногах. Дно річки — таке з поверхні рідко побачиш — було все в кольорових закручених смугах піску й блискучих камінцях. Тут і там видніли сплутані пасма водоростей або росло щось схоже на високу траву в синю смужку.

Нарешті — напевне, на самій середині ріки — ми дісталися чогось такого, що не було ні піском, ні каменем, ні рибою, ні рослиною. То було судно: воно висіло над дном на висоті трохи більшій за мій зріст. Хоч і не таке велетенське, як океанський корабель, довжину воно мало приблизно в десять моїх зростів. І не було в нього однієї важливої частини морського корабля — вітрил. Гострокінечне спереду і ззаду, воно блищало приглушеними веселковими кольорами, мінилося в променях сонця.

— Це зветься баркабрена, — пояснив Дельґарот.

— А з чого вона? — спитала я, сподіваючись почути щось заспокійливе.

— З рогу, — мовив Дельґарот. — Власне, з двох рогів. Рогів нарвалія — такої риби.

— Роги? У риби?

Дельґарот, мабуть, усміхнувся.

— У глибинах більше таємниць, аніж ви можете собі уявити, посланнице Биш.

І ось це й прозвучало з вуст натіта: «посланнице Биш»!

Я вперше в житті маю титул, і для такої, як я, він аж надміру пишний. Але ж я і є посланниця Кхари. Дейрна, яка вестиме перемовини з натітами, виступаючи з боку людей.

Іноді життя просто дивує. Іноді мені б хотілося, щоб воно припинило це робити.