Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

30 Рішення Кхари

Коли ми дійшли до перевалу, небо проясніло. Сонце, виблискуючи на снігу й льоду, сліпило, повітря було сухе, але стояв лютий мороз. Обабіч нас здіймалися круті гори, і мети — Зебарських рівнин — ще не було видно: гори височіли й попереду. Проте ми знайшли спосіб поглянути туди. Якась давно забута держава збудувала посеред перевалу кам’яний зикурат — вузьку піраміду, боками якої був прорубаний пологий шлях нагору.

Туди Кхара покликала з собою мене, генерала Варіса, Ренцо й Тоббла. На щастя, підйом був досить широкий, аби рухатися ним могли наші коні — принаймні до другої платформи, яка вже була дуже високо.

— Скільки видно! — вигукнув Тоббл. — Як з висоти польоту раптидона!

— Дивовижно, — погодилася я.

Ми припнули коней і повісили їм на шиї торби з вівсом. Перепочили, підкріпилися самі й накинули поверх свого вже теплого вбрання кілька одежин. На такій запаморочливій висоті навіть хутро дейрна не рятувало від морозу.

Від останньої платформи, на висоті приблизно двох третин зикурату, ми вже підіймалися пішки. Для всіх це було важко, а особливо мучився Тоббл, намагаючись не відставати від решти на своїх коротких лапках.

— Ану ж бо, друже вобику, — сказав генерал Варіс. — Сідай-но мені на плечі!

Не вперше я була вражена здатністю Тоббла зачаровувати великих і небезпечних представників інших видів. Тепер він ходить у добрих друзях і в фелівети, і в грізного вояка-людини.

Ми йшли і йшли догори, ледве пересуваючи ноги, ледве дихаючи безжально розрідженим повітрям, доки Кхара зупинилася. З останніх сил я порівнялася з нею і всіма рештою на маленькій засніженій платформі.

Тоббл спустився з плечей генерала й міцно мене пригорнув.

— Високо!

— Ще й як! — відказала я, намагаючись говорити невимушено, хоча й прикидала, скільки буде котитися з гори на певну смерть.

З верхівки зикурату було видно незасніжену ділянку Зебарських рівнин. А далі починалися ті гори, під котрими, як нам відомо, копали свій тунель тераманти. Невдовзі вони ринуть назовні, мов лава, нищачи все на своєму шляху.

— На рівнинах пізно випадає сніг, — сказав нам генерал Варіс. — Гори довго затримують хмари.

Підлетів Сабіто, сів на поруччя.

— Що бачив? — спитала Кхара.

— Загін з трьох десятків вершників. У строях Мурдано.

Генерал Варіс спаленів і грубо вилаявся.

— Певне, послав їх у розвідку боєм попереду війська. Кепська справа. Якщо вони діють як зазвичай, то військо від нас десь за день ходу. Щонайбільше за два.

Кхара похмуро кивнула:

— Армія Мурдано прийшла з півдня, обминувши гори. Певне, вони дізналися, що планується атака терамантів.

— Як ми й боялися, — додав Ренцо.

— Якщо тераманти пройдуть, то жодна сила вже не спинить велику війну, — мовив генерал Варіс.

— Між двома арміями буде спалено всі села, всі поля. Людей поженуть у рабство, — Кхара потерла потилицю. — І гіршого накоять. Я хвилююся за мирних людей. Вони зараз наче метелики на ковадлі, які чекають, доки вдарить молот.

— До середини Зебарських рівнини три дні ходу, — дивно стишеним голосом сказав генерал Варіс.

— До того часу... — Ренцо не договорив.

— До того часу вже буде пізно, — закінчила за нього Кхара. — Тисячі, десятки тисяч поляжуть. Земля просякне кров’ю.

— Може, Лови-Удачу вдасться розвернути події в Дрейландії, — припустив Ренцо.

— Можливо, — сказала Кхара. — Але час він назад не розверне, якщо тераманти вийдуть нагору.

— Здається, ми не маємо способів їх зупинити, — сухо промовив генерал Варіс.

Кілька хвилин усі мовчали, і в наших головах проносилися гарячкові думки про те, що ж тоді буде.

Генерал Варіс, справжній вояк із потужною волею до перемоги, обізвався першим:

— Річка Ребіт тече Зебарськими рівнинами, — показав він. — Якщо раптом тераманти вийдуть нагору по один бік Ребіта, а війско Мурдано стоятиме на другому...

— Ребіт мілкий, — зауважила Кхара. — Я його вбрід переходила, мені по коліно було. Ні одних, ні других це не затримає.

Генерал почав був відповідати, але Кхара легким рухом руки його зупинила. Вона замислилася, наморщила лоба, замружила очі.

І нарешті сказала:

— Генерале Варісе, ви казали, що армія дістанеться туди за три дні. А рішучі вершники на найкращих конях?

Ми з Тобблом збентежено перезирнулися.

Генерал Варіс знизав плечима:

— Витривалий вершник, якщо мінятиме коней, за день доскаче.

Кхарі, здається, така відповідь сподобалася.

— Я рідко наказую, генерале. Здебільшого радо покладаюся в цьому на вас, але оцей наказ можу віддати тільки я. Мені потрібні двоє сильних коней. Людина на них поїде одна.

Вона подивилася темними, печальними очима на мене:

— І потрібні харчі для однієї людини й одного дейрна.

Отже, у Кхари є задум. І то пов’язаний зі мною.

— Биш, поїдеш на Табуні, — сказала вона.

Серце моє стислось, але я твердо кивнула. Якщо Кхара хоче, щоб я їхала з нею, я охоче поїду.

— Ми називаємо його Апчхун, — додав Тоббл, у якого тремтіли вуха. — І треба також їжу на одного вобика! Якщо Биш буде там, то і я...

— Так, і тобі можна їхати, Тоббле, — перебила Кхара. — Ти вже не раз нас дивував. І я давно засвоїла: ви нерозлийвода.

— А яка буде людина? — з підозрою спитав Ренцо.

— Я, — відповіла Кхара.

— Ні, Панно! — заперечив генерал Варіс. — Це божевілля!

— Та отож, генерале, — невесело всміхнулася Кхара, — тверезі думки в нас закінчилися. Лишилося саме божевілля.

Генерал стукнув кулаком по поруччю:

— Вам не можна ризикувати життям!

— Армія Миру йтиме за мною так швидко, як тільки можна, — ніби не звернувши уваги на гарячі слова генерала, спокійно відказала Кхара.

Ренцо зовсім не по-солдатськи схопив Кхару за руку:

— Що ти зможеш сама-одна?! Це ж самогубство!

І воно нічого не дасть.

— Там діти, старі, мирні селяни. Я не кину їх напризволяще, Ренцо, — відповіла Кхара, лагідно, але рішуче вивільнившись. — Можливо, вдасться вийти на переговори з котроюсь зі сторін, може, обома. Тут без правдовкажчиці ніяк.

— Але що ви зробите лише втрьох із дейрною та вобиком? — Генерал Варіс від безсилля, а може, й гніву аж почервонів.

— Ці двоє вже чимало зробили для нас, — відповіла Кхара. Вона поклала одну руку на плече мені, другу — Тобблові. — Але також я маю ще дещо.

На тому вона посинілими від холоду пальцями взялася за руків’я меча. Вийняла його з піхов і здійняла над головою. Він не засвітився, бо світиться тільки в битві, але ми всі розуміли його неймовірну силу.

— Я не знаю, що зможу зробити, генерале Варісе, — сказала Кхара. — Але знаю, що не можу просто сидіти склавши руки. Може, я більшою мірою браконьєрка, ніж панна. А мої вояки — юна дейрна та маленький вобик. — Вона сховала меч у скромні піхви. — Але не забувайте, генерале: у моїх руках Світло Недарри.