Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

34 Війна наближається

Ми з Тобблом по черзі стояли на чатах уночі. Нічого підозрілого не бачили: ні селян, ні розбійників, ні шпигів — але кожен звук доводив нас до межі.

Ренцо прокинувся на світанні. Кхара майже не ворушилася.

— Як вона? — спитала я в Ренцо, коли він перевірив, чи гарячий у неї лоб.

На мить він замислився, потираючи підборіддя. Відповів тихо, так що тільки нам з Тобблом було чути:

— Я трохи навчився теургії, поки був злодієм, але зцілення — не моє вміння. Якщо рана не загниється, то Кхара, ймовірно, виживе. Але тримати меч у правій руці зможе не скоро. І повна сила до тієї руки може не повернутися.

Тоббл передав Ренцо кухоль чаю.

— А в нас є шанси? — почав він. — Тобто, ось нас лише четверо, Кхара поранена... є якийсь шанс, що ми, ну, переможемо?

Ренцо невесело розсміявся:

— У нас ніколи й не було більше, аніж крихітний шанс. А зараз — іще менше. — Він подивився на мене. — Я не можу брехати дейрні.

За кілька хвилин Кхара отямилася, стогнучи від болю. Випила трохи води, а тоді майже пошепки сказала:

— Треба рушати.

— Уже й накази віддаєш? — сказав Ренцо.

Але було видно: йому надзвичайно радісно чути її голос.

— Часу гаяти не можна, — мовила Кхара.

Вона спала з лиця, одяг у неї був замащений власною кров’ю, але рішучий погляд не дозволяв їй перечити. Та й ми розуміли: Кхара має рацію.

Ми мовчки зібралися. Напередодні вночі ми з Тобблом змогли витягти в Апчхуна з ноги стрілу й зашити рану. Але мій бідолашний поні трохи накульгував, і я пересіла на одного з коней, що везли речі, аби не обтяжувати Апчхуна.

Ну а Кхара наполягла, що їхатиме на коні сама. Трохи посперечавшись, Ренцо здався й підсадив її на Переможця. На диво нам усім, вона втрималася в сідлі, хоча й далося їй це важко. Ренцо поїхав попереду, а Кхара одразу за ним. Час від часу її хилило на сон, тож ми з Тобблом їхали поруч із Переможцем і стежили, їхали без упину, навіть коли Кхара зойкала від болю. Вона не здавалась, але Ренцо їхав з похмурим лицем.

Навколо панувало моторошне безлюддя. Довгий час люди, які мешкали в цій частині світу, дбали про свою землю. Поля були поорані рівними скибами, обнесені канавами, щоб відводити зайву воду. Я бачила чепурні дерев’яні паркани, низенькі клуні, стайні й загороди. Навколо сіл не було загорож. Не було озброєних людей. На цій землі багато років панував мир.

А тепер війна насувалась, і її передвісниками були ми. Я почувалася якоюсь брудною, що несу щит і меч у ці тихі місця.

Ми скакали на північ, туди, де очікувався початок атаки терамантів. З верхівки одного з нечастих пагорбів ми помітили позаду темну пляму на обрії. Ренцо, більш досвідчений у таких речах, звів брови.

— Певне, це армія Мурдано.

Кхара тільки кивнула.

До нашої мети лишався день.

— До ранку військо нас наздожене, коли не скоріше, — сказав Ренцо. — Треба сховатися. Багаття сьогодні не палимо.

Біля річки ми знайшли колючі зарості й вирішили отаборитися там. Коли споночіло, світляками замигтіли багаття вояків Мурдано: сотні, коли не більше — на відстані з пів ліги. Солдати, певне, готують вечерю, варять чай, сплять у наметах, зігрівшись коло вогню.

Їжі в нас іще було вдосталь, тож ми добре повечеряли, але ночували в холоді й сирості, тулячись навколо Кхари, щоб її зігріти.

Зранку я прокинулася, відчувши, що в спину мене штовхають краєчком ноги.

— Га, що? — сказала я.

Поглянула вгору — і побачила Кхару. Вигляд у неї був мов у привида: бліде обличчя, запалі щоки, зваляне волосся. Але вона стояла на ногах, руки в боки.

Ми випили води з річки й швидко поснідали печеним вівсом. Коли ми збиралися йти, згори став спускатися раптидон. Я штовхнула Ренцо в бік, і якусь мить ми дивилися на нього: чи птах — не шпигун Мурдано? Але він спустився нижче, і Тоббл вигукнув:

— Це Сабіто!

Сабіто сів на кущ. Поглянув на нас і суворо запитав:

— Що сталося?

— На Панну напали розбійники, — пояснила я. — Її поранено.

Ми коротко переказали, що було. Поспішали і ми, і він.

— Навіть своїми слабкими очима,—мовив Сабіто, — ви, звичайно, бачили армію Мурдано?

— Так, — кивнув Ренцо. — Ми знаємо.

Сабіто скинув голову:

— І все одно ідете далі?

— Виконуємо наказ Панни, — відповів Ренцо.

— Ага, виконуєш, коли сам погоджуєшся, — Кхара спромоглася на кволу усмішку.

— Пробач, Панно, але ж це безумство, — вигукнув Сабіто. — Треба піти до якогось безпечного села й тебе полікувати.

— Немає зараз безпечних сіл, — відповіла Кхара. — Якщо Мурдано не битиметься, то пустить солдатів грабувати. Так, навіть власний народ.

Сабіто не став сперечатися.

— Генерал Варіс веде Армію Миру швидко, без зайвих затримок, але вони й то за день ходу звідси.

— Мурдано їх ще не помітив? — спитала Кхара.

— Ні, Панно. Мурдано послав зграю бритводзьобів пошпигувати над селами, але, ну, деякі мої друзі дали раду цим крилатим щурам.

— Чудово, — мовила Кхара. Голос у неї захрип і був як чужий. — Молодці, Сабіто. Але тепер попрошу тебе ще про одне.

— Чим можу служити, Панно?

— Можеш злітати наперед і повернутися, щойно помітиш, що тераманти лізуть із землі?

— Звичайно, — відказав Сабіто. — З радістю.

— То лети, мій друже. Часу обмаль. А надія непевна. Сабіто негайно злетів.

— Сідлаймо коней, — скомандувала Кхара.

— Кхаро... — спробував заперечити Ренцо.

Кхара підняла руку:

— Не змушуй мене гаяти сили на суперечку, Ренцо. Їх зараз мало.

Ми повернулися в сідло. Близько полудня в небі виникла цятка — до нас щодуху летів Сабіто. Він навіть не став шукати сідала, а проклекотів з повітря:

— Тераманти! Вони пробилися! За ними — військо Казара: вершники й піхота! Рухаються швидко.

Ми поскакали учвал. За нами вже добре було видно військо Мурдано. Стала помітна й діра, з якої вийшли тераманти: дедалі ширша печера в низькому схилі гори. Темні обриси, на відстані подібні до мурах, вибігали звідти на рівнину. Війська Казара й Мурдано щосили поспішали подолати відстань між ними: дві великі армії, готові до кровопролиття. Ось-ось мала розпочатися війна між Дрейландією і Недаррою.