Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

36 Виклик Кхари

Зближуючись, два війська сповільнювали хід, шикувалися бойовим порядком: генерали з обох боків переставляли підрозділи, як іграшки.

Праворуч від нас наїжачилися зброєю лави недаррців. Ліворуч — нетерпляче ворушили жвалами тераманти. На грузькій смузі між двох військ, порослій уже сіруватою травою, наростала напруга. Відстань між ними була приблизно як п’ятдесят коней.

Кхара виїхала на середину і зупинила Переможця. Почула тупіт Дуни й озирнулася, щойно зрозумівши, що ми з Тобблом їхали за нею.

Я боялася, що вона розлютиться, але Кхара просто кивнула нам, ніби між нами — якась таємна угода. Певне, вона врешті прийняла як долю те, що в її величному самогубчому плані братимуть участь дейрна з вобиком, хоч і не здатні нічого змінити.

Щоки в Кхари запали, очі були склянисті від болю. Вона притискала до тіла праву руку. Я бачила, де на шкірянку з-під перев’язки просочується кров. Однак Кхара підвелася в стременах і спромоглася на такий голос, якого я ще ніколи від неї не чула. У здивованій тиші, що зустріла її прихід, звук розлягався далеко:

— Слухайте, вояки Недарри та Дрейландії! Я Кхарассанде Донаті, Панна Недаррська, очільниця Армії Миру, і ця армія наближається. Наші вояки готові до бою, наші коні свіжі.

Вояки закрутили головами: чи не видно вже цього третього війська?

— Я прийшла до вас запропонувати мир, — промовила Кхара. — Ніхто з вас не хоче загинути, але загинете, якщо за вас ухвалюватимуть рішення ваші облудні й дурні очільники. Ви загинете за них! За ошаленілу фелівету, яка зрадила своїх. Або ж за слабкого й жадібного тирана, який зробив себе ворогом усього живого.

Вояки слухали. Принаймні люди. Тераманти для мене лишалися непроникними.

— Я знаю: ви, тераманти, служите Казарові, — продовжила Кхара, — лише з тієї причини, що він захопив контроль над джерелом ваших харчів і погрожує голодною смертю.

Тепер я вже була певна, що тераманти її слухають. Певне, це стривожило Казара, бо я побачила, як від його паланкіна скаче вершник. Уже з його рухів було видно, що він їде переказати гнів і погрози Казара.

Але й Мурдано не надто радів імовірності втратити свій шанс у війні. Раптово з боку недаррців вилетіла стріла.

— Обережно! — крикнув Тоббл, і моє серце стрепенулося.

Кхара штовхнула коліном Переможця, й кінь одразу розвернувся. Скривившись від болю, вона вийняла меч і відбила стрілу.

— Не слухайте злих панів! — вигукнула Кхара.

Але мені було видно — як, певне, і їй, — що старшини почали повертати собі владу над бійцями. Будь-якої миті сурма могла покликати в атаку.

— Закликаю вас пригадати давні звичаї війни! — мовила Кхара. — За давніх часів, коли сходилося два війська, їхні очільники могли уникнути великого кровопролиття, провівши герць: виставити по одному вояку з кожного боку. Я кидаю виклик Мурдано і Казару! Викликаю їх на герць. І якщо вони не боягузи — повторюю, якщо не боягузи, — то хай вийдуть битися зі мною! Хіба ж двох володарів налякає проста дівчина?

Від цих слів мене сповнили і гордість, і жах. Яка ж вона смілива, наша Кхара! І яка необачна!

Першою відповіддю був рик фелівети, від якого аж земля задвигтіла. Перша лава терамантів розступилась, і звідти на відстані не більш як трьох стрибків фелівети з’явився Казар.

Сірий він був, як дощові хмари, і мав на морді чорні смуги. І величезним був Казар — як півтора Лови-Удачу. Коли він бив хвостом, я помітила: на кінці того — срібне лезо завдовжки майже... ну, з мене. І коли Казар випустив кігті, то й вони заблищали сріблом.

— Викликаєш мене на герць, дівчисько? — рикнув Казар. — Та я з’їм тебе живцем! А після цього зроблю те саме з так званим Мурдано!

Увага тепер зосередилася на боці недаррців. Я майже очікувала, що наперед гордо вийде Мурдано. Але він мав вибір: або самому стати до бою, аби випустити бійця. Він був боягузом і зробив друге.

Крізь лави недаррців пройшла моторошна потвора — лучники перед нею розступилися. Величезна, вища за найвищого з людей-вояків; хоч і йшла вона на двох ногах, та не людська була її природа чи принаймні не зовсім людська.

Руки в цього бійця були такі довгі, що пальці з загнутими кігтями волочилися по землі. Ноги він мав короткі, але потужні, як стовбури. На потворі блищав сріблом обладунок, який не міг приховати дивну, недоладну форму його тіла на коротких ногах.

Але жах він наганяв не цим. На безгубому рилі видніли довгі ікла. Голова істоти, безумовно, була головою кобри.

Вигляд потвори був настільки жахливий, що спочатку я не помітила, як за нею в кількох кроках іде Мурдано власною особою. Із себе він був такий, як я його пам’ятала: молодий, з чорним блискучим волоссям, ретельно підстриженою бородою. Одягнений був у стьобаний дублет, а поверх нього — в блискучу золоту кольчугу.

— Поглянь-но на мого бійця! — гукнув Мурдано. — Я випускаю Химеру!