Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

5 Ніч напередодні

Просто перед полуднем ми дійшли до містечка; перехожий селянин сказав нам, що воно зветься Каллум-вейр. Що ближче, то менш солідними видавалися його укріплення. Паркан був не набагато вищий за зріст високої людини. Лови-Удачу перемахнув би такий одним стрибком.

Кхара пішла на розмову з війтом — то був високий чоловік із лляного кольору волоссям, що звався Таранг Блідий, — і взяла мене з собою як правдовкажчицю. За півгодини ми повернулися з дозволом стати табором за межами містечка. Коли містяни дізналися, хто ми й чого хочемо, то двадцять троє зголосилися приєднатися до Армії.

Був серед них і сам Таранг, який відмовився від посади й прийшов у табір із замашною двосічною сокирою на плечі.

Ми розставили шатра, розстелили ковдри, викопали нужники, подбали про коней — оці всі забарні одноманітні справи вже стали для нас звичними. Кхара відправила людей до лісу напиляти колод на частокіл, щоб не пускати в табір чужих.

Ця справа була довгою, її завершували вже поночі, але Кхара наполягала, що кожен табір має бути добре захищений. У разі раптового нападу нас тоді непросто буде здолати. Ну а коли підемо, частокіл залишиться — ним у разі потреби зможуть користуватися містяни.

Того вечора я спинилася біля шатра Максина, де також мешкали Ренцо з Собакою. Дейрн сидів сам на ковдрі, поряд мерехтів недогарок свічки. На долівці лежала дерев’яна милиця. Максина було сильно поранено, коли його взяли в полон солдати Мурдано, і він досі одужував.

Ми торкнулися носами.

— Як почуваєшся, Максине?

— З кожним днем краще, Биш.

Я уважно поглянула на нього. Очі в нього були темніші, ніж мої, а плечі ширші. Хутро він мав солом’яного кольору, а вуха довгі й шовковисті.

Ми багато чим відрізнялися, як це буває в межах одного виду.

А проте Максин був моїм дзеркалом. Коли я дивилася на нього, бачила себе. Так мало дейрнів залишилося на світі, що я трохи здригалася, бачачи свою подобу, кожного разу, коли ми зустрічалися.

— Знову ти так на мене дивишся, Биш!

— Ой... вибач, — знітилася я. — Просто щоразу, коли тебе бачу, то наче на себе дивлюся.

— І це хіба погано?

— Ні. Звісно, ні! Але від цього я просто згадую, наскільки ми самотні. Ми, дейрни.

— А коли я тебе бачу, то відчуваю полегшення, — сказав Максин. — І радість.

Я всміхнулася.

— А як нога? — я показала на запорошену шину на правій нозі Максина.

— Ну, в битву бігом побіжу не скоро, але вже краще, — Максин посунувся, злегка скривившись. — А ти як почуваєшся перед завтрашнім днем? Шкода, що я не можу з тобою.

За вечерею Кхара розповіла про свій задум найближчим товаришам. Як і я, Тоббл і Ренцо були налаштовані докласти всіх зусиль для успіху. Також як і мене, подорож до краю натітів їх дуже бентежила. Вони ж дихають під водою і мешкають на дні морському — як тут не хвилюватися?

— Мене від їхнього вигляду в дрож кидає, — сказав Максин. — Химерніших істот у житті не бачив. Хіба, може, тераманти ще дивніші.

Тераманти — це величезні створіння, схожі на комах, з трикутними головами й гострими жвалами. Натіти бувають усіляких розмірів і форм, але всі вони вододишні й мають багато зябер.

Голови в них такої форми, як ніс корабля, є мацаки, руки з перетинками між пальців і ноги з ластами.

— Розумію, про що ти, — сказала я, намагаючись не передчувати подорож, де натітів аж ніяк не бракуватиме. — Але, по-моєму, тераманти страшніші. Оці шість членистих ніг і банькаті очі! Вони мені нагадують павуків-убивць, яких, коли була мала, ми знаходили під камінням. Тільки в тисячу разів більші, — зітхнула я. — Натіти принаймні якісь нам ближчі. Трохи люди, трохи риби.

Максин кивнув.

— Завтра зранку одразу в путь?

— Посол натітів зустрінеться зі мною, Ренцо й Тобблом біля закруту ріки неподалік. Кхара нас йому відрекомендує, а тоді... хтозна.

— Усе вдасться! — підморгнув мені Максин, і від його певності мені стало трохи краще.

Ми ще трохи погомоніли, а тоді я пішла до нашого з Тобблом шатра. З ідеї, у шатрі також мешкав Лови-Удачу, але він волів лишатися надворі, тихо обходити табір, пильнуючи. Фелівети — істоти нічні, і хоча Лови-Удачу намагався пристосуватися до денних переходів, йому важко було подолати природне бажання ходити поночі.

Я спала неспокійно, прокинулася до світанку і здивувалася, не почувши звичного мірного хропіння Тоббла. Він уже не спав, дивився в стелю шатра, вчепившись лапками в потерту зелену ковдру.

— Тоббле, — звернулася я до нього, — ти як?

Він сів. Вуха в нього тремтіли, він силувано всміхнувся.

— Як огірок, що б це не означало. А як же ще?

— Ну ти ж ось-ось помандруєш у підводний палац, населений риболюдьми?

Тоббл розсміявся:

— Я просто радію, що ми рушимо туди разом, Биш.

— Я на інше б не погодилася.

Коли ми з Тобблом вийшли з намету, навантажені важкими клунками, Кхара, Ренцо і Собака вже чекали на нас.

Кухарі зварили нам великий залізний казан гарячого чаю, і всі ми налили собі по кухлю.

— Я хочу нагадати вам усе по порядку, — мовила Кхара. — Натітів ми знаємо дуже мало. Чого вони хочуть — не уявляємо. Але в тому, щоб зупинити війну між: Недаррою і Дрейландією, вони можуть стати нам у великій пригоді.

— Ти справді вважаєш, що натіти зможуть зупинити недаррський військовий флот? — спитав Тоббл.

— Без дозволу натітів жоден корабель у море не виходить, — мовила Кхара. — Отже, — вона уважно поглянула на Ренцо, — поводитися треба якнайкраще.

Ренцо погладив Собаку по голові.

— Тобто не красти, якщо це можуть помітити?

— От після перших трьох слів і зупинися.

— Ну гаразд, — невдоволено скривився Ренцо. — А нащо мене посилати, якщо я навіть якусь дрібничку на пам’ять прихопити не зможу?

— Тому що, попри свій вигляд і більшу частину того, що ти мелеш, Ренцо, ти не безмозкий. І, гадаю, Биш може дуже стати в пригоді твоя порада.

— Ну й тільки ти з вас трьох можеш підняти оцей щит, — додав, підбігши, Лови-Удачу.

Кхара приклала палець до губ.

— Тихо, не кажи Ренцо, що він просто в’ючна тварина.

— Я дозволю собі знов-таки серйозно виступити проти того, аби віддавати ще одній королеві натітів субдурську корону і щит, — сказав Ренцо. — Я заради цих речей крізь гарячу лаву пробіг. Без моєї неперевершеної спритності й неймовірної хоробрості в нас би їх не було, — посміхнувся він. — Ну й вони коштують будь здоров.

На корону і щит заявляли свої права субдурські натіти — маленька й дуже дивна група, що мешкала у великому підземному озері. Ще одну річ, добуту там, Тоббл назвав далекоблизом — той дозволяв бачити далекі предмети наче близькі. На жаль, ми мусили з ним розлучитись, але чудова, всипана коштовним камінням корона і великий щит лишалися при нас.

— Я давно підозрюю, що ту корону, щит і далекоблиз субдурці вкрали в інших натітів, — мовила Кхара. — Їхня королева Лар Камісса аж надто ухильно говорила з нами про ці речі, — вона знизала плечима. — Хай там як, а такий подарунок верховній правительці натітів стане знаком щирості й серйозності наших намірів. Це теж дипломатія, Ренцо. Ти вже пробач.

Ренцо вже повісив за спину щит, загорнутий у рядно. У руках він мав шкіряну торбинку, яку дав мені.

— Щит я понесу, — зітхнув він, — а от корону собі довірити не готовий.

Кхара похитала головою:

— Ну, ти себе краще знаєш!

Я дістала корону і сховала у сумку. Ми, дейрни, маємо сумки на животі. Нести в ній корону було незручно — вона трохи кололась, — але мені так було краще, ніж нести ще одну торбу на додачу до клунка й меча. В оповідях про давніх героїв цього не кажуть, але навіть малий меч — річ напрочуд важка.

— Ну що ж. Рішення буде за тобою, Биш, — мовила Кхара. — Чи довіряти натітам? Чи вірити, що вони допоможуть? Як ти вирішиш, так і буде, в нас немає часу на ігри. Нам треба знати, що на думці в натітів. Це перший дипломатичний крок, аби спинити війну. І він може виявитися найважливішим.

— Я... я спробую, — сказала я.

Тремтіння в голосі виказувало моє хвилювання, у животі здіймався шторм, як на морі. Справді, зайве було мені нагадувати, яка відповідальність лягає мені на плечі.

Я можу спинити війну і врятувати тисячі життів. Або ні.

— Лови-Удачу, — мовив Ренцо, — оскільки ця подорож буде недовгою і нам треба взяти якомога менше речей, то у свою відсутність доглядати Собаку доручаю тобі.

Собака спробував облизати морду фелівети, але натомість зустрів лапу завбільшки з власну голову.

— Гарно грайтеся разом, — сказав Ренцо, а Лови-Удачу гарикнув.

— Ну от. Ми готові, друзі? — спитала я, намагаючись говорити рішуче.

— Завжди готові! — відказав Ренцо, але Тоббл мотнув головою:

— Спочатку треба поснідати. Якщо доведеться помирати — так хоча б не натщесерце!