Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

24 Політ

Оскільки я дейрна і маю літальні перетинки, високо в повітрі мене побувати випадало не раз. Хтось може сказати, що ми ширяємо в повітрі, але наше ширяння, планерування радше є сповільненим падінням.

Хай там як, а планерувати мені доводилося.

Маленькою, граючись із братами й сестрами.

Тоді, коли рятувала Тоббла, який потопав у морі.

Тоді, коли я ледь не збила з ніг Арактік, провидицю Мурдано.

Колись я могла сказати, що планерувати на літальних перетинках — це приблизно те саме, що літати.

Могла. Але тепер розуміла, що ні.

Я погойдувалася в неймовірно потужних кігтях Роріда, проходячи крізь хмару. А Рорід — летів.

Це було геть не так, як робимо ми.

Зліт був дещо складнуватим. Спочатку Рорід усівся на швидко змайстроване сідало (вобики буквально за кілька хвилин набудували кількадесят таких). Я стала спиною до нього, він обережно посунувся, обхопив пальцями спочатку моє праве плече, потім ліве. Кожен палець у Роріда був завтовшки з людське зап’ястя. І на кінці кожного — гачкуватий пазур, яким, мабуть, можна було б випустити кишки... ну, наприклад, дейрну.

Пальці Роріда обхопили мене за плечі й під пахви. Тільки-но я почала звикати до цього бентежного стану, як почула: птах змахнув крилами. Різкий порив вітру — і я відірвалася від землі.

Рорід махав крилами, а я дивилася, як під ногами пропливають засніжені поля. Ми набрали таку висоту, аби не плутатися в найвищих деревах Люсебенського лісу. Одне було таке височенне, що його верхнє листя майже торкнулося моїх п’ят.

Коли з заходу здійнявся рівний вітер, Рорід з легкістю полинув угору. Я витягла шию, як могла, озирнулася й побачила, як сотні великих раптидонів рухаються за нами, і в кожного в кігтях по вобику.

А кожен вобик тримав у лапках ярага.

Вобики збуджено перемовлялися, і яраги теж — на свій лад: співали радісну пісню. Чи вони розуміли, що летять просто в бій? Безумовно. Але співали не про це. Вони співали про незрівнянно прекрасне відчуття польоту.

Ми, наземні створіння, здійнялися в царство раптидонів. За нашими спинами сонце котилося за обрій, розкидаючи жовте й помаранчеве проміння, яке золотило пір’я і шерсть. Як же це було дивовижно! Хоч я б не сказала, що дуже зручно. Мене тримали під пахви, а ноги незграбно теліпалися.

Я помітила, що зліва підлітає Дотрам, тримаючи в лапах Тоббла.

— Як летиться, Тоббле? — гукнула я.

— Зовсім не страшно! — наляканим голосом відгукнувся Тоббл. — Тільки до землі далеко, якщо ти раптом не помітила.

Мені спало на думку, що, мабуть, я мала б набагато дужче злякатися. Але Рорід могутній. Він править своїм народом дуже давно, а живе ще довше. Я йому довіряла.

Та й чи мала я вибір — довіряти чи ні?

— Послухай ярагів, — порадила я Тобблові. — Вони не хвилюються.

— Звісно, що їм. Вони ж яраги! Якщо їх хто впустить — вони тільки підскочать, їм і горя нема!

Тоббл, як і решта вобиків, тримав у лапках ярага. Ці маленькі створіння важили небагато, але, певне, довго тримати їх все одно було непросто.

Повітря було морозяне, вітер — сильний. Я подумала, чи розуміють раптидони, що ми, наземні створіння, не всякий холод можемо витримати. Ми летіли далі, небо темніло, а яраги співали свою безмовну, але переконливу пісню. У мене затерпли м’язи, та коли засвітилися зірки, я геть забула про всі незручності.

Вони були так неймовірно близько! Якби Рорід злетів ще трошечки вище, я могла б зірвати одну й покласти в сумку.

— Володарю Роріде, можна, я дещо спитаю?

— Можна одне питання, ну два. Не більше. Летіти найкраще мовчки.

— Я просто хотіла дізнатися: ви не боїтеся налетіти на грозові хмари? Чи навіть на зірки?

— Що? — здивувався Рорід. — Налетіти?.. А, я забув, що в наземних істот такі слабкі очі. Відповідь: ми часто пролітаємо крізь грозу. Дощові хмари ходять низько зазвичай. А до інших навіть я на своїх крилах не долечу.

— А зірки?

— Охо-хо, моя юна дейрно, коли закінчиться все це шаленство, треба б тобі взятися за науку! Учені твердять, що зірки — це дірочки у великій чорній чаші, яка накриває землю вночі. А висота тієї чаші така, що її навіть найвища хмара не сягає.

Я не могла дивитися на зірки вгору. Над собою я мала змогу бачити лише груди й крила Роріда, його грізний дзьоб, що вказував путь. Зірки споглядати я могла попереду і з боків. Аж тут переді мною виявилася рівна чорнота.

— Не хотіла б вас забалакувати, володарю Роріде, але чому попереду немає зірок?

— Їх застують хмари. Снігові.

— Снігові?

— Так. І часу пересидіти заметіль у нас немає.

— Ми полетимо крізь них? — стривожено спитала я.

Ніби у відповідь на мої слова, на ніс сіла сніжинка. Одна сніжинка мені здалася милою і мирною. А далі почалося таке, що мирним не назвеш.

Рорід проклекотів якісь слова — не загальною говіркою. Певне, віддав наказ. Хоча мову раптидонів я не розуміла, але тон вловила. А також помітила, що пісня ярагів стала вже не такою бадьорою і веселою.

— Може, тобі буде важко, посланнице Биш, — попередив мене Рорід. — Мусимо злетіти над бурею.

Над? Над бурею?

Сніг уже став густіший. Більша його частина танула на моєму хутрі, але воно поступово бралося кіркою льоду.

Я озирнулася до Тоббла, аж раптом мене засліпив потужний спалах, і за мить вуха ледь не розірвалися від оглушливого гуркоту.

Блискавка. Грім.

Я колись боялася грози, навіть тоді, коли ми з родиною ховалися в надійному житлі під землею. Але інша річ — летіти просто крізь неї. Я швидко навчилася, побачивши блискавку, затуляти вуха, щоб захиститися від жаских розкотів грому, що пробирали аж до кісток.

Рорідові крила невпинно розтинали повітря змах за змахом. Пір’я в нього по краю взялося кригою. Тільки важке дихання давало мені зрозуміти, що великому птахові політ дається нелегко. Мабуть, ми злітали вище, але точно визначити я не могла.

Якоїсь миті я позирнула на Тоббла і побачила, як величезний зазубрений стовп блискавки вдарив якогось раптидона разом з його пасажирами: вобиком і ярагом.

Раптидон запалав, перетворившись на кулю полум’я. Я скрикнула з жаху, проводжаючи очима це вогняне падіння з небес.

Загиблий раптидон. Загиблий вобик. Загиблий яраг. І чуло моє серце, що це не остання загибель серед нас.