— Вибач, що знову відправляю тебе, Биш, — мовила наступного ранку Кхара, коли ми снідали вівсяною кашею з підсмаженою шинкою, — але ти занадто цінна, щоб просто сидіти в таборі.
Чи я трохи випнула груди, почувши слово «цінна»? Так, визнаю.
— Звичайно, ти знову будеш моєю посланницею, — додала Кхара.
Чи я трохи здулася, почувши слово «посланниця»? Мабуть, так.
Я вже почала вважати, що кожен пишний титул є ніби в’язницею. Коли ти кимось називаєшся, від тебе очікують певних речей.
По правді, хоч як мене хвалила Кхара, я й далі трохи почувалася самозванкою. Ніяк не могла зіставити з собою слово «посланниця» — може, це вже так і лишиться.
Проте я знала, що моя подорож до королеви натітів допомогла Армії Миру. Я не розчарувала ні Кхару, ні друзів — а головне, не розчарувала саму себе.
І якщо Кхара хоче, щоб я і далі була її посланницею, то так тому й бути.
Ранок був прохолодний і вологий. Дощ, який насувався під час ради, пройшов уночі. З деякою допомогою Ренцо я склала в сідельні торби харчі й теплі ковдри. На ременях висіли два міхи з водою. Розбоя навіть заново підкували — подбав коваль, який долучився до нашої армії.
Кхара дала мені торбинку камінців від натітів, а Ренцо взявся зачаровувати торбу, щоб коштовностей ніхто не помітив, доки я сама не захочу їх показати.
— Ти певен, що зможеш? — спитала в Ренцо Кхара, хитро підморгнувши нам з Тобблом.
— Що?! — аж трохи обурився Ренцо. — Ти сумніваєшся в моєму вмінні накладати закляття непомітності на коштовності? Нагадати, що це частина мого ремесла?
— Ну хто ж, як не крадій, може щось сховати від крадія, — промовив Тоббл. — Тільки це не значить, що я тебе обзиваю крадієм, — квапливо додав він. — Зовсім не хочу тебе образити!
Ренцо посадив Тоббла за мною на коня.
— Тоббле, я і є крадій.
— Колишній крадій, — уточнила Кхара.
— Так, раніше я був крадієм, — печально зітхнув Ренцо. — А зараз я гендляр кіньми.
— Що ти маєш на увазі, Ренцо? — спитала я, лаштуючи ногу в стремено.
— Панна Кхара посилає мене на Безкрай купувати коней, — слово «купувати» він вимовив з особливим незадоволенням.
— Так, купувати, — мовила Кхара. — Я довірила тобі велику торбу коштовного каміння, колишній крадію Ренцо.
Ренцо поправив Тоббла в сідлі, причепив маленькі стремена, щоб він міг зручно сидіти в мене за спиною. Кхара підійшла ближче, й Ренцо озирнувся до неї. Навіть дуже близько. Я помітила, як Лови-Удачу з усмішкою відвів очі, хоча морда в нього, як завжди, була грізна.
— А чому ти гадаєш, що я не візьму камінці й не придбаю на них собі хутірець десь у безпечному місці?
— Ти такого не зробиш, — сказала Кхара.
— Щось ти дуже певна, — мовив Ренцо.
Кхара торкнулася його щоки й затримала пальці на ній, як на мене, доволі надовго. Ренцо схилив голову, і на мить вони торкнулися лобами. Такого велика Панна зазвичай не робить із якимось злодієм. І злодій теж не дозволяє собі такого з великою Панною.
— Ой! — тихенько мовила я, так що мене почули тільки Тоббл і Лови-Удачу.
— По-моєму, — звернувся Тоббл до Лови-Удачу, — Биш про дещо здогадалася.
Лови-Удачу кивнув:
— По-моєму, так.
Обом було весело. Виходить, я остання розгледіла те, що всім було очевидно: Панна Недаррська і крадій — закохані.
Я подумала про своїх батьків. Я часто бачила, як вони дивляться одне на одного, ніби вони — єдині дейрни на світі. Це був єдиний приклад кохання, який я в житті бачила. Я чомусь наївно вважала, що тільки мої батьки можуть отак дивитись одне на одного.
То Кхара і Ренцо?..
— Іноді я не дуже здогадлива, — зізналася я.
— Вони саме в тій порі, — сказав Лови-Удачу. Хутро на його спині заворушилося — він на свій лад знизав плечима. По-моєму, він нічого не мав проти Кхари з Ренцо, просто йому не дуже подобалась ідея любовних стосунків. Адже фелівети здебільшого ведуть усамітнене життя.
— Ти йдеш із Ренцо? — спитала я Лови-Удачу.
— Так, — відказав він. — Я б радо пішов з тобою, Биш, але той народ, до якого ви зібралися, не дуже шанує таких, як я.
— Мабуть, тому що ваші їдять наших, — зауважив Тоббл.
— Так, — відказав Лови-Удачу, — мабуть, тому.
Поки Ренцо сідлав коня, до мене підійшла Кхара, перевірила, чи все я взяла. Побачивши, що все гаразд, вона сказала:
— Биш, я відправляю вас із Тобблом самих, бо вважаю, що двоє малих створінь на малому конику можуть не привернути уваги яких-небудь вороже налаштованих солдатів.
— Так, — постаралася всміхнутися я. — З нами все буде гаразд.
Кхара поглянула на нас — дейрну та вобика — і кивнула:
— Мабуть, ви дуже несподівані герої, але я у вас вірю.
Я почула, як Тоббл шморгнув носом.
— А тепер послухайте, — вже тихіше промовила Кхара. — Це друга частина твого завдання, Биш. На твою долю випало багато випробувань. Іноді я хвилююся за вас із Тобблом. Не знаю, що нас чекає попереду, але ми на межі війни, а війна всіх змінює. Я хочу, щоб ти лишалася з тим, у що віриш. Хай що буде, пам’ятай, хто ти.
— Так, Панно, — чомусь поважно відповіла я, при цьому гадаючи, чи жива ще колишня Биш.
— Сабіто і Стімбалл летять до дружніх гніздувань і збирають підкріплення. Вони зустрінуться з вами й допоможуть перенести тих вобиків, які зголосяться.
— Ти так упевнено говориш, — сказала я.
— Бо я справді впевнена!
Я почула стукіт копит. Генерал Варіс під’їхав на своєму коні — гнідому, вдвічі більшому за Розбоя.
— Як добре, що ви ще не вирушили. — Він спішився (як на свій поважний розмір, дуже спритно й легко) і витяг щось зі шкіряної торби. — У мене є подарунок.
Він розгорнув тканину — і стало видно маленький краплеподібний щит: дерев’яний, обтягнутий загартованою шкірою.
— Він має тобі підійти, Биш, — сказав генерал. — Тримати треба отак, — він показав, куди встромляти руку. Його власна рука, завтовшки з дві мої ноги, в шкіряну петлю не проходила. — Кругла частина захищає тіло. Загострена — ноги під час їзди.
— Це дуже люб’язно з вашого боку, генерале, — сказала я. — Дуже дякую. Не знаю, як вам і віддячити за цей дарунок!
— Ні, знаєш! — мовив він, знову стаючи поважним вояком. — Виконай завдання Панни як слід — і це буде більш ніж віддяка!
Я спробувала по-солдатському віддати честь. Генерал Варіс відповів тим самим. Тут Тоббл вирішив, що йому теж треба віддати честь, і випадково влучив собі пальцем в око.
Ми поскакали, вигукуючи слова прощання. Були сповнені надій, захвату, але й відчували острах.