Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

39 Останній бій

Ми зіскочили з Дуни. Якоюсь частиною розуму я тямила, як ми, напевне, сміховинно виглядаємо: два маленьких створіння перед величезними арміями.

Ми стали перед Кхарою, ніби могли її захистити. Вона лежала за нашими спинами — знекровлена, повержена.

Мурдано, наймогутніша особа Недарри, той, хто прирік на смерть багатьох дейрнів, так що мій вид опинився на межі зникнення, глузливо посміхнувся мені.

— Я маю спочатку вбити вас? — запитав Мурдано.

— Так, — ледь чутно прошепотіла я.

У роті в мене пересохло, в животі все скрутило.

— Ну тоді...

Він змахнув мечем — цей широкий удар мав би розітнути мене навпіл. Я ухилилась, і мені просто пощастило захиститися щитом.

Тоббл, яким оволоділо дике шаленство вобика, скочив на Мурдано, поліз по кольчузі до голови. Тоббл щосили кусав, дер, дряпав, але Мурдано підчепив його кінцем меча й відкинув на кілька кроків. Тоббл ударився об землю й не ворушився.

— Тоббле! — закричала я. Виставила вперед меч, десь сподіваючись, чи не налетить на нього Мурдано, як тоді Химера.

Він вишкірився й легким рухом вибив у мене зброю. Меч пролетів кілька кроків і впав у калюжу. Дістати його я ніяк не могла.

— Биш! — ледь чутно видихнула Кхара.

Я поглянула туди — що я ще могла, готуючись загинути? — і зрозуміла, що подруга щось мені простягає.

Мурдано, й далі шкірячись, здійняв меч, готовий зарубати спочатку мене, а потім Кхару. Готовий нищити тисячі й тисячі...

Руків’я!

Кхара посунула до мене руків’я свого меча.

Я швидко відскочила на два кроки, не випускаючи з очей Мурдано, й меч так і стрибнув мені в руку.

Мені складно було його тримати — він мені був радше як спис, ніж як меч, — але Світло Недарри виявився не таким важким, як я очікувала. І меч був не лише легкий — він був як живий.

Мурдано, замахнувшись, опускав своє лезо. Я скочила вперед, уникаючи удару. І здіймала при тому праву руку зі Світлом Недарри.

Мурдано схаменувся запізно. Він уже не міг спинити рух — занадто сильно розмахнувся. Лезо мого меча вже було за кілька дюймів від його серця, коли він замахав вільною рукою, відхиляючись, як людина на краю прірви.

Але спинитися він не міг. Два дюйми леза протнули золоту кольчугу, шовковий дублет, спіднє, плоть. Його вражене обличчя й кров підтверджували: я його поранила.

Рана ще не була смертельною. Від неї він би не загинув. Але коли всім моїм єством покотилася хвиля гніву, болю за свою родину, яку я побачила замордованою за наказом цього лиходія, то смерть нависла над ним. Він загинув, коли я, дивлячись у його розширені, сповнені жаху очі, закричала:

— За дейрнів!

І, міцно тримаючи руків’я Світла Недарри обома руками, вдарила Мурдано просто в серце.