Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

40 Час чудес

Армія Миру на чолі з генералом Варісом прибула наступного дня.

Вона була готова до війни.

Натомість побачила мир. Нетривкий мир. Крихкий, непевний, уразливий.

Але — мир.

Ворожі армії домовилися розійтися на п’ять миль. Перемовини мали відбуватися в невеликому таборі, що складався з десятка наметів навколо великого багаття.

Сипав дрібний сніжок. Ми з Тобблом розважалися, спостерігаючи, як сніжинки тануть, кружляючи над вогнем. Звечоріло, і перший день переговорів добіг кінця. Більшість дипломатів перебували у своїх наметах, і цими днями перемовників мало ставати більше.

— Приїхали! — штовхнула я під бік Тоббла. — Бачу генерала Варіса й Бодікку.

— Зустрінемо?

Я всміхнулася:

— Це було би ввічливо.

Ми прогулянковим кроком подалися в бік грізних лав вершників, списників, лучників. Людей і раптидонів, вобиків і ярагів. Я і Тоббл зібралися поводитися розслаблено — так, наче взагалі нічого не відбулося.

Це були дурощі з огляду на те, що сталося стільки подій. Але, мабуть, у нас просто від полегшення голова паморочилася.

Ішли ми поволі, Тоббл спирався на мою руку. Він сильно забився у вчорашньому бою, і ліва лапа в нього розпухла вдвічі.

— Добрий вечір, генерале Варісе! — гукнула я.

— Добрий... д-добрий... добрий вечір? — затнувся він. — Що значить «добрий вечір»? Які новини?

— Та от, зараз чаю наваримо, — сказав Тоббл. — Будете з нами?

— Він із тим’яти, — додала я. — Освіжає!

— Чи я буду... Ви кажете — чай?! — Генерал аж почервонів від досади. — Де всі?!

Бодікка сплеснула руками:

— Годі блазнювати! Кажіть, що тут робиться!

— Добре, — погодився Тоббл. — Тут є що розказати.

— Перепрошую, — серйозніше сказала я. — Передусім, Панна важко поранена. При ній Ренцо, і про неї дбають найкращі лікарі обох армій.

— Вона одужає? — спитав Варіс.

— Правду кажучи, ми за неї боялися, — мовила я. — Її поранено стрілою та мечем. Але годину тому мені довелося заспокоювати дрейландського лікаря, який втік з її намету. Вона погрожувала випустити йому кишки, якщо він знову дасть їй таку гидку мікстуру.

Генерал Варіс розреготався, закинувши голову.

— Справді, вселяє надію, — сказав він і схилився з сідла. — А що Казар? І Мурдано?

— Навіть пораненою Панна викликала їх на герць.

— Вийшло радше двоє на одну, — додав Тоббл.

— Вона вбила Казара, — сказала я, й далі в захваті від її сміливості. — А потім вояка, якого виставив Мурдано.

— Що, сама? — генерал так і рота розкрив.

— Ну, — сказала я. — Мала добрий меч.

— А сам Мурдано? — спитав генерал Варіс. — Він у полоні?

— Я була б більш ніж рада його стерегти, — зголосилася Бодікка.

— На жаль, — мовив Тоббл, — Мурдано вже не серед нас.

Очі в Бодікки стали величезні:

— Що, Панна і його теж?

— Не зовсім, — сказав Тоббл і широким жестом вказав на мене.

Генерал Варіс із Бодіккою перезирнулися, не вірячи власним вухам.

— Не може такого бути! — сказав генерал.

— Ні, — дивувалася Бодікка. — Ні.

— Так! — відказав Тоббл. — Убивця дейрнів зустрів свій кінець поетично.

Я сама так собою не пишалась, як Тоббл пишався мною. Мені доведеться жити з невитравним спогадом про те, як я взялася за руків’я Кхариного меча.

Ніколи не забути, як лезо протнуло шкіру, м’язи, серце.

І перед моїми очима завжди стоятиме обличчя Мурдано, який, не вірячи власним очам, самими губами промовив: «Дейрн?!»

Поки його очі гасли, я повторювала одне за одним імена рідних. Чи була то помста? Мабуть. Чи була то справедливість? Так, я на це сподівалася.

— Я б охочіше бачила його ув’язненим за його злодіяння, — сказала я. — Але ми... я... не мала вибору.

Генерал Варіс і Бодікка поважно кивнули. Обоє розуміли, що я відчувала. Розуміли, який це неймовірно важкий тягар — забрати чиєсь життя. Будь-чиє.

Генерал Варіс віддав наказ Армії Миру відійти на п’ять миль, як і інші два війська. Коли це відбулося, до нашого багаття підійшла Бодікка.

— Що ж тепер? — спитала вона, гріючи руки над вогнем.

— Тепер, — сказала я, — будемо говорити. Панна дала наказ, щоб представники шістьох панівних видів, а також раніше даремно не відзначеного сьомого, — я кивнула на Тоббла, — зібралися тут, усе обговорили й домовилися.

— Обговорили й домовилися, — повторив з надією й деяким сумнівом генерал Варіс.

— Рорід Черепоруб говоритиме від раптидонів, — сказала я. — Тераманти вважають, що мають прислати трьох .представників свого народу. Ви, генерале Варісе, якщо бажаєте, можете говорити від людей разом із Панною. За натїтів виступатиме не хто інший як сама королева Павіонна Наліза погодилася представляти фелівет.

— Он воно що, — сказала Бодікка. — Це пояснює, чому ми бачили, як тераманти рили якийсь канал.

— Ми попросили їх — запевняю вас, люб’язно — використати свої вміння рити, щоб прокопати канал до річки. Ним прибудуть натіти.

— Певне, ти, Тоббле, виступатимеш за сьомий, даремно не відзначений вид? — спитав генерал.

— Так! — гордо відказав Тоббл.

— А ти, Биш, говоритимеш за дейрнів? — запитала Бодікка.

— Сабіто підтвердив, що завтра прибуде Максин. Ми вдвох будемо говорити за дейрнів. І хай Панна поправиться настільки, щоб долучитися до перемовин.

— Долучитися до перемовин? — сказав Варіс. — Та це ж вона знищила обох тиранів. Вона принесла нам мир. Хай скаже, чого хоче, і ми всі закричимо: «Так!»

— Панна не цього бажає, — сказала я. — Вона хоче виконати волю ради. Вона служитиме загальній волі, а не правитиме.

— Служитиме, а не правитиме? — Бодікка насупила брови й замислилася.

— У Панни весь світ біля ніг, — заперечив генерал Варіс. — Ніхто їй не перечитиме.

— Так, — погодилася я. — Але при цьому всьому Панна й зараз моя подруга Кхара. Навіть якщо весь світ буде біля її ніг, вона відійде вбік.

— Дуже дивно, — сказала Бодікка.

— Більш ніж, — погодився генерал. — Але я присягнув на вірність їй. І якщо вона бажає служити, а не правити... — він стенув плечима. — Дуже дивно. Але ми живемо в час чудес. Війну припинено, двох жахливих тиранів скинуто — і це все зробили дівчина, дейрна і вобик. Хто знає, які ще дива чекають на нас?