Не можу, не буду переказувати все, що було наступні кілька годин. Скажу тільки, що я знайшла необхідне мені: вибілені сонцем кістки тих, кого колись любила.
Навіть знаючи, що саме знайду, я не була готова до болю, який пройняв мене, мов гострий ніж. Я спішилася, майже впала.
Ставши на коліна, я дала волю всьому горю й печалі, які так довго стримувала. Я вила диким звіром. Била себе кулаками в груди. Плакала.
Не знаю, як довго це тривало. Час, мабуть, зникає подеколи.
Нарешті я підвелася, втерла останні сльози, що пекли очі. Знайшла Апчхуна, котрий пасся неподалік, дістала з торби лопату, яку спеціально заготувала.
І стала копати.
То була важка праця, але вона давала мені якесь похмуре задоволення. Робота відволікала від жаху того, що чекало далі.
Я викопала одну яму. Зробила її такої глибини, щоб змогти звідти вилізти. Коли вибралася нагору, вся в землі, спітніла й стомлена, то побачила, що хтось поклав на кожну купу кісток червону квіточку.
— Оце вже не треба робити самій, — сказав Тоббл.
— Я одна залишилася від зграї, Тоббле. Єдина.
— Остання зі зграї, — лагідно мовив Тоббл, — але не остання з виду.
Ми дбайливо, обережно зібрали кістки. І поки це робили, я пригадувала кращі часи.
Бачила лагідну усмішку мами. Чула мудрі батькові приповідки. Згадувала братів і сестер, пустотливих, непосидючих, добрих і люблячих. Згадала нашу сміливу провідницю Майшо і Дейлінтора — вчителя й хранителя нашої історії.
Хто ж тепер берегтиме пам’ять про все, що було?
Тоббл знайшов молоде деревце й пересадив його на могилу. Ми заночували в лісі неподалік.
Зранку я сказала:
— Дякую, Тоббле. Дякую, найкращий на світі друже.
Він кивнув:
— А як же інакше! Ти б для мене зробила те саме, Биш. То куди тепер?
— Ну, назад на північ, Тоббле. Там буде подія.
— А, звісно. Таємна подія, — він покивав на мене пальцем. — Я не просто так у тебе не допитувався. Здається, я вже знаю, що це буде.
— Це таке, що відбувається з двома людьми, яких ми любимо?
— Авжеж! — вигукнув Тоббл.
Ми сіли на коня, і я на мить затрималася, озирнувшись на поховання. Я сподівалася, що деревце прийметься й виросте. Але не була певна, чи колись приїду це перевірити.
— Биш! — звернувся до мене Тоббл.
— Що?
— Після... події що ти робитимеш? Будеш шукати дейрнів, щоб жити з ними?
— Не знаю, Тоббле. А ти повернешся в Боссип до інших вобиків?
— Я завжди гадав, що зроблю так, — Тоббл знизав плечима. — Але зараз мені це не здається важливим. Розумієш?
— Розумію, — лагідно сказала я. — Розумію.
Далі ми їхали мовчки. Від’їхали недалеко, коли я відчула збоку від шляху якийсь знайомий запах. Коли не в голові, то в серці я його берегла. Так буває зі знайомим зі сну. Чуття й примарний спогад спрямували мене в ліс.
І там була вона. Примарна стариця, саме така, як я пам’ятала. Піщаний бережок. Плакучі вільги з блискучим золотавим листям. Темна поверхня, мов полірований камінь. Навіть сині білки так само цокотіли, роздратовані появою незнайомців.
— Бачиш оцю гілку? — сказала я Тобблові. — Мої брати й сестри розгойдувалися на ній і стрибали в озеро, — я коротко розсміялась. — От вони стрибали, а я боялася.
— Ти? Боялася?
— Завжди і навіки, — мовила я. — Здається, я починаю розуміти, як влаштоване життя.
— Будемо зупинятися? — спитав Тоббл. — Коням води вже досить.
— Так, а мені ще ні. Знаєш, що мені треба, Тоббле? Скупатися.
Я перевірила глибину крижаної води довгою палицею — чи там так само глибоко, як пам’ятаю. Повз мене швидко пропливла срібна рибка.
Я вилізла на гілку над самою водою й відчула знайому тривогу та передчуття. І на мить зробилася колишньою Биш із її надіями, страхами й бажаннями.
А тоді щосили відштовхнулася, гойднулася й відпустила гілку.