Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

43 Повернення

Не можу, не буду переказувати все, що було наступні кілька годин. Скажу тільки, що я знайшла необхідне мені: вибілені сонцем кістки тих, кого колись любила.

Навіть знаючи, що саме знайду, я не була готова до болю, який пройняв мене, мов гострий ніж. Я спішилася, майже впала.

Ставши на коліна, я дала волю всьому горю й печалі, які так довго стримувала. Я вила диким звіром. Била себе кулаками в груди. Плакала.

Не знаю, як довго це тривало. Час, мабуть, зникає подеколи.

Нарешті я підвелася, втерла останні сльози, що пекли очі. Знайшла Апчхуна, котрий пасся неподалік, дістала з торби лопату, яку спеціально заготувала.

І стала копати.

То була важка праця, але вона давала мені якесь похмуре задоволення. Робота відволікала від жаху того, що чекало далі.

Я викопала одну яму. Зробила її такої глибини, щоб змогти звідти вилізти. Коли вибралася нагору, вся в землі, спітніла й стомлена, то побачила, що хтось поклав на кожну купу кісток червону квіточку.

— Оце вже не треба робити самій, — сказав Тоббл.

— Я одна залишилася від зграї, Тоббле. Єдина.

— Остання зі зграї, — лагідно мовив Тоббл, — але не остання з виду.

Ми дбайливо, обережно зібрали кістки. І поки це робили, я пригадувала кращі часи.

Бачила лагідну усмішку мами. Чула мудрі батькові приповідки. Згадувала братів і сестер, пустотливих, непосидючих, добрих і люблячих. Згадала нашу сміливу провідницю Майшо і Дейлінтора — вчителя й хранителя нашої історії.

Хто ж тепер берегтиме пам’ять про все, що було?

Тоббл знайшов молоде деревце й пересадив його на могилу. Ми заночували в лісі неподалік.

Зранку я сказала:

— Дякую, Тоббле. Дякую, найкращий на світі друже.

Він кивнув:

— А як же інакше! Ти б для мене зробила те саме, Биш. То куди тепер?

— Ну, назад на північ, Тоббле. Там буде подія.

— А, звісно. Таємна подія, — він покивав на мене пальцем. — Я не просто так у тебе не допитувався. Здається, я вже знаю, що це буде.

— Це таке, що відбувається з двома людьми, яких ми любимо?

— Авжеж! — вигукнув Тоббл.

Ми сіли на коня, і я на мить затрималася, озирнувшись на поховання. Я сподівалася, що деревце прийметься й виросте. Але не була певна, чи колись приїду це перевірити.

— Биш! — звернувся до мене Тоббл.

— Що?

— Після... події що ти робитимеш? Будеш шукати дейрнів, щоб жити з ними?

— Не знаю, Тоббле. А ти повернешся в Боссип до інших вобиків?

— Я завжди гадав, що зроблю так, — Тоббл знизав плечима. — Але зараз мені це не здається важливим. Розумієш?

— Розумію, — лагідно сказала я. — Розумію.

Далі ми їхали мовчки. Від’їхали недалеко, коли я відчула збоку від шляху якийсь знайомий запах. Коли не в голові, то в серці я його берегла. Так буває зі знайомим зі сну. Чуття й примарний спогад спрямували мене в ліс.

І там була вона. Примарна стариця, саме така, як я пам’ятала. Піщаний бережок. Плакучі вільги з блискучим золотавим листям. Темна поверхня, мов полірований камінь. Навіть сині білки так само цокотіли, роздратовані появою незнайомців.

— Бачиш оцю гілку? — сказала я Тобблові. — Мої брати й сестри розгойдувалися на ній і стрибали в озеро, — я коротко розсміялась. — От вони стрибали, а я боялася.

— Ти? Боялася?

— Завжди і навіки, — мовила я. — Здається, я починаю розуміти, як влаштоване життя.

— Будемо зупинятися? — спитав Тоббл. — Коням води вже досить.

— Так, а мені ще ні. Знаєш, що мені треба, Тоббле? Скупатися.

Я перевірила глибину крижаної води довгою палицею — чи там так само глибоко, як пам’ятаю. Повз мене швидко пропливла срібна рибка.

Я вилізла на гілку над самою водою й відчула знайому тривогу та передчуття. І на мить зробилася колишньою Биш із її надіями, страхами й бажаннями.

А тоді щосили відштовхнулася, гойднулася й відпустила гілку.