Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

21 Правда і неправда

Тоббл здійняв лапи — і юрба одразу притихла.

— Шановні члени білераки, — почав він, кивнувши, коли Трояндла сіла на лаву поряд із рештою п’ятьма старійшинами. — Вітаю родичів і всіх вобиків, які прийшли сюди. Маю честь відрекомендувати вам посланницю Панни Недаррської Биш, з роду дейрнів.

Я подумала, що ті нечисленні вобики, яких не вразило моє химерне прибуття на білераку, вразились останньому слову: «дейрнів».

— Як дейрнів?! — вигукнув хтось і швидко додав: — Перепрошую, це я від надміру почуттів!

— Дейрнів більше нема! — почулося з іншого боку. — Їх проголошено зниклими. Безумовно, я не маю наміру нікого образити.

Сивошерстий вобик, член білераки, показав на мене ціпком:

— Цю дейрну треба випробувати! Якщо ви не заперечуєте.

Не зовсім так я уявляла початок цієї надзвичайно важливої зустрічі.

— Прошу вас, браття і сестри! — благав Тоббл. — Виявіть пошану до посланниці Панни.

Трьома тунелями надходили нові вобики, а інші спускалися канатами й збігали сходами. Вобенята сиділи в батьків на плечах. Від цікавих вобиків, здавалося, в залі й голці немає де впасти. Повітря було тепле й задушливе, в мене трохи паморочилося в голові.

— Яка панна, яка дейрна? — почувся недовірливий голос. — Нам потрібні докази. Якщо гадана дейрна не дуже образиться на цю пропозицію.

Попри всю свою ввічливість, вобики мені явно не вірили.

Я швидко нагадала собі, що маю справу, і то важливу. Перш ніж просити цих вобиків про допомогу, треба завоювати їхню довіру.

Я піднесла руку:

— Ви мене зовсім не образили. Звичайно, маєте повне право бажати доказів. А які саме докази я можу вам надати?

Більш галасливі вобики зібралися попереду.

— Правда і неправда! — вигукнув один з них.

— Звісно, — відказала я, щосили намагаючись справляти враження розумної й дорослої. — Може, ви б мені щось сказали, а я визначу, чи це правда.

Схоже, слухачам така думка сподобалася: пролунали ввічливі оплески.

— Я Півфіббл, — промовив огрядний вобик.

— Доброго дня, Півфіббле, — сказала я. — Але не хочу вас образити, тільки це не ваше справжнє ім’я.

Мої слова зустріли радісним сміхом. Я показала фокус, і глядачам сподобалося.

Той, який назвався Півфібблом, вклонився мені й сказав:

— Маєте рацію. Мене звати Вінтіґґл. Приємно познайомитися!

— І мені, друже вобику, — вклонилася я у відповідь.

— А я Мурдаддла, — промовила вобиця з залу. — Сьогодні вранці я подоїла шістьох своїх яць. Надоїла чотири гарнці молока.

— Перепрошую, але маю заперечити, шановна Мурдаддло: у вас немає шістьох яць. І чотирьох гарнців молока теж.

Мурдаддла скинула головою:

— А скільки ж?

— Цього я сказати не можу. Можу тільки визначити, правду кажуть чи ні. Точніше, можу сказати, чи той, хто говорить, сам вважає свої слова правдою.

Подібні штуки я показувала й перед самим Мурдано. Ото було справді страшно. А тут — чи кумедно, чи бентежно. Адже, як-не-як, я прибула сюди домовитися про важливу річ, а не розважати фокусами боссипську громаду.

— Я звуся Старійшина Діґґл. Я стверджу п’ять речей, — обізвався з білераки вобик — такий древній, що вуха в нього повисли, а зелені очі зробилися каламутними. — Якщо ти правильно визначиш, котрі з них правдиві, а котрі ні, то доведеш, що ти дійсно дейрна.

— Чекаю на ваші твердження, Старійшино Діґґле.

— Перше: мені двісті дев’ять років.

— Неправда.

— Друге: у мене триста двадцять дев’ять онуків.

— Вітаю вас: це правда, і це чимало!

— Третє: я волію мед, а не вино.

Почувся сміх, який уже сам по собі виказав старійшину, але я спокійно продовжила:

— Шановний Діґґле, гадаю, це не так.

— Четверте, — не зморгнувши оком, мовив він. — Одного разу я витяг рибу, втричі за мене більшу.

— Оце так! — вразилася я. — Це ж вам на кілька тижнів харчів вистачило!

— Так, ми її багато насушили. Засолили й насушили. Ну а свіжопосмаженою вона смакувала... — старенький схаменувся і повернувся до головного. — Отже, п’яте й останнє твердження.

— Я готова, — сказала я.

— Я винен у загибелі шістьох членів моєї родини двадцять років тому. Бо легковажно не передбачив бурю, і через неї наш човен перекинувся.

Мені не потрібне було чуття, аби зрозуміти: старий вобик сам так вважає. Його голос тремтів. Цю історію він переповідав уже не раз. І з тієї пори на його житті лежить тінь провини.

То була мить неспокою. Я забула, що мушу доводити, чи я справді дейрна.

Я просто бачила: старий вобик, як і я, мучиться почуттям провини.

Я зіскочила з невисокої сцени, підійшла до нього, взяла за лапу.

— Шановний, я розумію: самі ви так вважаєте. І розумію вас, бо теж ношу на серці тяжку провину. Загинула вся моя сім’я, мій рід. А я тим часом була в іншому місці, гралася. Мене не було там, коли солдати Мурдано винищили всіх, кого я любила.

Його величезні круглі очі наповнилися слізьми, мої теж. Довгу, нескінченну мить ми бачили тільки одне одного — древній вобик і зовсім юна дейрна. Нас об’єднувала провина.

Я підвела погляд і побачила: усі вобики в залі дивляться на нас. І мовчать.

— Також в очах вобиків цього міста я бачу, що вони не визнають вашої провини, Старійшино Діґґле. Мені не потрібні особливі чуття, щоб збагнути, як ці вобики вас люблять і шанують. Отже, так: ви сказали чесно, як вважаєте. Але це не є правда.

Старійшина Діґґл печально всміхнувся:

— І ти, люба дейрно — бо немає сумнівів, що ти дейрнського роду, — і ти теж несеш цей тягар попри те, що тобі кажуть інші?

Я зустрілася з ним очима. Не змогла й слова мовити. Тільки кивнула.

Старійшина Діґґл зітхнув, погладив мене по спині й поглянув на Тоббла.

— Чудову супутницю ти обрав, Тоббле.

— Так і є! — з гордістю відповів Тоббл.

На тому Старійшина Діґґл скомандував більшій частині юрби розійтися.

— Ну, годі вам буде, побавилися. А тепер — до роботи! Хіба вже всі сіті полагодили? Хіба всі човни почистили?

Бобики слухняно розійшлися, хоча багатьом, вочевидь, дуже цікаво було подивитися, що буде далі. Урешті ми з Тобблом опинилися в товаристві тільки шістьох старійшин: Діґґла, Шаффлтона, Свуперти, Ґаллабаббла, Тіллімуда і Трояндли.

Старійшина Свуперта, літня вобиця, повела нас вузьким тунелем до кімнатки на віддалі від зали. Кімнатка була красива і барвиста, тільки дуже мала.

— Прошу вас, — мовила старійшина Свуперта. — Сідайте. Нам є про що поговорити.

Усі восьмеро сіли. Ми — розповідати свою історію. Вони — слухати нас і наше прохання. І можливо — ну може, ну все-таки — нам вдасться вирішити долю світу?