Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

26 Перша битва

Раптидони всі як один завернули на схід, обминувши поле бою.

— Нападаючи з повітря, — пояснив Рорід, — добре зайти так, аби сонце світило в спину. Наземних істот воно сліпить.

Нас, здається, не помітили ні дрейландські військові, ні вояки Вайди. У широкому розвороті раптидони безмовно, з граційною невимушеністю вишикувалися у три великі клини один за одним.

Рорід сповільнив політ поблизу поля бою і пронизливо заклекотів. У голосі його чулися виклик, хоробрість, упевненість у перемозі. І без перекладу було зрозуміло, що Рорід закликав раптидонів в атаку.

Раптидони різко знизилися, потім вирівняли хід, мов кораблі під легким вітром. Попереду летів клин на чолі з Дотрамом, який ніс Тоббла і його ярага.

Вояки Вайди почули нас, поглянули вгору й роззявили з подиву роти. Більш ніж п’ятсот раптидонів знижувалися, вилітаючи наче просто з ранкового сонця.

Я побачила, як напнули тятиву лучники Казара, подалися вперед, цілячись, і моє серце закалатало. Лучники мружилися проти сонця, що світило їм просто в очі.

Полетіли стріли до неба, на раптидонів. Стріл вилетіло з сотню, але багато не долетіли, а решта сповільнились, і від них було легко ухилитися.

Проте одна стріла знайшла ціль. Вона ввігналася в крило старого грифа, і той, перекидаючись у повітрі, полетів додолу. Вобик, якого він тримав, упав просто на вістря списа. Що сталося з ярагом, якого тримав вобик, я не розгледіла.

Я ахнула, побачивши цю відразливу картину, розуміючи, як вона засмутить вобиків, змусить їх занепасти духом.

Тільки я забула про те, яка у вобиків вдача. Вони не занепали духом. Вони розлютилися.

Раптидони знизилися над дрейландським військом, і вобики стали кидати своїх ярагів на щити.

Я знала, що яраги отруйні для більшості істот, але не уявляла, як саме діє їхня отрута. Щойно їхні голки стали колоти відкриті плечі, спини, навіть обличчя тих допитливих, що визирали з-за щитів, я побачила, чому яраги такі безстрашні.

Отрута діяла швидко й безжально. Кілька секунд — і вколотий ярагом падав на землю, починав корчитися й задихатися.

Дрейландці прийшли палити, убивати, нищити. Я ніби мала радіти їхній смерті. Але їхні страждання не тішили мене.

Раптидони спустилися ще нижче і випустили вобиків — шалених, відчайдушних вобиків — просто на голови дрейландцям.

Стіна щитів, проріджена отрутою ярагів, розсипалася й перетворилася на хаос: солдатів кусали, дерли, рвали розлючені вобики.

З ревом вояки Вайди підняли щити й злагоджено посунули на ворога, проламували проходи між щитами, кололи списами та мечами, били сокирами й булавами.

Але все одно дрейландців було дуже багато. І то були добре вишколені вояки. Вони відступили, утворивши захисне коло навколо генерала.

Але найстрашніші були четверо терамантів. Наші яраги проти них нічого не могли вдіяти, адже все тіло комах вкривав товстий панцир.

Рорід знову гортанно заклекотів. Із землі, з-за села налетіли зграї дрібнішого птаства: чайки, круки, сойки, шпаки, навіть малі горобці. Летіли вони швидко, маленькі крила так і лопотіли. І, на диво мені, летіли вони просто на терамантів.

Тераманти нагадують великих жуків. Їхню природну броню не беруть ні стріла, ні спис, ні меч. Але вони мають два уразливих місця. По-перше, значно слабше захищене черево, до якого, втім, складно дістати. А по-друге, очі. І ці очі тепер були всі вкриті дрібними птахами, які люто дерли їх і дзьобали. Один терамант, шалено мотаючи головою, побіг на північ, ніби вирішив утекти додому. Решта троє намагались атакувати. Однак наосліп атакувати складно.

— Час настав, — сказав Рорід. — Я беруся за генерала. А ти крикни, якщо на мене хтось нападе ззаду. Тримай меча міцно, Биш!

То було не прохання. То був наказ.

Ми метнулися вниз із-під сонця, Рорід широко розкинув крила, крижаний вітер кинувся мені в обличчя.

Вояки внизу, певне, помітили тінь раптидонів. Вони подивилися вгору і вжахнулися. Вжахнулися, але не кинулися тікати.

Дрейландський генерал був оточений захисниками зусібіч, але вони хоч і стояли тісно, але все ж над головою в огрядного, вдягненого в броню чоловіка було невелике відкрите місце, щоб бачити, що діється вгорі.

— Давай! — крикнув Рорід і розкрив лапи.

Я полетіла вниз і скрикнула при цьому — частково по-бойовому, частково настрашено.

Я впала на мокру землю, перекотилася, щоб пом’якшити падіння, підскочила — брудна, але готова битись. А ось і він. Генерал. Удвічі вищий за мене, з мечем, довшим за мій зріст.

Він палючо зиркнув на мене крізь забороло. Відволікшись, він не помітив, як повз пролетів Рорід, спритно розвернувся, щоб накинутися на генерала ззаду.

— Убийте оцього... оцю! — крикнув генерал.

До мене кинулися троє вояків.

Рорід ударив. Схопив кігтями генерала за голову, вкриту шоломом. Я гадала, що він зірве шолом, але недооцінила силу великих раптидонових кігтів. Рорід стиснув шолом — і протнув пазурами сталь, діставшись просто до голови воєначальника.

— А-а-а! — крикнула я, коли солдати втратили до мене інтерес і кинулися до Роріда. — Роріде! Ззаду!

На допомогу генералові помчали ще солдати. Коліна у воєначальника підкосилися. З руки випав меч. Краєм ока я помітила рух. Це лучник спритно наклав стрілу на тятиву. З такої відстані він би поцілив у Роріда.

Я не стала думати. Я діяла. Кинула в нього меч.

Кидок був не блискучий. Лезо не ввігналося в лучника, але руків’я підбило йому руку, і він пустив стрілу, але промахнувся.

Генерал упав долілиць. Рорід сів на голову мерця, розкинувши крила для рівноваги.

— Ваш провідник мертвий, — спокійно промовив Рорід. — Хто бажає полягти поруч?