Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

37 Скажене кошеня і боягуз

Я позирнула на Кхару, очікуючи побачити в її очах той крижаний жах, який відчула сама. Натомість у її очах була чиста зневага.

— Я називаю тебе боягузом! — вигукнула Кхара. Голос у неї слабшав, але все одно лунав рішуче. — Ти і твої чаклуни створили цю бридоту, хоч ти й міркуєш, як би винищити кожен вид, який не бажає схилятися перед тобою.

Мурдано не змінився на лиці.

— Колись я виявив до тебе милосердя, дівчисько, але зараз цього вже не буде. Химера тебе знищить, а тоді зробить те саме з отим скаженим кошеням, яке величає себе Казаром.

Я подивилася на Казара — як же він поведеться, чуючи таке на свою адресу? Але його відволікла фелівета, яка підійшла й щось нашіптувала йому на вухо.

Я ледве могла володіти собою від переляку.

Я впізнала ту фелівету.

Лови-Удачу? Лови-Удачу нас зрадив?

Була там і Наліза. Обоє мали на шиях золоті ланцюги, а на них — знаки з літерою «К».

«К» означає «Казар». Такі самі знаки були на строях його особистої охорони.

— Биш, — шепнув мені Тоббл.

— Я бачу.

— Він не міг, — бурмотів Тоббл далі. — Не може бути!

Я відмовлялася вірити власним очам.

Кхара знову заговорила голосно:

— Воїни Дрейландії, чи загинете ви за володаря, осоружного власному народові — за мерзенного валті? За оскаженілу фелівету? Фелівету, яка не вагаючись пообідає будь-ким з вас? А ви, воїни Недарри! Що цей боягуз Мурдано в житті зробив для вас, для ваших родин, для ваших поселень? Він забирає ваші статки на свої війни й розоряє землю, нищить усіх, хто не бажає йому служити. Він ворог не тільки іншим видам істот, а й людям.

— Вона каже правду, недаррці, — рикнув Казар. — Бачите моє військо? Чи хочете ви стати поживою для терамантів?

— Дурню! — відказав Мурдано. — Ти не розумієш, що поки ми ведемо цю розмову, мій флот наближається до твоїх берегів. Я спалю твої палаци й винищу твій народ до ноги!

— Насправді...

Слово вихопилося в мене мимоволі. Я кинула нажаханий погляд на Кхару, вона ледь кивнула: продовжуй.

— Насправді, — голосніше продовжила я, — Павіонна, королева натітів, пообіцяла, що недаррський флот не допливе до Дрейландії.

— Брешеш! — крикнув Мурдано.

— Мене доправляли підводним судном як посланницю моєї Панни до королеви Павіонни. Королева не потерпить повільної зливи трупів над своїм містом.

Мурдано не знайшовся що відповісти й поглянув на Химеру, шукаючи підтримки. Роздвоєний язик Химери швидко висувався з рота й ховався.

— Отже, наша перемога певна! — зрадів Казар. — То дякую тобі, дівчино, і твоїй говорющій собаці теж. Без свого флоту це жалюгідне створіння, безсилий боягуз Мурдано скоро опиниться в кайданах у моєму замку й гинутиме дуже повільною, дуже болісною смертю.

Я помітила, що за спиною Казара до Лови-Удачу й Налізи приєднався ще один плямистий самець фелівети.

— Перш ніж ви двоє почнете війну, — сказала Кхара, — вам доведеться мати справу зі мною.

— З тобою?! — обізвався Казар. — Та я тебе на закуску з’їм. Хто ти, дурне людське дівчисько, що кидаєш виклик мені?

— Я володар цього краю. Це мені вона кидає виклик! — люто крикнув Мурдано. — Але я питаю про те саме. Хто ти така, ніщо, нікчема, сміховинне дитя, яке намагається мене налякати вигаданою армією?

Обидва війська заулюлюкали. Кхара сиділа мовчки, схиливши голову, поки вони з неї глузували. Потім кивнула, ніби погоджуючись.

— Хто я? Я Кхарассанде з дому Донаті. І ще одне. Я людина, яка володіє... — вона замовкла, вийняла меч, — Світлом Недарри!

На тому лезо показало себе. Загорілося таким сяйвом, що багато хто відвів очі.

— І саме цим мечем в ім’я вільних народів усіх видів у всіх краях я битимуся з тобою, валті, і з потворою, що її випустив замість себе цей боягуз, і тим покладу край вашій війні і вашій владі!

Казару цього було досить. Рух потужних м’язів — і він стрибнув.

Не просто стрибнув — полетів.

То був не дивовижний стрибок фелівети, хоч які ці істоти вдатні до стрибків. То було більше, ніж сила й злагоджений рух. То була теургія. Сила, яка тримає все при землі, втратила владу над ним — і Казар пролетів тридцять футів, кинувшись просто на Кхару.

Завбільшки він був як Переможець. Я бачила, як його живіт пронісся наді мною. Як він випустив кігті, як палали гнівом його жовті очі.

Як могла Кхара так спокійно триматися в сідлі? Як Переможець не позадкував і не кинувся тікати?

Панна Недаррська спостерігала за рухом великого кота, чекаючи слушної миті рушити вперед. Переможець перейшов лише на кілька футів, але цього було досить, щоб Казар пролетів над нею, не завдавши шкоди. Він приземлився з легкістю, звичайною для фелівети, й розвернувся. Казар перебував спиною до Химери, і людина-плазун відчула момент. Скочила вперед, здійнявши короткий спис і цілячи в спину Казарові.

— Зззгинь! — просичав Химера.

Казар, ледве втримавши рівновагу після приземлення, крутнувся, але не повністю ухилився від удару. Гострий спис Химери залишив червону смугу на боці Казара.

Валті вже й забув про Кхару. «От і гаразд, — подумала я, — хай ці вбивці переб’ють один одного».

Але Кхара задумала інше. Верхи на Переможці вона стала між Химерою і котом.

— Стійте! — вигукнула вона.

Химера й Казар з несподіванки її послухалися. Не тільки вони були вражені. Гомін здивування покотився обома арміями.

— Перш ніж битися між собою, — сказала Кхара, — виходьте на герць зі мною!

— Ні, Кхаро, — шепнула я. — Ні!

Здивування вояків змінилося співчуттям. Я чула, як і з одного, і з другого боку на різні лади лунали слова: «Вона збожеволіла!»

— І щоб дати вам шанс, бодай невеликий, — додала Кхара, — я зустрінуся з вами одночасно.