Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

29 Прощання

Увечері ми зібралися навколо багаття, що вже догоряло. Пора була пізня, всі стомились. Але ми так раділи зустрічі, що бажали, аби ця ніч узагалі не закінчувалася.

Почувалася я наче вдома, хоч як дивно так думати про військо на марші. Відчувала й полегшення, що знову змогла виконати завдання Кхари. Двічі мені доручали дипломатичну справу. І двічі я досягала мети — хоча й не без болю, крові та сліз. Лови-Удачу розлігся коло мене, гріючи живіт біля тліючого жару.

— А я не знала, що в тебе є діти, — сказала я йому. — Тобто дитинчата.

— Я теж не знав. Наліза ж пояснила, що в нас, Лонків, немає такого звичаю — самцям виховувати дитинчат...

— Дуже зручно, — втрутився Ренцо.

— Але коли я подумав, що моя рідна кров — у темниці... — Лови-Удачу похитав головою.

— То Наліза — твоя дружина? — спитав Тоббл.

— Ми не утворюємо пару на все життя, — відповів Лови-Удачу. — Це в людей такий звичай. Але вона — ну, вона мені небайдужа.

— А ти не думав, що це може бути пастка? — спитав з гілки Сабіто.

— Ні, — відповіла я. — Наліза не кривила душею.

— У мене немає вибору, — зітхнув Лови-Удачу. — Якщо я справді можу підняти фелівет Дрейландії проти цього осоружного валті, то мушу спробувати. Він зрадник нашого роду.

До нас майже непомітно приєдналася Наліза. Як і Лови-Удачу, вона рухалася безшумно. Сіла коло нього. Вони злегка торкнулися головами. Я нічого не знаю про стосунки між феліветами, але цей жест, безумовно, був виявом ніжності.

— Нам треба вирушати, — сказав Лови-Удачу, і Наліза кивнула. — Але я йтиму з важким серцем. Не знаю, де і як ми побачимося і чи побачимося взагалі.

Тоббл зняв з обвугленої палички останній шматок вербової сережки:

— Як же ви гори перейдете?

Лови-Удачу засміявся:

— Ми ж фелівети, а не вобики, Тоббле. Будемо йти поночі, коли нас не видно. Нам не треба нести за собою гору їжі: будемо полювати, дорогою. — Він потягнувся й підвівся. — Ти готова, Налізо?

І тут я зрозуміла, що він зібрався йти вже прямо зараз.

— Ні! — вихопилося в мене. — Не треба йти ось тепер!

— Час не жде, — сказав Лови-Удачу.

— Я знаю, але... — Я подивилася на Кхару, шукаючи підтримки, але вона тільки похитала головою. — Ми ж щойно сюди прийшли... — затинаючись, продовжила я. — А Наліза? Її рана ще не зажила.

— Зі мною все гаразд, посланнице, — відказала вона. — І ми маємо поспішати. Наші дитинчата...

— Звичайно, — знітилася я: що ж це я тільки про себе думаю?

Прощалися швидко і просто. Фелівети не довіряють бурхливим виявам почуттів. Та й ми все ж таки воїни, як-не-як.

Лови-Удачу й Наліза рушили в темряву. Ми проводжали їх очима.

— Лови-Удачу! — гукнула я.

Він зупинився й озирнувся. У його очах відобразився вогонь, і вони засвітилися, як маленькі жовті місяці.

Я підбігла до нього.

— Я в житті робила всілякі дурниці і деякі розумні речі, — сказала я. — Але, певне, найрозумнішим моїм вчинком було те, що я тобі довірилася.

— Я б міг те саме сказати про тебе, — відповів він і злегка кивнув. — Бувай, подруго.

Кілька секунд — і двоє великих котів стали невидимі, злилися з оксамитовими сутінками, з чорним лісом довкола нас.

Тієї ночі мені важко було заснути. Я чула, як Тоббл перевертається з боку на бік і теж не спить.

— А пам’ятаєш, як Лови-Удачу сам-на-сам бився з Лицарем Вогню? — спитала я.

— Хіба це можна забути? — засопів Тоббл. — А пам’ятаєш, скільки разів він лякав мене, що збирається з’їсти?

Я розсміялася:

— Але ж ти ось, живий-здоровий. Він більше рикав, ніж кусав.

— Іноді, — теж спромігся засміятись Тоббл. — Цікаво, чи я ще колись покатаюся на феліветі, Биш.

— Обов’язково покатаєшся!

— На нашій феліветі! На Лови-Удачу.

— Ми з ним обов’язково зустрінемося, Тоббле. Не сумніваюся.

Так ми й балакали, пригадували найцікавіші пригоди Лови-Удачу, наче в такий спосіб могли втримати його поряд. Нарешті задрімали, але ненадовго. Було ще темно, хоча на сході сіріло, коли Ренцо мене розбудив.

— Що? На нас напали?

— Ні, — відповів Ренцо. — Але маємо новини. Флот Мурдано вийшов з порту. Пливе до берегів Дрейландії.

Ми з Тобблом сіли, стривожені.

— А натіти? — сказала я.

— Натіти зупинять кораблі, бодай частину. Також Кхара дізналася, що з Саґурії якісь чайки полетіли до Казара повідомляти про відплиття флоту. Казар так і не дізнається, що флот Мурдано не допливе до Дрейландії.

— І що це означає для нас? — спитав Тоббл.

Ренцо ходив туди-сюди, склавши руки за спиною.

— Казар знатиме лише про те, що Мурдано нападає. Він, у свою чергу, випустить терамантів. Нам треба рушати, і то швидко, щоб їх зупинити.

Я підвелася:

— Ідемо сьогодні?

— Чимшвидше, — відповів Ренцо. — Часу дуже мало. Може, й замало.

За кілька годин ми рушили: вся армія рішуче йшла до непевного майбутнього.

Але перехід був нелегкий. Відколи я мусила залишити домівку, пройшла чимало непростих доріг. Але жодна не була до порівняння з виснажливим походом через гори Перріччі, де завивали вітри й снігу лежало мені по груди.

Стомлені, поранені люди Вайди приєдналися до нас як провідники, але з хворобою, що знемагала нас на висоті, вони нічого вдіяти не могли. Весь час нам ніби не вистачало повітря. Подих не наснажував. Голова боліла весь час. Руки й ноги німіли і важчали, ніби налиті свинцем.

Мороз почав збирати жертви — люди відморожували вуха й носи. Кхара весь час перебувала в русі: спочатку скакала верхи, потім ходила в снігоступах, які їй дав Вайда. Вона рухалася понад змученими лавами, умовляла людей просуватися далі, підтримувала, надихала власним прикладом. І вояки не збиралися скаржитися чи відступати, поки їхня юна очільниця могла йти далі.

За чотири дні до того, як ми піднялися на гребінь, Сабіто злітав на розвідку й повернувся з обнадійливою новиною: тераманти ще не вийшли. Жодних ознак війська Мурдано він не бачив.

Якщо військо Казара й тераманти прийдуть туди раніше за Мурдано, то ми розуміли: зупиняти їх доведеться нам. Якщо ж сили Мурдано і Казара зійдуться на Зебарських рівнинах, то Армія Миру зможе закликати їх до перемовин.

Нам доведеться, отже, або виходити з дрейландцями сам на сам, або опинитися між двох ворожих армій.

Ні те, ні те не обіцяло нічого доброго.

Перед нами три випробування, казала мені Кхара, здавалося, колись дуже давно. З першими двома я їй допомогла. Ми привернули натітів і вобиків на свій бік, не кажучи вже про ярагів і раптидонів.

Але це ще було легко. Це дипломатія: слухати, говорити, не здаватися.

Чи цього досить?

Я пригадала, що мені тієї ночі сказала Кхара: «Ми або зупинимо війну й переможемо, або загинемо».

Якщо дійде до цього останнього випробування, битви, — чи я зможу допомогти?

Я ж просто дейрна, найменша у своїй родині.

Яка так і не наважилася стрибнути в оте дурне озеро.

Відтоді я кілька разів билася. Мабуть, здобула трохи сміливості. Але в тій битві, яка може невдовзі покликати нас, користі з мене не буде.