Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

33 Більше нічого не лишалося

Ми з Тобблом тільки й могли, що спостерігати за точними рухами Ренцо. Він витяг ніж і зробив на Кхариній шкіряній одежі розріз навколо стріли.

— Води. Чисту тканину. Запаліть вогонь. Тоббле, ти знаєш траву «вухо чародія»?

— Знаю! — вигукнув Тоббл і побіг берегом.

Тремтячими пальцями я дала Ренцо міх з водою, дістала з сідельної торби свою ковдру. Зубами віддерла смугу, тамуючи відчай, який мене охоплював.

Кхара, моя подруга!

Наша єдина надія на мир у цьому нещасному світі!

З рани в грудях струменіла кров. Кхара цокотіла зубами, поки Ренцо обкладав рану смугою від ковдри.

— Я наказувала тобі лишитися... — прошепотіла Кхара.

Ренцо силувано всміхнувся:

— Правда?

Він промив рану, щоб краще розгледіти, але кров знову все залила.

— Дайте стрілу! — наказав він.

Я побігла й підібрала одну з тих, які загубила лучниця.

— Ось.

Ренцо виміряв пальцями древко. Придивився до наконечника.

— Зазубрений, — сказав він. — Увігнався на три дюйми щонайменше.

Кхара заморгала, і на мить мені подумалося, що вона ось-ось зомліє.

— Агов! — крикнув їй Ренцо. — Не спи!

— По... стараюся... — ледь чутно промовила Кхара.

Прибіг задиханий Тоббл. За ним тягнувся довгий виткий пагін.

— Ось!

Ренцо нарвав з пагона кілька листочків. Розтер у долонях на волокнисту пасту.

— Гаразд, — сказав Ренцо. — Тепер усі помовчте.

Зараз буде теургія.

Затуляючи руками рану, Ренцо заплющив очі й став розгойдуватися туди-сюди. Він промовляв слова невідомою мені мовою:

Замовляння він повторив тричі, і лице Кхари преобразилося — стало несподівано спокійним.

Ренцо розплющив очі й поглянув на нас.

— Якийсь час вона буде непритомна. Щоб не відчути, що я зроблю далі.

Тоббл стривожився:

— А що далі?

— Дайте плаский камінь, щоб умістився мені в руку, — відповів Ренцо.

Я знала, що буде далі. Кхара колись врятувала мені життя, коли в мене влучила браконьєрська стріла.

Я знайшла плаский камінь і швидко принесла.

— Допоможіть її посадити, — сказав Ренцо.

Ми з Тобблом так і зробили, а Ренцо відрізав ножем частину древка, залишивши шість дюймів.

— Тепер слухайте обоє. Тоббле, ось тобі трохи «вуха чародія». Биш, коли побачиш стрілу з другого боку, міцно хапай і тягни.

На тому Ренцо взяв плаский камінь і почав стукати по вкороченій стрілі. На другому ударі вістря виткнулося в Кхари зі спини під лопаткою. Полилася кров, рука в мене ковзала, але я вчепилася в наконечник і потягла так, що змогла доступитися й до древка.

Тягти довелося сильно. Я ледь не впала, витягнувши стрілу. Тоббл швидко заткнув рану травою.

— Підстеліть! — скомандував Ренцо. — І вогонь розпаліть. Негайно!

Ніколи я ще так старанно не викрешувала іскру. На щастя, погода була безвітряна, і невеликий запас скіпок швидко зайнявся. Тоббл уже притяг більшого гілля. Невдовзі розгорілося пристойне багаття.

Ренцо підніс лезо Кхариного ножа до вогню. Я здригнулася: розуміла, що він збирається робити.

— Вона скоро отямиться від заклинання, — сказав він. — Краще зробити це до того. Буде боляче.

Кхара ворухнулася. Сонна дія заклинання миналася. Лезо розжарювалося ще кілька хвилин.

— Тримайте її вдвох, — сказав він. — Потім, коли скажу, знову підійміть.

Ми з Тобблом кивнули.

— Майже готово, — сказав Ренцо Кхарі.

Він притис розжарене лезо до рани. Зашкварчало, як бекон на сковороді.

Кхара здригнулася й застогнала крізь зуби.

— Підіймайте!

Ми підняли, і Ренцо приклав другий бік леза до рани на спині. Тепер стогін Кхари був приглушений плечем Ренцо.

Коли ми відпустили її, вона зомліла.

Ренцо відкинувся. Він аж змарнів з лиця. Ми всі троє були перемащені кров’ю Кхари.

— Слухайте, Биш і Тоббле, — сказав Ренцо. — Ви все правильно зробили. Тепер треба, щоб ви повартували, аби на нас не напали зненацька. Підкладайте дрова у вогонь. Коней стриножте, вони нам стануть у пригоді. Розумію, що багато прошу, але допомогти не зможу.

Я хотіла запитати чому, але він знову почав розгойдуватись і шепотіти свої дивні замовляння.

Шість годин ми з Тобблом чували. Носили дрова, годували стомлених коней і в тривожній тиші очікували. Ренцо без упину шепотів і наспівував.

Сонце вже сідало, коли Ренцо просто впав навзнак.

Я підбігла до нього:

— Ти як?

— Нічого, просто дуже втомився. Віддав усе, що мав. Тільки от не знаю, чи цього вистачить, Биш.

Повіки в нього опустились, і він миттєво заснув поруч із Кхарою. Ми з Тобблом накрили обох ковдрами.

Більше нічого не лишалося.