Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

9 Підводний палац

— Дивіться, — вигукнув Тоббл, який втиснувся в оглядову бульку разом зі мною й Ренцо.

Не знаю, що саме я очікувала побачити. Колись я зовсім недовго пробула в підводному розпліднику натітів — чималій будівлі з рожевого коралу й золотавого каменю. Але порівняно з оцим велетенським містом то була просто занедбана хижка. Його розміри були майже такі, як у столиці Мурдано — Саґурії.

— Це вогонь? — спитав Ренцо.

Я подивилася туди, куди він, і побачила на дні велику розколину, що світилася яскраво-червоним і з неї здіймалися струмені киплячої води.

— Дельґарот казав, що в них є джерело жару, — сказала я. — Можливо, він мав на увазі це.

Колись ми вже бачили лаву в давньому вулкані, і наближатися до подібного мені зовсім не хотілося.

— Не бачу мурів, — завважив Ренцо. — Ні веж, ні брам. Якщо прийдуть вороги, то місто відкрите навстіж.

— Мури не дуже важливі там, де кожен може пропливти над ними, — сказала я.

Однак беззахисним місто здавалося тільки на перший погляд. Наблизившись, ми побачили, що назустріч виплив загін із, мабуть, п’ятдесятьох натітів, озброєних списами й невеликими арбалетами, причепленими на лівих руках. Дехто з варти поплив до голови кита, а решта зібралися навколо Дельґарота, який плавав неподалік оглядової ляди.

Один з вояків-натітів зазирнув у бульбашку й задивився на нас із цікавістю й подивом.

— Не щодня тут побачиш дейрна, вобика і людину, — мовила я.

— Дейрн, вобик і людина... — посміхнувся Ренцо. — Нагадує початок дурного анекдоту.

— Сподіваймося, що в нас не так, — відказала я.

Місто розкинулося навколо неймовірної споруди, яка могла бути тільки палацом королеви Павіонни. Посеред палацу розміщувалася цитадель — кругла східчаста вежа. На її вершині був високий шпиль, а під його гострим позолоченим кінцем — оглядовий майданчик. Я уявила, як натіти плавають туди дивитися на схід і захід сонця, хоч і сумнівалася, що на цій глибині він такий прекрасний, як я спостерігала нещодавно.

Палац ніде не мав навіть ознаки цегли чи розчину. Придивившись до палацу й будинків навколо — великих і малих, крамниць і сховищ, — я побачила, що всі вони складаються з маленьких переливчастих дисків.

— Мушлі таріка, — пояснив Тоббл, ніби читаючи мої думки. — Я чув, натіти вміють керувати молюсками, аби ті певним чином росли й чіпляли мушлі.

— Ці будівлі живі? — спитав Ренцо.

— Вони радше як живі коралові стіни, які ми бачили в подорожах, — сказав Тоббл.

Але найдивнішою для мене була не чудернацька форма будівель, а те, як яскраво місто освітлювалося. Світильники з мушель були скрізь — на балконах, на стовпах, на верхівках будівель — і поширювали м’яке рожеве світло. Навіть тут, на морській глибині, місто світилося, наче величезний рожевий коштовний камінь.

Ми спускалися туди, де судно мало зупинитись, і я помітила два ринки, де йшла жвава торгівля. Якісь товари я впізнавала: щось таке, як пляшки, горщики, ножі, — але не було на ятках багатьох речей, звичних на суходолі. Ані кіз на мотузках, ані туш ґарліанів, ані кліток з курми, ані коней. Натомість на ятках стояли клітки, в яких плавали рибини, морські бороди й половинчики. Громадилися гори раків, устриць, філій, мідій, крабів і серцевидів, поблискуючи в рожевому світлі. Кит, який доправив нас сюди, випустив упряж, і баркабрена почала спускатися до найнижчого поверху палацу. Підпливла зграйка пурпурових ґруперів, обережно підштовхуючи баркабрену в правильному напрямку, доки вона не пройшла в особливий овальний отвір у мурах цитаделі. Ми опинилися на великому відкритому місці, де рівними рядами стояли подібні судна. І дуже м’яко спинилися.

До каюти зайшов Дельґарот.

— Ви готові?

— Я готовим і народився, — відказав Ренцо. — Хто ж не хоче стрибнути в таку глибину, що верх палацу навіть близько не сягає поверхні, еге ж?

— Як і в річці, ви будете в бульбашках, доки ми дійдемо до кімнати для аудієнцій з повітродишними істотами, яку для вас приготували.

Із завмиранням серця я спустилася в нижню ляду. Хоча повітря було багато, я відчувала тиск на груди, від якого неважко було й запанікувати. Натіти вільно запливали й випливали у відкриті ґратчасті стіни, а проте палац мав охорону. По ньому всюди перебували десятки озброєних натітів.

Рухаючись коридором, облицьованим дзеркалами, я дивом дивувалася розмаїттю форм і вигляду натітів. Спільним у них були тільки чотири кінцівки, приблизно відповідні рукам-ногам, і голова. Дивно, але, попри ласти й перетинки, зябра, мацаки та додаткові прозорі повіки, найдужче натіти нагадували мені людей.

— Цікаво, чи споріднені люди й натіти? — міркувала я вголос.

— Стривай! — Ренцо показав великим пальцем у бік Дельґарота. — Я що, по-твоєму, на нього схожий?

— І так, і ні, — дипломатично відповіла я.

— Усі живі істоти споріднені, — промовив Дельґарот, і я пригадала слова Сабіто після полювання на есвинів.

— Справді, — мовив Ренцо. — Але все-таки... Ну от хоча б мацаки...

— Ренцо! — пошепки спинила я його, і він схаменувся.

Дельґарот лишався незворушний.

— Тільки сухопутні істоти готові заперечувати єдність життя. Саме тому, — тихо додав він, — гадаю, ви й прибули сюди.

«Саме тому ви й прибули». У грудях мені тисло дедалі сильніше, і не від глибини. Якщо помилюся — наслідки будуть велетенські. Якщо мені не вдасться. Якщо нам не вдасться.

Я пригадала, як перебувала в палаці Мурдано — тоді теж на карту було поставлено надзвичайно багато.

Там я збрехала просто в очі Мурдано.

Для мене величезною несподіванкою було сказати неправду. Серед дейрнів, які миттєво відрізняють правду від брехні, кривити душею просто безглуздо.

Але я це зробила. І вижила. Заради перемоги правди збрехала тиранові.

Заради перемоги миру долучилася до армії.

І ось я в іншому палаці, скоро побачу королеву натітів і маю визначити долю країн на грані війни.

Від цих усіх поворотів і парадоксів голова йшла обертом. Іноді я почувалася тріскою, яку несе швидка й байдужа течія.

За Дельґаротом ми ввійшли в кімнатку, трохи більшу за великий ящик. Довга лебідка підняла нас на кілька поверхів, і ми потрапили в передпокій — стіни в нього складалися з мушель верита й чорного вулканічного скла. Припливло четверо великих, добре озброєних вояків і двоє старших на вигляд натітів, один з яких чи не весь заріс якимись довгими водоростями. За ними плив юний натіт, середньої статури, і його райдужна луска виблискувала золотом.

— Як мені звертатися до королеви, коли ми зустрінемося? — спитала я Дельґарота.

Він вражено позирнув на вояків, які зависли у воді над ним.

— Королева Павіонна не схильна до особливих церемоній. Звертайтеся просто «ваша величносте». Але якщо й забудете, вона не образиться.

— Вона яка володарка — дужче любить голови рубати чи просто в тюрму саджати? — злегка штовхнувши мене ліктем, спитав Ренцо.

— Павіонна дуже рідко наказує карати на горло.

Цю відповідь ми почули від малого натіта позаду, який непомітно наблизився. І варта теж.

— Це вже полегшення, — сказав Ренцо. — Я взагалі королів і королев не дуже люблю, а тих, які голови рубають, і поготів.

— Ви не любите королівських осіб? — спитав золотавий натіт.

— Людей, які вважають себе кращими за всіх тільки з огляду на те, хто їхні батьки? — розсміявся Ренцо. — Вважають, що заслужили отримати весь світ на блюдці, ані дня чесно не попрацювавши?

— Ренцо! — прошепотіла я й голосно кашлянула — Таж не всі володарі такі! — сказав золотий натіт. Ренцо пирхнув, не звернувши уваги на мій лютий погляд:

— Однак щойно вони отримують владу, вона їм у голову вдаряє.

Натіт кивнув:

— Так може бути, справді. Але мудра володарка, знаючи спокуси влади, стане їм опиратись і присвятить себе народу.

— Авжеж, я б хотів колись таке побачити, — продовжив Ренцо, тим часом як я була шокована. — Але з досвіду знаю, що люди, які мають владу, плювати на мене хотіли.

Натіт усміхнувся:

— Я не хочу на вас плювати.

— Ну звісно, ні, ви ж просто...

І я побачила, як до Ренцо доходить.

— Просто хто?.. — ввічливо перепитав натіт.

Ренцо стривожено поглянув на мене.

— Ваша величносте, — мовила я, адже невеличкий золотавий натіт і був королевою Павіонною. — Прошу пробачити мого товариша за, е-е, непомірковані слова.

Мій перший дипломатичний вчинок.