Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

23 Чекаючи на раптидонів

Кожна хвилина була дорога.

Поки вобики пів дня добирали вояків, я не знаходила собі місця. Не знаходила я місця і поки вони решту дня збиралися в похід. Ще два дні я не знаходила собі місця, поки ми діставалися від Боссипа до найближчого краю Люсебенського лісу.

Але коли ми врешті стали там табором: шістсот дев’ять вобиків і одна дейрна — мені стало трохи легше на душі. Дотрам нарешті був готовий летіти по своїх.

— Зранку я повернуся, — мовив Дотрам. — Якщо не повернуся, то слід вважати або що мене вбили, або що хтось узурпував престол Роріда.

— До побачення! — сказала я. — І поспішіть!

— Полечу так швидко, як дозволить вітер! — пообіцяв Дотрам. — Виглядайте мене зранку!

По тому він розправив крила і злетів у небеса: світло-помаранчеве проміння призахідного сонця зблискувало на його пір’ї. Тоббл разом з деким зі старійшин пішов розмовляти з ярагами. Його так розпирало від гонору, що він у цьому посольстві, аж він ледь не луснув. Але мені було дуже радісно бачити його таким гордим.

Вечір я провела ні з ким не розмовляючи, але не самотня. Сидячи коло жаркого багаття, я слухала пісні вобиків, вірші вобиків, історії про діяння героїв вобиків. Коли я лаштувалася спати, то, здається, знала вже досить, щоб написати історію цього виду.

Може, саме через ці всі оповіді мені тієї ночі снився Урманський тис, під яким люди, раптидони, фелівети, натіти, тераманти і дейрни зібралися, щоб укласти угоду про те, як жити між собою. Саме там шість панівних видів поділили світ. Ця угода завжди видавалася мені мудрою і взагалі чудовою. Але чи справді це так? Хіба не можна було придумати способу справді спільного існування?

Натомість тераманти пішли своїм шляхом, фелівети — своїм, а люди утвердили свою владу, яка породила тиранів.

Особливо людям, думала я, важливо бачити, що вони не одні такі на світі. Відділеність від інших видів легко схиляє їх до зневаги, і вони винищили мій народ, тайкома скорочують кількість фелівет, загалом намагаються повністю підкорити собі природу.

Щоправда, стосовно вобиків і ми, дейрни, не без гріха. Мої предки на тій нараді не замовили за них слово. Скільки пам’яталося, на вобиків не зважали, а то й гірше.

Я міркувала, чи це коли-небудь зміниться. Кхара зробить що може, але вона не має на меті правити. Вона хоче тільки спинити війну й нищення істот, відмінних від людей. Панна Недаррська бажає стати королевою чи імператрицею не більше, ніж я — посланницею.

Я прокинулася з сонцем, підскочила й збентежено подивилася на хмари: чи не летять раптидони. Але нічого крилатого, окрім невеликої чайки, не побачила.

Я чула, що Тоббл ліг спати набагато пізніше. І тепер він гучно позіхнув біля мене.

— Ну як, прилетіли? — спитав він, потягуючись.

— Ще ні. Але прилетять. А як з ярагами зустрілися?

— По-моєму, дуже добре, — заусміхався він. — Переговори вів здебільшого я.

— Справді?

Він знизав плечима:

— Так. Старійшини, звичайно, теж говорили. Але коли йдеться про широкий світ і те, які там сили діють, то я, ну, знаю більше.

— Ти ба, — піддражнила я його, — певне, старійшини зовсім нічого не знали, якщо мали на тебе покладатися.

— Що? Та... а, ти кепкуєш із мене.

— Але з любов’ю!

Тоббл засміявся.

— Ну, ми чимало пройшли з тобою разом. Довгий шлях від потопаючого вобика й нажаханої останниці.

— Іноді мені здається, наче відтоді двадцять років минуло, — зауважила я.

— Коли все скінчиться, ми зможемо знову бути просто Тобблом і Биш.

— Справді? — спитала я.

— Аякже!

Я кивнула, але замислилася, чи має рацію Тоббл. Чи справді зможемо ми стати як були? Коли твій розум повний нових знань, особливо коли від деяких з них просто серце болить, чи є поворот до ранішого часу?

Старійшина Діґґл разом з іншими вобиками підійшов до нас, коли ми з Тобблом попивали коло багаття гарячий чай.

— Доброго ранку, посланнице Биш і вельмишановний Тоббле! Чи добре вам спалося?

— Дуже добре, дякую, — відповів Тоббл. — Вип’єте з нами чаю?

— Дякую, ми вже попили.

Покінчивши з люб’язностями, Діґґл перейшов до справи:

— Отже, я не бачу, щоб у небі було чорно від дружніх раптидонів.

— Так, — погодилася я. — Ще нема їх.

— Може, вони вирішили, що безпечніше не кидатися в бій.

— Можливо, старійшино Діґґл, ваші тривоги обґрунтовані, — я постаралася говорити твердо. Діґґлові треба дати зрозуміти: не час впадати у відчай. — Проте я особисто зустрічала володаря Роріда і можу запевнити вас: це птах рішучий і аж ніяк не лякливий.

Це заспокоїло Діґґла. На годину. Ще на дві. Але ранок котився до полудня, і я вже сама почала сумніватися. Чи не вбили Дотрама по дорозі? А може, раптидони вирішили не об’єднувати сили з нами? Може, вони якось брудно сторгувалися в нас за спинами?

Може, нас зраджено?

Я боялася, що моє друге важливе завдання скінчиться провалом. Що мені нічого не вдасться. Хоч я й розуміла, що це сміховинно, але мені набагато страшніше було розчарувати Кхару, ніж іти в бій.

Я поглянула на табір вобиків. Видовище мене не обнадіяло. Хтось виглядав у небі раптидонів. Інші скоса позирали на мене.

Я озирнулася: до мене знову йшов Діґґл.

— Посланнице Биш! — різко звернувся до мене він. — Не хотів би тебе турбувати, але маю повторити: схоже, ми тільки згаяли час!

— Старійшино Діґґле, ви розумієте, все зараз дуже непевно. Благаю вас, почекаймо ще кілька годин!..

Я замовкла, коли Тоббл схопив мене за лапу.

— Що таке? — спитала я.

Тоббл тільки всміхнувся й показав: небом сунула химерна швидка чорна хмара.

По всьому табору вобики стали одне одному її показувати. Від такого видовища серце завмирало. Хмарка побільшала, росла, коли раптидони високого польоту почали спускатися з-над хмар до тих, хто летів нижче. Сотні й сотні раптидонів з’явилися перед нами: соколи, яструби, завернивітри, скопи, сови, рудолуні, орли.

— Гадаю, старійшино Діґґле, — полегшено зітхнувши, мовила я, — по нас прибули.

Я очікувала, що на чолі летітиме Дотрам. Але перед вів, оточений кількома пурпуровими орлами найгрізнішого вигляду, не хто інший як Рорід Черепоруб.

Я ще не бачила його в повітрі з розкинутими крилами. Від цього розмаху перехоплювало подих: кожне крило було в зріст високого чоловіка. Рорід Черепоруб поважно, колами спустився й сів на молоде деревце, що зігнулося під його вагою. Ми з Тобблом і Діґґлом поспішили до нього.

— Вітаю, великий Роріде, — доземно вклонилася я йому.

— Вітаю, дейрно Биш! — мовив Рорід своїм хрипким, наче здавленим голосом.

— Дозвольте познайомити вас із Діґґлом, старійшиною вобиків Боссипа, — сказала я.

Діґґл уклонився. Хоча Рорід не мав влади над вобиками, але випромінював таку велич, до якої найбільш доречним видавався уклін.

— Старійшино Діґґле, — промовив Рорід після неуникних у вобиків висловів гостинності, компліментів і подяк, — чи готові ваші воїни? Ми летимо просто в бій. А летіти нам у ніч.

— Бобики Боссипа готові, — поважно відповів Діґґл.

Я поволі видихнула. І знову мені вдалося зробити те, в чому на мене покладалася Кхара.

Не чулося бадьорих вигуків. Ніхто не говорив про майбутні перемоги. Вобики так само не хотіли битись, як і я. Але, як я сказала Максинові, бути хоробрим не означає не боятися.

Усім було страшно.

Тільки ми не збиралися дати страхові нас спинити.