Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

22 Похмурі новини

Для ночівлі вобики надали нам симпатичну хатинку, призначену для поважних гостей. Моє ложе з подушками було підвішене на синіх лозах, які квітли схожими на білих метеликів запашними квіточками. У грубці потріскували дрова, тож я могла перевертатися з боку на бік і відігріватися. У Тоббла була подібна постіль по другий бік від грубки. Хоча наші гамаки були під землею, у широкий отвір угорі було видно коло сріблястих зірок.

Я страшенно стомилася. Розмова зі старійшинами тривала кілька годин, і за цей час ми всі встигли смачно пообідати, повечеряти, ще й отримати невелику закуску після вечері. По тому Тоббл наполіг на знайомстві зі своїми дуже-дуже-дуже численними родичами.

Ну надзвичайно численними.

Я гадала, що засну одразу, але небо було таке чисте, зірки такі ясні, що я кілька годин пролежала без сну. А рано-вранці, коли сон таки прийшов, мене розбудив шалений галас, який лунав з усіх боків.

— Ґвалт! Тривога! Вобики, вставайте! Тривога!

Я скотилася з гамака Тоббл уже прокинувся і тремтів.

— Що таке? — спитала я.

— На нас хтось напав!

— Що? Хто? Хто напав?

Він показав у небо. Там у ранковому повітрі ширяв раптидон.

— Стривай! — Я взяла Тоббла за лапку. — Ми хіба не бачили отого, який був з Рорідом Черепорубом?

Рорід Черепоруб мешкав далеко на південний захід у великому гніздуванні. То був грізний старий птах, але він уже допомагав нам у наших пригодах, і я знала, що він чесний і справедливий. Адже він і Стімбалла прислав до нас на раду.

— По-моєму, ти маєш рацію, — сказав Тоббл.

— Нам треба вийти нагору, — мовила я.

— Канатом чи сходами? — сказав Тоббл. — Як тобі подобається! А можу гукнути, щоб тебе хто-небудь підняв.

— Сходами, — відповіла я.

Раз у раз зачіпаючись великими ногами, я піднялася вузенькими східцями. Тоббл ішов за мною.

Надворі нас ледь не збив із ніг натовп вобиків, що біг назустріч.

Я бачила: до нальоту раптидонів вони готові. Двісті лучників, наклавши стріли на тятиву, чекали наказів.

— Будь ласка! Не стріляйте! — крикнула я. — Принаймні поки що не стріляйте!

Головний над лучниками махнув лапою — і лучники, на моє полегшення, опустили зброю.

— Агов, раптидоне! — гукнула я. — Ви прилетіли від володаря Роріда?

Великий сокіл, що ширяв угорі, дивився на мене безжальними чорно-жовтими очима. Жах вобиків мені був зрозумілий.

Раптидонові легко схопити й понести таку невелику істоту.

— О так, — відказав раптидон. — Я Дотрам. Я приніс вість від володаря Роріда й Панни.

Сокіл поволі спустився і сів на віз із сіном. Він мав гострий гачкуватий дзьоб, червоно-помаранчеві крила і блискучий чорний хвіст.

— Ви, певне, один з вартових Роріда Черепоруба, — сказала я. — Рада знову вас бачити.

Я дуже обережно спробувала потиснути йому кігтисту «руку» — якщо робити це недбало, то буде приблизно так, як схопити ніж за лезо.

— Дуже радий бачити вас живою, посланнице Биш!

— Сама цьому рада!

Здається, він розсміявся. Сміх у раптидонів майже такий самий страшний, як у фелівет.

— Я приніс похмурі новини, — сказав Дотрам. — Люди Вайди пішли в гори Перріччі. Мали намір перекрити дрейландцям шлях, коли тераманти вийдуть зі свого тунелю. Але Казар виявився хитрішим. Послав загін, невеликий, але потужний, через прикордонні перевали.

— Отже, почалася війна? — заламуючи лапки, спитав Тоббл.

— Ще ні, — відказав Дотрам. — Панна сподівається, що ми зможемо затримати цей кидок. Можливо, навіть з допомогою вобиків узагалі спинити. Чи говорили ви про це з ними?

Я здригнулася. Хоч ми звечора й говорили дуже довго, але старійшини вобиків ще не ухвалили рішення. Їм начебто й сподобалася думка Тоббла заручитися допомогою ярагів. Але все ж старійшини не спішили оголосити, чи схвалюють вони таку небезпечну справу.

Підійшов, сторожко поглядаючи на Дотрама, старійшина Діґґл.

— Чи є новини?

— Є, але недобрі, — сказала я. — Казар послав невеликий загін через прикордонні перевали.

— Панна, — додав Дотрам, — сподівається, що ваш народ допоможе нашому дати чосу дрейландцям.

— Справді? — перепитав Діґґл. — А що нам обіцяє Панна за це?

Говорив він, майже торгуючись.

— Ви бажаєте, щоб вам заплатили за те, що ви зупините війну? — спитав Дотрам.

— Ви хочете кинути наших вобиків у бій, — відповів Діґґл. — У цьому бою багато з них можуть загинути.

Погляд сокола подобрішав, якщо про хижого птаха так можна сказати.

— Я звертаюся до вас аж ніяк не без пошани.

Діґґл звернувся до мене:

— Нам потрібно не що інше, як гідне становище нашого народу. Ми розмовляємо і будуємо, ми хазяйнуємо коло землі й рибалимо, а проте нас, вобиків, сприймають як другорядних істот, бо ми не належимо до панівних видів. Отут ми бажаємо зміни.

— Я не маю повноважень таке обіцяти, — сказав Дотрам.

— Тож я звертаюся до твоєї честі дейрни, посланнице Биш. Якщо ми допоможемо і якщо по перемозі Панна здатна це забезпечити, чи перекажеш ти їй нашу справу?

— Чи попрошу я Панну долучити вобиків до панівних видів?

— Так, чи зробиш для того все, що зможеш?

— Від щирого серця! — відказала я. — Я багато місяців провела пліч-о-пліч із Тобблом. Якщо його народ, ваш народ, не заслуговує на повагу, то на це не заслуговує жоден вид.

Діґґл озирнувся до вобиків. Ніхто не зронив ані слова, але все одно я зрозуміла: рішення ухвалено.

Коли він знову поглянув на мене, то аж помолодшав. Його добре, пооране зморшками воб’яче обличчя раптом сповнилося грізної рішучості.

— Тож де треба зібратися нашим вобикам? — запитав Діґґл. — Часу гаяти не можна. Ми всі з цим згодні.