Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

10 Розмова з королевою

Королева Павіонна впевнено подивилася на мене, і я затамувала подих. Вона була прекрасним, іскристим створінням, мала яскраво-зелені очі й грайливо всміхалася.

— Мабуть, доведеться відрубати йому голову, — сказала мені королева Павіонна. І підморгнула.

Королева натітів підморгнула. Мені.

— Хоч Ренцо й правда не завжди користується головою, — відповіла я на це, — я була б рада, коли б вона лишилася в нього на плечах.

Королева розсміялася.

Звук був мелодійний, але важко було не звернути уваги на її зуби — зовсім не такі, як у людей, а радше акулячі.

— Чи можу я відрекомендувати мого друга? — сказала я. — Тоббл, вобик.

— Ваша величносте, — спробував уклонитися Тоббл.

— Вобик! Оце так! Дуже рада зустрічі, — сказала королева. — Давно вже кажуть, що коли б усі мореплавці були вобиками, то не було б у нас суперечок із сухопутними істотами. Ваш вид навдивовижу добрий і чемний, ви по-справжньому уважно ставитеся до моря.

Очі в Тоббла стали такі великі, що решта мордочки просто за ними сховалася.

— Ви надзвичайно люб’язні, ваша величносте!

— Ходімо сюди, нагору, — покликала нас королева Павіонна до круглого отвору в стелі. — Візьміть мене за руку, друже Тоббле. Посланнице Биш, моя варта понесе вас. Ну а вас, чоловіче з власною думкою, — мовила вона до Ренцо, зробивши суворе обличчя, — вони теж понесуть. Тільки спочатку відрубають голову.

Звісно, вона пожартувала, а от королівська охорона була налаштована зовсім не жартівливо. Я ні краплі не сумнівалася: якщо раптом ми будемо чимось загрожувати володарці, здоровенні натіти миттю позносять нам голови.

Двоє вартових підхопили мене попід руки — обережно, але з силою. Ще двоє взяли під руки Ренцо. Тоббл, тримаючи за руку королеву, озирнувся на нас, і його погляд казав: «Ви можете в це повірити?!»

Отвір у стелі дуже нагадував ляду в баркабрені. Щойно я зазирнула туди, як виявила, що там повітря. Королева Павіонна, яка вже стояла в тій кімнаті з Тобблом, взяла мене за руку й допомогла піднятися.

Ренцо заліз сам — із важким щитом, загорнутим у ряднину, на спині це було не так уже й легко. Останнім піднявся посол Дельґарот, а вартові, коли королева дала їм знак, сховалися.

— О, мені треба сісти! — мовила королева Павіонна. — Мені стояти на повітрі втомливо. Навіть не уявляю, як у вас це виходить. Від цього почуваєшся такою важкою!

Я мало бачила палаців, не кажучи вже про королев. З огляду на розмір і пишноту палацу, гадала, що ми прийдемо до якоїсь надзвичайно розкішної, багатої зали, де стоятиме пишний трон, хоча натіти рідко сидять.

Тут трону не було видно. Королева опустилася на один із кількох простих кам’яних стільців. Різниця з розкошами палацу Мурдано вражала мене до глибини душі.

У королеви Павіонни є щось спільне з Кхарою, зрозуміла я. Ні одній, ні другій не потрібні зовнішні знаки влади, щоб триматися по-королівськи.

— Отже, посланнице Биш. Дельґарота ви, безумовно, знаєте, — вона кивнула до посла, який стояв праворуч.

— Посол був із нами дуже люб’язний, — сказала я.

Може, треба казати їй «ваша величносте» кожні дві секунди? Хоча вона здається такою доступною. Чи краще просто нормально говорити?

Це не пересічна особа, суворо нагадала я собі, а могутня королева. Не будь наївною. Прислухайся, чи каже вона правду. У тебе справа.

Я прокашлялася:

— Ваша величносте, переказую вам вітання від Панни Недаррської, яка...

— Так! Розкажіть мені про цю Панну. У нас часто бували... складнощі... з Мурдано, а до того — з його батьком. Нам дуже цікаво, яка нова сила зараз постає на суходолі.

Я звернула увагу, що вона каже про себе «ми» — мабуть, це ознака важливої частини зустрічі.

— Панна Недаррська хоробра й правдива, — сказала я. — У бою може бути безжальною. Але вона чесна, вірна і справедлива. Вона...

— Нам вона вже подобається, — перебила королева. — І вам, я бачу, теж.

— Я готова будь-якої миті віддати життя за Кхару, нашу Панну, — сказала я, і голос у мене аж забринів.

— Ми всі! — додав Ренцо, і Тоббл кивнув, приклавши лапу до серця.

Королева підперла рукою з тонкими перетинками підборіддя, чи пак те місце, де в людини підборіддя.

— А ця Армія Миру має лиш одну мету?

— Зупинити війну між Дрейландією і Недаррою, — сказала я. — Дати змогу народам — усім — жити в мирі й свободі.

Королева уважно дивилася на мене так довго, що я вже почала хвилюватися. Нарешті вона підвелася.

— У нас є послання до Панни Недаррської. Чи готові ви його почути?

— Так, ваша величносте, — зібравшись із духом, сказала я.

Слухай, Биш. Слухай. Запам’ятай кожне слово. Я була рада, що зі мною Тоббл і Ренцо, тож вони можуть у разі чого доповнити мою розповідь, коли повернемося до Кхари.

— Ось що я скажу, — почала королева, і я помітила, що вона вже не каже про себе оте поважне «ми». — Я, Павіонна, королева натітів, звертаюся до Кхарассанде Донаті, яку нині величають Панною Недаррською. Як і ви, я молода. Як і ви, належу до жіночої статі. Як і ви, бажаю тільки миру.

Королева помовчала і з короткою усмішкою додала:

— Звичайно, всі кажуть, що хочуть миру. Сподіваюсь, у тому й перевага наявності дейрни в посольстві. Чи не тому Панна прислала вас?

— Можливо, — погодилася я.

— Я не можу говорити від усіх натітів, — продовжила королева, — але від більшості скажу. Моя влада поширюється від того місця, яке ви називаєте порт Велт, до недаррської Лускатої затоки і на тисячу миль на схід у великий океан. Але у своєму королівстві я підтримую дружні стосунки і з Недаррою, і з Дрейландією. Мені відомо, що очільники обох держав злочинні й що вони готуються до війни.

Я кивнула:

— Так, війна насувається.

— То знайте: після кожної битви на поверхні мертві тіла сиплються в моє королівство. Але я зроблю все, що в моїх силах, аби припинити війну. Моя ' єдина мета — щастя мого народу.

— Панна буде рада про це дізнатися, — сказала я.

— Безумовно, моя вірність має свою невелику ціну.

Оцієї миті я очікувала. Я була рада, що в моїй сумці — коштовна корона, а в Ренцо на спині — субдурський щит. Може, й не багато, але все ж деякі засоби для досягнення мети в нас є.

— А яка ціна вашої підтримки? — спитала я.

Королева була готова:

— Трохи заліза, — почала вона, загинаючи пальці. — Також трохи оздоблених глиняних речей. Дуже люблю недаррську кераміку — вона така барвиста! А також нам потрібно отримати у володіння два маленькі ненаселені острови в затоці на південь від Саґурії.

Я моргнула. Залізо — зрозуміло для чого. Та й навіть кераміка теж.

— А чому саме ті острови? — поцікавилася я. Наскільки я знала, стратегічного значення вони не мали.

Королева стенула плечима — якщо це робити, ворушачи також мацаками, то жест набуває зовсім іншого значення.

— Це може здатися химерним, — промовила вона, знову перейшовши на невимушений розмовний тон. — Але ж вам відомо, що люди і ящірки люблять вигріватися на сонці? Лежати на піщаному пляжі серед теплого каміння. Ми, натіти, теж любимо іноді приймати повітряні ванни. Так, Дельґароте?

Почувши своє ім’я, посол моргнув.

— Справді, ваша величносте. На мою думку, сонячні ванни — чудовий відпочинок.

— Ці два острови нам потрібні для того, щоб там відпочивати, — пояснила королева.

— Відпочинок, — поволі промовила я, прислухаючись, чи немає в її тоні, словах другого дна.

Нічого підозрілого я не помітила. Схоже, прохання було цілком прямим.

— Не сумніваюся, що Панна Недаррська охоче обговорить з вами це, — сказала я, намагаючись говорити впевнено. — Ваші прохання цілком слушні.

— Я дуже рада, — відповіла королева.

І хоча її слова звучали цілком щиро, мені стало не по собі. Королева казала правду. Але я відчувала, що це ще не все.

Я позирнула на Ренцо й Тоббла. Побачила, що вони поділяють мій сумнів. Чи розумно зараз подарувати корону і щит як знак доброї волі? Адже Кхара нам сказала це зробити. Однак Армії Миру жоден гріш не зайвий. А неймовірне багатство королівства Павіонни очевидне.

Я спробувала прислухатися, що каже моє нутро, але почула тільки як живіт починає тихенько підвивати з голоду. Коли я вдавалася до свого дейрнського чуття, аби відчути, де неправда, було по-іншому. Тоді відповідь приходила до мене з певністю — це знаєш, як те, жарко тобі чи холодно, весело чи сумно.

А тут треба було ніби пірнути в темну воду. Як тоді, в озеро мого дитинства. Від стрибка в невідоме ставало не по собі.

Я сунула лапу в сумку й вийняла корону.

— Ваша величносте, Панна Недаррська передає оці невеликі дари на знак нашої щирості й відданості спільній для нас і вас справі.

Тремтячою лапою я простягнула їй корону, і королева ахнула. Я кивнула Ренцо.

— Також ми принесли вам оцей великий щит.

Ренцо розгорнув ряднину й поклав важку річ біля ніг королеви Павіонни.

— Це величні дари, — промовила королева, роздивляючись корону. — Мені вони добре знайомі. Корона Белееки і щит Ґанґліда. — Вона приміряла корону: та трималася не дуже надійно. — Їх просто з цього палацу колись викрала зграя бунтівників і зрадників. Вони називали себе субдурцями.

— Е-е... так, — сказала я. — Звідти вони, власне, і походять.

— Чи можу я спитати, як вони потрапили до ваших рук? — лукаво спитала королева.

— Це довга історія, — відповіла я.

— Сповнена неймовірних подвигів! — додав Ренцо, і королева поглянула на стелю.

— Там була ще й чарівна 'грубка, — сказав Тоббл, — яку я назвав близодалек... чи то далекоблиз? У ній близьке здавалося ще ближчим, а далеке... Ні, стривайте! Навпаки! — він повісив вуха. — Але нам довелося цю річ віддати.

— Ну нехай, — королева Павіонна лагідно всміхнулася Тобблові. — Прошу, перекажіть мою глибоку вдячність за повернення цих коштовних речей. Вони дуже багато означають для мого народу.

— Отже, — з деяким полегшенням сказала я, — здається, ми домовилися. Я перекажу ваші вимоги Панні. Залізо, кераміка і два острови.

Королева розсміялася.

— Це ще не все, посланнице Биш. То були дрібниці. Так би мовити, щоб лише покуштувати, тобто відчути, наскільки ви готові йти нам назустріч.

Отже, на карту поставлено щось іще. Я випросталася, намагаючись набути загрозливішого вигляду — це мені як слід і досі не вдається.

— Розумію, — сказала я, і мене накрила нова хвиля сумнівів. Я неправильно зрозуміла її намір? — А що ж вам потрібне насправді?

Королева Павіонна наблизилася до мене. Я бачила: вона старанно зважує слова. Нарешті вона поклала руку мені на плече.

— Посланнице Биш, ходіть зі мною. У мене є що вам розповісти. І є кит, з яким я б хотіла вас познайомити.