Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

27 Фелівета-воячка

Питання Роріда було досить, аби дрейландські солдати завагалися. Над полем розлігся крик:

— Генерал загинув!

Рештки бойового духу дрейландців випарувалися. Навколо мене загарбники-вояки Казара покидали зброю, підняли руки і здалися.

У заціпенінні, не вірячи своїм очам, я оглядала криваве бойовище. Мертві люди. Мертві раптидони. Мертві вобики. Мертві яраги.

Я відчайдушно кинулася шукати Тоббла, але ніде його не бачила. Над бойовищем здійнявся, наростаючи, печальний звук: стогін, плач, болісний крик. У поля битви є свій запах, і його не забути: це сморід крові і страху.

— Перемога! — заклекотів Рорід, і з неба почувся відгук — грізний крик радості сотень раптидонів.

Він звів гострий погляд на мене.

— Це великий тріумф для тебе і твоїх товаришів-вобиків, посланнице Биш.

— Тріумф? — повторила я. — Щось я не відчуваю тріумфу. Я мала зробити так, аби цього не сталося.

— Ти справді гадаєш, що можна зупинити війну, не ставши до бою?

— Кхара... Панна Недаррська бажає миру, — заперечила я.

— Усі гідні створіння бажають миру, посланнице, — мовив він так сердечно, як тільки дозволяє голос раптидона. — А війна все-таки настає. І коли війна, то мета може бути лише одна — перемога. Гадаю, у своєму серці Панна це знає.

Переступаючи через тіла і щити, я шукала Тоббла і тих фелівет, яких бачила раніше. Вочевидь, вони уникли бою, може, нишком утекли в сум’ятті. Цікаво, подумала я. У валті Казара є фелівети, тільки щось вони зовсім не хочуть накласти заради нього головою.

До мене, заточуючись, ішла якась маленька постать — її мордочка і хутро були в крові. Тоббл!

Він був немов у запамороченні, йшов, як сновида.

— Тоббле, — крикнула я. — Ти поранений?

— Поранений? Ні. Ні, Биш, не поранений.

Ми з Тобблом багато випробувань пройшли разом. Я бачила його дуже різним. Але таких очей я в нього ще не бачила ніколи. Він дивився наче не на мене, а крізь мене.

— Кров... — почала я і занадто пізно зрозуміла, що змушую його пояснити таке, про що б він, може, не бажав говорити.

Він помацав мордочку, подивився на лапу, ніби зачудовано.

— Не моя, — сказав він. — Кров не моя. Я... я вбив людину, Биш. Міг зупинитися, розумієш. Він уже був повержений, я міг зупинитися. Але не став, Биш. Я не спинявся, доки він припинив дихати.

З очей у нього полилися сльози, змиваючи кров. Я пригорнула друга. Він схлипував, і невдовзі я теж заплакала.

Ми перемогли.

Цікаво, чи від поразки важче на душі, ніж від перемоги. Вояки Вайди ходили поміж мертвих і поранених, виносячи своїх і не звертаючи уваги на стогін повержених солдатів Казара.

У загоні Вайди була лише одна лікарка, і вона відтинала непоправно скалічені кінцівки й зашивала глибокі рани.

Поранені дрейландці здебільшого благали води. Інші просили милосердя або ж швидкої смерті. Хтось кликав маму.

— Тоббле, — сказала я, — треба взяти міхи з водою.

Тоббл був такий розгублений, що не сперечався. Я взяла його за лапу й повела до одного з возів Вайди. Здоровенний чолов’яга, одноокий і однорукий, — ветеран якоїсь давньої битви — стояв там на варті.

— Я посланниця Биш, — сказала я йому. — Мені потрібні міхи з водою.

— Можна і без них, — він показав на велику бочку. — Відкручуй кран і пий скільки хочеш.

— Це не для мене, — відказала я.

Мені не хотілося розповідати йому, навіщо нам міхи: я сумнівалася, що він зрозуміє.

— Для поранених?

— Так. Деяким дрейландцям...

— Пораненим ворогам? — перебив він.

— Так, — відповіла я.

— Мене звати Ґоранд, — сказав сторож. Він поплескав себе по куксі здоровою рукою. — Я втратив її в бою. Лежав і мучився не знаю навіть скільки. Ти не уявляєш, як хочеться пити людині, яка билась і втратила багато крові.

Ґоранд на мить замовк, занурившись у спогади.

— Якийсь молодий вояк знайшов мене ледь живим. Знаєш хто? Той самий ворожий солдат, який точним ударом меча відрубав мені руку. Він легко міг би мене добити. А натомість напоїв водою, — Ґоранд похитав головою. — Я її пив, і ніколи в житті жоден напій не був мені таким чудовим. Попивши, я запитав його, чому він так зробив. Навіщо виявляти милосердя до поверженого ворога?

— І що ж він сказав? — спитала я.

— Що найбільше милосердя — це те, яке виявляєш до ворога. І я запам’ятав це на все життя. Беріть стільки міхів, скільки донесете. Якщо хтось до вас причепиться, скажете, що вас послав Ґоранд.

Ми з Тобблом узяли три важкі міхи і пішли бойовищем. Напували поранених, виснажених, скорботних. Побачити й почути те, що побачили й почули ми тоді, я б нікому не побажала.

Я вже зібралася принести ще води, коли помітила: під купою тіл щось ворушиться.

— Ану, Тоббле, — сказала я. — Допоможи-но.

Удвох ми насилу поприбирали вбік закривавлені тіла й побачили під ними молоду фелівету зі страшною рубаною раною на боці. Хутро в неї було чорне в темно-синіх смугах від голови до хвоста.

— Подруго фелівето, чи хочеш ти пити?

— Подруго? — жіночим голосом обізвалася фелівета. — Відколи це собаки стали друзями феліветам? Хоч би й говорющі собаки?

— Я не собака, я дейрна, — відказала я. — Я і мій вірний товариш дружимо з феліветою, який зветься Лови-Удачу.

— У фелівет немає такого імені — Лови-Удачу, — тихо сказала вона.

Велика кішка щулилася від болю й не могла відірвати погляд блакитних очей від міхів з водою. Але гордість, притаманна її виду, стримувала.

— Ми називаємо його Лови-Удачу, — пояснила я, — але справжнє його ім’я...

Я чула його тільки раз, і то дуже давно. Як же насправді звати Лови-Удачу?

У Тоббла пам’ять була краща:

— Він казав мені, що його справжнє ім’я Еліос Стр’анк, Хадрак Третій, Лонко Жахоліський.

Фелівета здивовано моргнула:

— Як-як?

— Еліос Стр’анк, Хадрак Третій, Лонко Жахоліський, — повторив Тоббл. — Казав, що це ще не всі імена, але для початку і цих досить.

— Ваш друг — Лонко Жахоліський?! — перепитала вона, наче я їй сказала, буцімто натіти вміють літати.

— Він назвався так, — сказала я. — А Лови-Удачу не бреше.

— Хоч інколи дражниться, — додав Тоббл, стаючи трохи більше схожим на себе.

— Я вип’ю вашої води, якщо можна, — сказала фелівета.

Тоббл став довгою цівкою лити воду в її грізну пащу. Попивши, велика кішка дещо заспокоїлася.

— Мене звати Наліза Б’дель, Ленка Заурбіцька.

Ми з Тобблом теж назвалися.

— Ви вчинили сміливо й милосердно, — сказала Наліза. — Але мені треба попросити ще про дещо. По-перше, мені потрібен лікар, аби зашив цю злощасну рану. Потім я б хотіла, аби мене провели до Лонка Жахоліського. У мене є послання для нього або ж для будь-кого з впливових фелівет.

— Послання?

— Так. Навіть два. Перше доручив Казар. Він закликає фелівет Недарри повстати проти Мурдано й перейти під владу Казара.

— Не думаю, що це послання сподобається Лови-Удачу, — мовила я.

— А воно й не повинно. Казар — потвора, валті, зрадник власного народу. Мене послано з таким наказом, аби я передала ці слова феліветам, яким стане дурості піти під його владу. Але несу я й зовсім інше послання — не від зрадника, а від пригноблених фелівет Дрейландії.

— І яке ж воно? — спитав я.

— А оце, — відповіла вона, — вже для вух Еліоса Стр’анка, Хадрака Третього, Лонка Жахоліського.