Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

7 На річковому дні

Оглядаючи баркабрену зовні, я побачила: вона справді зроблена з рогу. Точніше, як і сказав натіт, з двох, з’єднаних широкими частинами. Усередині рогів було випиляне місце, так що вийшло водонепроникне приміщення. Я здригнулася від думки, який же завбільшки той нарвалій, коли має на голові такий виріст.

Ще дивовижніше: баркабрена була запряжена кількома десятками однакових риб — здоровенних, із мене завбільшки рудо-плямистих окунів, — і упряж на них була сплетена з водоростей.

На відміну від звичайного судна, баркабрена не мала ні щогл, ні палуби. Натомість на ній були дві круглі ляди: одна вгорі, одна внизу. Дельґарот відкрив нижню і рухом запросив Ренцо заходити. Я дивилася, як хлопець, схилившись, зайшов під дно судна, і потім верхня половина його тіла зникла в ляді. Потім він підібрав ноги й увесь сховався в баркабрені.

— Тут сухо! — гукнув він.

Уже не знаю, чи це такий закон природи, чи річ у теургії натітів, та вода в ляду не затікала.

— Ну що? — звернулася я до Тоббла, який усе стояв, вчепившись у свою цеглину.

— Підійми мене. Будь ласка!

Я підсадила Тоббла в ляду й залізла за ним. У баркабрені справді було сухо, ще й набагато красивіше, ніж я очікувала.

На стінах на однаковій відстані були щедро наставлені довгасті зелені самоцвіти і круглі лазурові кристали.

Я поглянула на Ренцо.

— Що таке? — торкнувшись грудей пальцем, суворо спитав він. — Я зовсім не думаю про те, про що ти гадаєш, що я думаю.

— Ну ти ж розумієш, що я дейрна, правда?

— Ну, може, подумав. Подумав — і тільки. А потім зрозумів, що якщо мене спіймають, то наш друг Дельґарот може нас і потопити.

Ніби за командою, тут-таки в ляду піднявся й Дельґарот — і то зграбніше, ніж це вдалося нам. Стрибнув догори і закрив за собою ляду.

— Отут вам буде цілком сухо і безпечно, — слово «сухо» Дельґарот вимовив так, наче від нього йому ставало кисло в роті. — Час від часу я гукатиму дельфінів. Вони будуть вдувати сюди свіже повітря, щоб ви не стали сонні.

— Або мертві, — буркнув під ніс Ренцо.

Кімната, де ми опинилися, була невелика, але становила половину судна. Позаду за перегородкою були койки для сну, а ми перебували в більшому відсіку. Там посередині стояв стіл зі стільцями — це нагадувало затишну таверну.

— Чи всім вам зручно? — ввічливо спитав Дельґарот.

Ренцо кивнув:

— Це найкраще, як мені тільки може бути в підводній труні.

— У цих пляшках напої, — Дельґарот показав перетинчастою рукою на стіл. — Гадаю, вам вони підійдуть. Якщо буде жарко чи холодно, просто скажіть про це вголос. Я почую і прикличу істот, які допоможуть. Вугрі-горюни можуть зігріти судно, ну а сама вода, безумовно, охолоджує. Я буду в передньому відсіку чи плаватиму біля баркабрени, тому що довго перебувати на повітрі мені дещо складно. Воно дуже... негостинне.

Дельґарот ввічливо попрощався й вийшов срібними дверми в передній відсік. Я почула, як забулькала вода, а він зітхнув з полегшенням.

Судно різко рушило з місця: запряжені риби попливли. Невдовзі рух став рівним, тільки баркабрену ледь погойдувало. Тоббл, моряк із діда-прадіда, легко походжав по нашому відсіку, як він казав, «морською ходою». Натомість Ренцо хитався, як п’яний, і раз у раз стукався головою об нижчі частини стелі. Ну а я для надійності трималася за стіл, намагаючись пристосуватися до хитавиці.

Дельґарот показав нам ляду нагорі судна і сказав, що звідти ми можемо безпечно визирати й дивитися, куди пливемо. Із деяким острахом я вирішила спробувати. Стала на ослінець і відчинила ляду — і тут наді мною у воду висунулася велика повітряна булька, в яку можна було встромити голову. Визираючи отак із баркабрени, я справді могла відчувати, як швидко везуть нас запряжені окуні: вода аж кипіла від срібних бульбашок. Це було захопливо! Серце в мене калатало, я не могла стримати усмішку. Я бачила світ, який завжди був на тому місці, а проте незнайомий мені. Сюди колишня Биш ніколи б не наважилася помандрувати.

Річкове дно мало свій чарівний рельєф. Синій і жовтий пісок утворював закручені візерунки, ніжні, як мереживо. Тут і там витикалися шпичасті скелі, так що течія навколо них аж пінилась. Окуні легко обминали такі перешкоди, хоч інколи підходили так близько, аж я боялася, що ми налетимо на камінь, розіб’ємося й потонемо.

Річка ставала глибша і ширша, і берегів уже й видно не було. Ми йшли посередині між поверхнею і дном, летіли швидше, ніж найпрудкіший скакун. Якоїсь миті я відчула, що Тоббл смикає мене за ногу. Я неохоче спустилася в суху каюту. А захисна булька чарівним чином зникла.

— Тоббле, це треба бачити. І тобі, Ренцо! Там такі неймовірні чудеса!

— Не сумніваюся, — відказав Тоббл. — Але я ще й неймовірно голодний.

— І я б чого-небудь пожував, — погодився Ренцо.

І тут же з переднього відсіку з’явився служник і приніс страву. Ми вперше зрозуміли, що Дельґарот — не єдиний натіт на судні. Служник був невеличкий, світло-жовтий, мав чотири закручені мацаки — по два на кожному плечі.

— Скуштуєте? — припросив він, подаючи таріль нарізаної риби й дрібних крабів, приготованих у запашній підливі, а також кілька мисок чогось схожого на тушковані водорості.

Ми сіли за стіл, і Тоббл зачерпнув водорості золотою ложкою. Скуштував — і очі в нього аж засяяли.

— Як смачно! Як це називається?

— Раакал, — відповів служник. — Вам смакує?

Тоббл так захопився, наминаючи страву, що я теж скуштувала.

— Дуже! — вигукнула я.

Коли я взяла пляшку з напоєм і піднесла до рота, служник делікатно зупинив мене, запропонувавши химерну тонку трубочку:

— Натітський ель завжди вживають через оце.

Ренцо схвально кивнув:

— Гарно придумано! Натіти так п’ють, щоб напій з водою не мішався.

— Це називається тростина для пиття, — пояснив служник.

— Я так розумію, ви готуєте не на вогні? — спитала я.

— Вогню нема, а жар є. Побачите, як підпливатимемо до Джауреджії.

— Перепрошую, як ви сказали останнє слово? — перепитала я.

— Джауреджія — це велике місто, де палац Павіонни, нашої королеви.

Служник вийшов, і я відкинулася на стільці. Мені було дещо не по собі.

— Королева Павіонна, — повторила я і поглянула на друзів. — Сподіваймося, що вона викладе свої наміри чітко. Я дейрна, але її справжніх бажань можу не прочитати.

— Тільки море знає, чого хоче натіт, — похмуро відповів Ренцо відомим прислів’ям.

— А може, — замислилася я вголос, — їх просто ніхто не питає?