Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

16 Пень

Від часу тієї кривавої бійні, після якої я мусила вирушити в довгі мандри, мені випадало бачити чимало химерних і жаских речей. Але нічого більш неймовірного, аніж те, що тоді відкрилося моїм очам, я не зустрічала.

Проте, хоч вигляд живої голови наганяв жах, у моїй душі ворухнулось інше почуття: мені було її шкода.

Хто міг таке вчинити з живим створінням?

Я хотіла кинутися геть, схопити в оберемок Тоббла, скочити на Розбоя й скакати подалі.

Але не могла.

Я кашлянула.

— Я б... — почала я, але голос зірвався на мишаче пищання. Я спробувала знову: — Я б хотіла знати ваше ім’я, пане. Чи пані. Чи, може, до вас слід звертатися якось іще.

Тоббл до болю стиснув мою руку.

— А що ви за істота? — спитала я в голови.

Я озирнулась і побачила все ту саму купу кісток. На перший погляд вони здалися людськими — за зростом і розмірами; але, придивившись, я розгледіла на всіх черепах роги.

— Отже, це... це був... його народ, — мовила я. — Кадаліти. Так він їх назвав?

Тоббл, усе ще ховаючи голову в моєму хутрі, висунувся рівно настільки, щоб промовити:

— Спитай, звідки його народ. Може, ми б змогли їм переказати, що він... що з ним таке сталося.

— Пане Пень? — Мені було ніяково через це негарне звертання, але саме цим ім’ям він назвався. — Де живе ваш народ?

Пень моргнув зміїними очима й промовив — і ці поганенькі вірші вразили мене в саме серце.

На слові «останник» я тихо скрикнула.

— Що за жахливий мерзотник міг винищити цілий вид? — спитала я.

Я витерла сльози. Ми нічого не могли вдіяти. Нічого не могли змінити.

— Мені вас дуже-дуже шкода! — прошепотіла я.

Пень заплющив очі й більш нічого не сказав.

Ми їхали з того лісу з набагато тяжчим серцем, аніж у нього в’їжджали. Останник. Я щойно бачила справжнього останника. Може, то був страшний сон — віщий сон про моє майбутнє?

Багато миль ми їхали мовчки. Важкий, холодний камінь лежав на серці, смуток за нещасним створінням, яке ми зустріли і якому нічим не могли допомогти.

Я замислилася, чи хтось на світі пам’ятає кадалітів. Чи є якийсь мудрий вчений, який, почувши це слово, проясніє на лиці й вигукне: «Аякже, були такі — кадаліти!» Чи про народ Пня тепер пам’ятають лише рідкісні подорожні, які проїжджали тим лісом і чули його жаскі вірші?

Скільки століть живе він під тим закляттям? Який чародій мав силу накласти магію на час, за який зміниться багато поколінь?

А коли б криваві вбивці цього світу — всі ці мурдано й казари, захланні чудовиська, які ні перед чим не зупиняються заради могутності й багатств, — винищили весь мій вид до одного, чи залишився б хоч один такий Пень, аби хтось пам’ятав, що ми були і зникли?

— Як же ми переживемо таке зло? — сказала я, не розуміючи, що вже міркую вголос, аж тут Тоббл відповів:

— Не дамо їм перемогти!

Осад жаху, який отрутою розлився по нас, змусив його відказати коротко й запально, навіть грубувато. Але Тоббл був би не Тоббл, коли б після цього не почав красно перепрошувати.

— Які ж чудові види вже зникли з лиця землі, Тоббле? — сказала я. — Скільки неймовірних створінь, скільки див і мудрості втрачено через тих, які мали силу нищити?

— Вони роблять світ більш печальним і потворним — собі до мірки, — зазначив Тоббл.

Я ще ніколи не бачила його настільки пригніченим. Намагалася дібрати слова, які б його підбадьорили, але сама була занадто втомлена й засмучена.

Їдучи лісом, я намагалась уявити, який же він був до Ґадзіко.

Чи співали на деревах пташки? Чи скакали галявинами олені, чи пробігали на м’яких лапах порікотики? Чи ходили мої або Тобблові родичі в цей ліс по ягоди, квіти?

Тоббл повторив слова Пня:

— А ще простіше. — відгукнулася я, — не робити нічого, аби спинити зло. Бачити жах і відводити очі. Тільки бурмотіти під ніс і хитати головою.

— А ми ж дещо робимо? — спитав Тоббл. — Правда?

— Тоббле, — я спромоглася кволо всміхнутися, — ми таки дещо робимо.