41 Декларація сімох


Після восьми днів перемовин, часто запальних, а ще частіше тягучих, представники записали грамоту, яка стала відомою як «Декларація сімох».

Кхара переконала раду внести вобиків до числа панівних видів. Це не було складне рішення, з огляду на виявлену ними подиву гідну хоробрість у складних обставинах.

Кожне слово декларації я знаю напам’ять.


Цього дня, після великої боротьби й кровопролить, ми, рада представників у сіх панівних видів, урочисто присягаємо, що віднині й до кінця світу ніколи не розпочнемо війни одне проти одного.


Володарі всіх країв об’єднають сили, захищаючи життя і свободу всіх панівних видів, а саме (за абеткою): вобиків, дейрнів, людей, натітів, раптидонів, терамантів і фелівет, — нікому не надаючи переваги, а дозволяючи кожному торувати власний шлях до щастя.


Дрейландією, Недаррою і Морями поза ними керуватимуть володарі, обрані своїм народом, які присягнуть служити всім видам і боронити їх рівною мірою.


Представника жодного з зазначених видів не можна позбавити життя чи свободи без причини.


Дейрни дають згоду оселити своїх представників у кожному краї, і володарі всіх країв дають згоду ввести дейрнів до складу своїх рад, нічого не приховуючи, щоб кожен міг твердо знати, де правда і лжа.


То був простий документ, він уміщувався на одній сторінці, хоча кожен розумів, що деталі будуть обговорюватися ще не один тиждень. Попереду чекала велика робота.

Ніхто раніше не розглядав можливість дати простим представникам видів змогу обирати собі спільників. Доки відбудеться щось під назвою «вибори», Дрейландією мали правити Наліза та її супутник Лови-Удачу. Королева Павіонна й надалі владарюватиме над своєю частиною морів — поза всяким сумнівом, народ натітів її любив — і почне схиляти інших володарів-натітів долучитися до Угоди.

Право тимчасово керувати Недаррою рада передала Кхарі. Та спершу енергійно заперечувала:

— Мені лестить ця пропозиція, — сказала вона. — Але я дуже молода, не маю досвіду...

Їй відповіли: мовляв, вона припинила війну, а на це далеко не кожен володар здатний.

Щойно вона почала бодай трохи спокійніше сприймати думку стояти на чолі держави, представники запропонували титулувати Кхару королевою Недарри. Вона тільки розсміялася:

— Називатися Панною Недаррською — і то завелика шана для мене. Більшої я не витримаю.

Коли Лови-Удачу дізнався, що рада обрала його разом з Валізою керувати Дрейландією, він відгукнувся у своєму дусі:

— Ви хочете, щоб навколо мене товклися всілякі радники й урядники, надокучали, вимагаючи дати відповіді на питання, які в мене й у голові не вкладаються? Щоб я їв не те, що сам уполював? Казав усім, що їм робити? Не хочу і не буду!

Наліза кинула на нього довгий погляд і хрипко, по-котячому щось шепнула. І все! Могутній Лови-Удачу — страшний, смертельно небезпечний Лови-Удачу, весь пружні м’язи, кігті, зуби — заспівав після того іншої. Це мені нагадало, як мої батьки обмінювалися втаємниченими поглядами й перешіптувалися колись, уже так давно.

Від думки про батьків на мене накотили холодні хвилі печалі. Посеред шаленства останніх місяців я не мала часу як слід оплакати рідних. Я довгі дні, потім уже тижні ходила з Кхарою і всіма іншими, але весь час пам’ятала, що мені треба зробити й це.

Якось увечері, коли сідало сонце, я зустріла Кхару в чомусь дуже подібному до браконьєрського одягу, в якому я її вперше побачила, здається, цілу вічність тому. Ми, дейрни, можемо за бажання ходити дуже тихо, хоча до фелівет нам у цьому далеко. Але я її не захопила зненацька. Не озираючись Кхара сказала:

— Добрий вечір, Биш.

— Добрий вечір, Панно.

— Ой, будь ласка, не називай мене так. Не ти, Биш. Мені треба бодай для когось бути просто Кхарою, або я збожеволію.

— Уся ця слава й загальний захват дратують? — піддражнила я її.

Кхара смутно похитала головою:

— Спочатку я відчувала потребу виправляти людей, нагадувати їм, що я й далі звичайна дівчина, що я б нічого не змогла без своїх вірних друзів, але... — вона махнула рукою. — З часом це стало дуже втомлювати, то я вирішила: хай уже кажуть що хочуть. Якщо з тобою всі носяться — це нездоровий стан, Биш. Ось тому я ніколи не буду королевою. Не можу витримати всіх цих поклонів і запопадливих облич.

— Може, тобі варто поговорити з королевою Павіонною, — запропонувала я. — Вона багато в чому така, як ти.

Лівою рукою Кхара набрала жменю снігу. Стисла її в сніжку й закинула далеко за дерева. Лікарі поки що сумнівалися, чи вона колись володітиме правою рукою так, як раніше.

— Я розмовляла з Павіонною, — сказала вона. — Вона дуже мудра.

— І в мене таке враження.

— І знаєш, що вона мені сказала? «Кхаро, годі скаржитись і відмахуватись. Ідеться ж не про тебе. Усі пережили дуже важкий час, їм потрібно вірити, що комусь стане сили й сміливості зробити їхнє життя кращим».

— Як ти й казала, Павіонна дуже мудра.

Кхара поглянула мені у вічі й зітхнула:

— Ти прийшла сказати, що йдеш.

— Максин може бути за правдовкажчика.

— Так. А хто буде мені за подругу, Биш?

— Я завжди буду твоєю подругою, Кхаро, — сказала я. — Але в мене є важлива справа, яка давно на часі.

— Розумію, — кивнула Кхара.

— Ось тому я й прийшла. Хочу попросити в тебе дозволу вирушити туди, де був мій дім.

— Тобі не треба просити дозволу, Биш. Але коли вже ти схильна надати мені королівську владу, якої мені не треба, то я по-королівськи тобі наказую...

— Наказуєш?

Вона подивилася собі під ноги.

— Я... е-е... хотіла б, щоб ти після повернення прийшла на одну, е-е... подію.

Я всміхнулася.

— Ця подія пов’язана з Ренцо?

— Так, — намагаючись тримати легковажний тон, сказала вона. — Ренцо теж братиме участь у цій, е-е, події.

— Ніщо на світі не завадить мені прийти на цю, е-е, подію, — сказала я. — А коли буде ця, е-е, подія?

— Через три місяці.

— Тоді я вже повернуся. Може, навіть принесу подарунок. Чи два. Один тобі на день народження, а другий — до, е-е, події.

Кхара засміялась:

— Ось тому ти мені й потрібна, Биш. А то я стала така поважна, що немає більше кому з мене покепкувати.

— Навіть Ренцо?

— А й справді, — всміхнулася вона. — У цьому я завжди можу на нього покластися.

— Завжди!

— Коли ти вирушаєш? — спитала Кхара. Її голос був тихий, як вітерець.

— Завтра на світанку, — тепер уже настала моя черга зітхати. — Навіть не уявляю, як сказати Тобблові, що я поїду.

— А ти що, його з собою не береш?

— Ні, Тобблові вже досить пригод. Йому треба бути зі своїм народом, — я втерла сльозу. — І саме це я збираюся йому сказати.

Кхара поклала мені на плече ліву руку, і ми разом дивилися, як сонце вдалині пірнає в темряву.

— От що дивно, — мовила вона.

— Що?

— Коли ми зустрілися...

— Тобто коли ти мене зловила.

— Я хочу сказати, коли я врятувала тобі життя.

Я кивнула:

— І це теж.

— Коли ми зустрілися, мені б навіть на думку не спало, що колись ти будеш найнадійнішою з моїх друзів. Ти стала першою, до кого я звертаюся, коли мені потрібне мудре слово. І врешті-решт ти виявилася єдиною, хто міг нас врятувати.

Мене переповнювали почуття, хоча я й розуміла, що не всі ці слова — правда.

— Ми тут тільки завдяки тобі, Кхаро.

— Я дещо іншої думки, — відповіла вона.

— Ну а я ввічливо, з усією повагою, але обстоюватиму свою точку зору.

Кхара розсміялася:

— Слова справжньої посланниці!

— Ну, в мене ж є деякий досвід.

— Ми зробили що могли, Биш, — сказала Кхара. — І це все, що нам варто знати.

Загрузка...