Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

42 Подорож із Тобблом

На світанку я засідлала Апчхуна й приготувалася вирушати.

Звечора я пояснила Тобблові, що маю їхати сама. Він, казала я йому, мій найближчий друг. Але переді мною справа печальна й похмура, і я не можу просити його долучитися.

Тоббл пояснив мені, також дуже рішуче, що без нього я нікуди не поїду.

Я зрозуміла, що з вобиком сперечатися не випадає.

Ми сподівалися тихо й спокійно виїхати, нікого не будячи, але виявили коло Апчхуна Ренцо: той перевіряв, чи добре поні підготований до подорожі.

— Тобі не обов’язково було нас проводжати, — сказала я.

Він простягнув руку до наших торб:

— А я не збирався дати вам виїхати нишком, не попрощавшись.

— Ти ж терпіти не можеш прощань, — сказав Тоббл.

— Так і є. — Ренцо поправив Апчхунові вуздечку.

— Скоро побачимося, — сказала я. — Я чула, у вас у запасі якась подія.

— Ви ж приходьте! — всміхнувся Ренцо. — Може, мене підтримати треба буде!

— А що за подія? — спитав Тоббл.

— Секрет, — відказала я.

— Терпіти не можу секретів, — буркнув Тоббл. — Майже так само, як прощань.

Я сіла на Апчхуна, а Ренцо підсадив Тоббла. Відступив, взявся руками в боки й похитав головою.

— І без мене цур в халепу не вскакувати! — напутив нас Ренцо.

Ми проїхали повз коло з наметів, за гірку. Ранок був тихий, припорошений снігом. Дихання вилітало з ніздрів хмаринкою.

— Так тихо, — мовив Тоббл.

Кілька хвилин так і було. А потім перестало.

Ми різко завернули праворуч, повз густі дерева, — і побачили неймовірну картину.

Обабіч шляху вишикувалася вся Армія Миру. Були там і генерал Варіс, і Бодікка. Максин, Сабіто, Лови-Удачу й Наліза теж стояли й чекали.

Кожен вояк, якого ми проминали, ставав струнко. Генерал Варіс крикнув:

— Тричі «ура!» двом великим героям!

І розлігся великий гук.

У кінці шерегу на нас чекала Кхара. Задиханий Ренцо теж уже опинився там. Я здивовано поглянула на нього, а він підморгнув:

— А я навпростець.

Здоровою рукою Кхара вийняла Світло Недарри й урочисто здійняла його. Здається, вона змахнула сльозу, але що в мене теж текли сльози, то певності не маю.

Через пів ліги Тоббл уперше обізвався:

— Бідолашний генерал Варіс помилився. Сподіваюся, йому не стало ніяково.

— Помилився?

— Так, адже він хотів сказати: «Тричі “ура!” великій героїні», а сказав: «двом великим героям».

Я озирнулася й весело всміхнулася Тобблові.

— Іноді, Тоббле, ти буваєш трохи нездогадливий.

Наша подорож тривала кілька тижнів. Ми без пригод подолали багато тих самих шляхів і доріг, якими колись ходили серед небезпек. Кхара дала нам досить золотих монет і коштовного каміння на дорогу, тож ми купували харчі в селян, а іноді навіть ночували в заїздах. Незрідка нас кликали переночувати геть незнайомі люди, які, на моє зніяковіння, знали про нас за чутками й переказами.

Я зробилася Правдовкажчицею з великої літери, буцімто це таке поважне звання. Про Тоббла по всіх усюдах розповідали як про «принца вобиків».

Коли ми залишали одне особливо захоплене нами селище, Тоббл сказав:

— Краще б мене не називали принцом вобиків. Мені це не до вподоби.

— Тоббле!

— Га?

— Тоббле, а я хто, якого виду?

— Дейрна, звісно.

— Так. А що вміють дейрни?

Він з хвилину помовчав і сказав:

— Беру назад свої слова.

— От і мені так подумалося.

Що далі ми від’їжджали від столиці й бойовищ, то менше людей знало, що сталося на півночі. На південь жител ставало менше, лише де-не-де серед лісів і лук траплявся який-небудь хутір. Теплішало. На деревах лишалося листя, цвіли квіти, пахло жасмином і берізкою.

Якось надвечір ми їхали Нулльским лісом, під’їдаючи запаси з торб і ягоди, зібрані дорогою.

— Місця стають дедалі знайоміші, — мовила я.

Це навіювало смуток. Я виросла в цій частині Недарри, але ми мусили весь час кочувати. Жодне з тих місць не було для нас справжньою домівкою. Домівка була там, де опинялася моя сім’я.

На стежці, оточеній густим чагарником, я відчула у повітрі якийсь запах, що мене збентежив.

— Чуєш запах, Тоббле? — спитала я.

Він принюхався.

— Так. І чую якийсь рух обабіч дороги.

На шлях вийшов чоловік — огрядний, у зеленому одязі, що мав би зливатися з кольорами лісу. Він тримав у руці довгий меч, недбало закинувши його на плече.

— Стійте! — крикнув він.

На дорогу вибігли ще люди.

— Браконьєри! — шепнув Тоббл.

— Так. Та сама банда, з якою колись ходила Кхара.

— Та сама банда, яка ледь не вбила тебе, Биш.

Я спинила Апчхуна, який виправдав своє ім’я енергійним чханням.

— Чого вам треба? — спитала я першого чоловіка, відчуваючи несподіваний спокій.

Він засміявся:

— Шкуру дейрна та юшку з вобика.

Я звернулася до Тоббла:

— Здається, цей браконьєр бажає завдати нам шкоди. Чи вони пам’ятають чорнявого юнака, який був у них за поводиря?

— А що він? — з підозрою запитав ватажок.

— По-перше, то був не юнак, а дівчина.

— Ну то що вона?

— Тепер вона велика панна. Тобто Панна всієї Недарри. Ми її друзі, і якщо нам завдадуть шкоди, то вона хутко прийде сюди з цілим військом, яке боготворить її й шанує нас.

Браконьєр нервово облизав губи. Хтось ззаду крикнув:

— Брешуть!

— Це ж дейрн, — боязко обізвався ще хтось. — Вони не вміють брехати!

То було не зовсім так, але виправляти його я потреби не бачила.

— І якщо цього замало, щоб ви дали нам дорогу, — я вийняла короткий меч, — то маю сказати, що хоча я зневажаю насильство й бажаю тільки миру, я декого вбила.

Браконьєр розсміявся, але без певності. Він усе-таки був мисливець, а не вояк, звичний битися на мечах.

— І кого ж?

— Мурдано Недаррського.

Браконьєр аж моргнув. Цього він точно не очікував почути.

— Я цим не пишаюся, — додала я. — І дуже сподіваюся, що більше нікого не позбавлю життя. Але якщо ви нас не пропустите...

Я не стала закінчувати фразу. Якусь хвилю ватажок намагався напустити на себе грізний і сміливий вигляд, а тоді відійшов з дороги.

Я сховала меч.

— Зараз у всьому краї панує мир, — вже м’якше промовила я. — За правління жорстокого Мурдано чимало людей мусили заробляти на життя грабунком і браконьєрством. Але Панна — це не Мурдано. Хто хоче працювати, той знайде роботу. Хто бажає жити за законом, тому закон буде за щит. Ідіть до Панни й помиріться з нею. Вона милосердна.

На мій подив, чоловік шанобливо зняв капелюха і сказав:

— Мир? Гарно звучить це слово.

— Перекажіть Панні, що вас прислала Биш. Може, в неї знайдеться справа для вас і ваших людей.

Коли ми вже від’їхали далеко, Тоббл сказав:

— Отут би й знадобилося назватися Правдовкажчицею та принцом вобиків.

— Ну ти ж розумієш? Це тільки звання. Саме звання ще влади не дає.

— Влади? Та! Не хочу я влади. І багатства не хочу. І слави.

— Тоббле!

— Ну гаразд, знову беру свої слова назад, — він зітхнув. — От невесело з дейрнами мандрувати!

Коли ми нарешті дісталися до одного особливого дуба, крислатого й привітного, я спинила коня.

— А чому ми зупиняємося? — спитав Тоббл.

— Бо я пам’ятаю це дерево. Я знаю, де ми.

— А-а...

— А далі мені треба піти самій, — мовила я, і цього разу Тоббл не став сперечатися.