Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

38 Маленька дівчина на великому коні

Усі притихли.

Маленька дівчина на великому коні в товаристві лише «собаки» й вобика щойно образила двох найнебезпечніших істот світу.

— Спочатку бийтеся зі мною. Побачимо, кому з вас, великих створінь, стане хоробрості й уміння мене здолати, — мовила Кхара. — Ну а потім, якщо хтось із вас лишиться в живих... — вона знизала плечима, і вояки обох армій нервово розсміялися. — Чи приймаєте мій виклик? Не забувайте, зі мною дейрна, вона знатиме, чи кажете ви правду.

— Я з радістю почну з того, що вб’ю тебе, — глузливо-люб’язно відгукнувся Казар.

— Якщо тільки я не зроблю це першим! — гукнув Химера й кинувся на Кхару.

Він би майже напевне протнув їй серце списом, коли б Казар не підставив чудовиську лапу.

Химера впав мордою в багно. Казар кинувся на Кхару. Я ахнула.

Кхара щось сказала Переможцеві, і він спустив голову до землі. Вона з’їхала його шиєю й на землі опинилася, тримаючи обома руками Світло Недарри вістрям уперед.

Казар помітив меч і з неймовірною спритністю розвернувся в повітрі. Але Кхарі було мало того, що великий кіт зробив помилку. Вона, передчувши його рух, махнула мечем паралельно землі, лезом до Казара. Той зачепив зброю Кхари лівим плечем.

Славетне Світло Недарри було не просто символом. Меч був такий гострий, яким тільки могли зробити його ковальство й теургія, і рана в Казара виявилася глибока. Він приземлився, мов мішок з борошном, без краплі котячої грації.

Але Кхарі вже не було коли користуватися перевагою перед ним. Химера вже зіп’явся на ноги й біг на неї, наче хотів затоптати. Переможець кинувся навперейми й прийняв удар на себе. Химера був такий великий, рухався з такою силою, що Переможець упав на бік, заіржав від болю, аж тут швидко й прицільно лезо Світла Недарри влучило по руці страховиська.

Вояки ахнули — права рука Химери впала на землю. Кров полилася дощем, потвора заревла:

— Я твої очі вип’ю заживо!

Казар був поранений. Химера теж. Але поранена була і Кхара, хоча й навдивовижу гарно це приховувала, черпаючи силу з меча та власної незламної волі. Але я розуміла: кров, що поплямила одяг, — її власна. І помічала, що подруга дедалі частіше стискає зуби від болю.

Химера нелегко переніс втрату руки. Він сичав і ревів. Підняв її з землі й намагався приставити на місце.

— Дурний твій Химера, як і ти, Мурдано, — дражнилася Кхара.

Але було видно: той добре володіє й лівою рукою.

Я відчула переміну настрою в обох військах. Ніхто не очікував, що Кхара зможе серйозно поранити обох суперників. Дрож надії прокотився даною, хоч яким божевіллям це здавалося.

Тоббл штурхнув мене в бік. Лови-Удачу щось прошепотів молодому плямистому котові, який негайно зник у гущині Казарового війська.

За спиною розлюченого Химери, який тупав ногами, Казар уже підвівся й біг до Кхари, хоч і не так спритно, як раніше. Рана зробила його незграбним, проте все одно він був жахливо небезпечний.

Казар стрибнув — Кхара ухилилася. Мисливських чуттів він не втратив, але, намагаючись її зловити, був змушений крутнутися на пораненому боці. Він послизнувся й упав на спину, тимчасово ставши безпорадним.

Саме цього Кхарі й було треба. Світло Недарри сяйнуло, коли вона двома руками занесла меч і опустила з останніх сил.

Меч глибоко пробив груди Казара. Він упав на бік і сконав.

Охоронці Казара кинулися наперед, вихопивши мечі. Але не встигли вони знищити ту, яка щойно вбила їхнього володаря, як шлях їм заступили, настовбурчивши шерсть на спині, вишкіривши гострі ікла, двоє фелівет.

— Це герць, — спокійно промовила Наліза. — Вас не викликали.

Начальник охорони замахнувся на Налізу мечем. Лови-Удачу вже зібрався стрибнути, але Наліза сама кинулася на чоловіка з мечем, запустила кігті йому в боки, а ікла — в горло.

Проте вартові Казара були не з лякливих. Поки Наліза відволіклася, вони мали змогу взятися за великого кота, що лишився сам. Однак їхні шанси поменшали з появою плямистого кота, який приєднався до Лови-Удачу разом з іще трьома подібними.

Вартові були добре вишколені, досвідчені й віддані. Однак чимало мужності потрібно людині, аби змагатися з феліветою. Лише дурні чи просто божевільні пішли б мірятися силами з шістьма феліветами, а вартові були не дурні й не божевільні. Вони невдоволено відступили, тягнучи за собою те, що залишилося від начальника варти, який хотів битися з Налізою.

Лови-Удачу і його товариші-фелівети погнали вартових у гущину війська, аж доки ті попадали і поповзли ховатися під терамантів.

— Казарові кінець! Убий дівку! — радісно гукав Мурдано.

— Так. Спробуй! — крикнула Кхара однорукому плазунові.

Химера ступив крок уперед, наче хотів напасти, — але схитрував: кинув списа, і той зі зловісною влучністю поцілив майже туди, де її вже поранили.

— Ай! — скрикнула вона, впавши на коліна.

Мить — і Химера вже був над нею й бив її здоровою рукою. Порівняно з велетнем-Химерою Кхара була така дрібна, сили в неї вичерпувалися. З жахливою певністю я зрозуміла: вона загине.

Вона стояла на колінах у грязюці, не володіла однією рукою, з плеча, тягнучи її до землі, стримів спис, і її кров багряно стікала на землю. Кхара востаннє змахнула Світлом Недарри. Я почула, як метал ударився об кістку.

Вона спробувала підвестись, але не змогла. Кхара дивилася на мене враженим поглядом.

— Пробачте... — промовила вона.

Впала на спину, розкинувши ноги, заплющивши очі.

— Ні! Нііі! — закричав Тоббл.

Химера стояв над убитою, і серце в мене стискалося.

— Ти ще не вмирай, не вмирай, поки я не вирвав у тебе серце! — гукнула потвора.

На межі непритомності, коли не смерті, Кхара поворухнула мечем у ту мить, коли Химера зібрався вирвати їй серце. Змогла тільки поставити меч на руків’я.

Химера, насолоджуючись перемогою і пишаючись, махав воякам. Киваючи Мурдано, він став схилятися над поверженою Кхарою, його ліва рука, розминаючи кігтисті пальці, готувалася зробити своє. Але Химера відволікся, а Кхара — ні.

Потвора не одразу зрозуміла, що насадилася грудьми на меч.

Останнє, здивоване слово Химери було: «Ти?!»

І він упав на землю.

Кхара лежала й не могла поворухнутись, а на її мечі скорчилося тіло Химери.

Мурдано, збентежений, нарешті набрався хоробрості. Він розштовхав варту, вихопив свій усипаний коштовним камінням меч і крокував до Кхари.

Я почула, як Ренцо закричав: «Кхаро!» і дав остроги коню, але вояки стояли так тісно, що годі було проїхати.

Я пошукала очима Лови-Удачу. Він був десь серед дрейландського воїнства.

Ні Ренцо, ні Лови-Удачу не встигнуть сюди. Ніхто не захистить Панну Недаррську від Мурдано, який намірився її вбити.

Ніхто, крім малої дейрни з дуже маленьким мечем. І її вірного друга-вобика.