Усю ніч вітер був холодний, тож ми спали в гурті, гріючи одне одного. Для моїх стомлених вух майже злагоджене хропіння Тоббла і його братів лунало як заспокійлива музика. Зранку ми сіли в човен і повернулися на рибальське судно, що стояло на рейді. Розбоєві в човні було тісно й неспокійно, але він звик до різних незручних умов. Коник легко пройшов трапом, а щойно морський вітерець наповнив вітрило, ми попливли.
Берег нісся повз нас: здебільшого то були залишені на зиму пасовища, на яких де-не-де видніли засніжені гаї. Це все скидалося на спокійну, приємну сільську місцевість. Зокрема, місцевість була така мила і привітна тому, що більшу частину сухопутних підходів до неї перекривали ліси ярагів. Тоббл пробував описати мені, як влаштоване поселення вобиків, але коли ми взяли курс на північний захід і стало видно їхнє містечко, я зрозуміла, що він применшував. Поселення ніби вийшло з дитячого сну.
Бобики здебільшого мешкають під землею, тож я розуміла: під містечком землю скрізь протинають тунелі й ходи.
Але я не знала, що також вобики будують і надземні хатини конічної форми. Із середини більшості цих конусів росло яке-небудь дерево: десь — тоненька берізка, десь — віковий дуб. Що більше було дерево, то вища хатинка. Деякі з будівель були в шість разів за мене вищі.
Кожна хатина була пофарбована в один із шести яскравих кольорів: фіолетовий, золотий, бірюзовий, яскраво-зелений, рожевий, ясно-синій. Боссип розкинувся невеликим схилом, і в кольорах хатинок була своя закономірність: фіолетова смуга, золота смуга, звивиста блискавка рожевого... Кожен колір щось означав і займав певне місце, що відповідало, мабуть, кварталу міста.
— Яка краса! — вигукнула я. — Ти казав, що вобики будують тунелі, а про все решту й не згадував!
Тоббл поворушив вухами.
— Що, правда? Ну, ти ж не думала, що ми живемо наче які-небудь кроти чи кролики. Хіба можна збудувати пристойний тунель без хатини, яка захищатиме вихід від дощу й снігу?
— Справді. А дерева?
— Ну, Биш, нам хочеться, щоб вода була, а дощ у тунель не заливав. Тож коли дощить — у Боссипі це, маю зауважити, не рідкість, — то вода стікає струмочками по корі. Вона збирається в підземних ставках і підводиться до каналів, звідки ми беремо воду, щоб пити й митися. Як же можна жити в тунелі без водогону?
— Точно! — зауважила я, хоча про водогін не чували в більшості великих міст, навіть у палаці Мурдано. — А що це за симпатичні кольори?
— А, це. У кожного роду свій колір. У нас шість родів і шість кольорів.
— Скільки ж вобиків у роду?
Він стенув плечима:
— У мене п’ятсот рідних і ще з тисячу свояків, які поріднилися через шлюб і всиновлення. У нас рід невеликий. Бірюзовий колір — наш. Рожевих — десять тисяч, фіолетових — удвічі більше. Загалом у Боссипі населення приблизно шістдесят одна тисяча. Принаймні так було при мені.
Наше судно мало пройти понад Боссипом, завернути на північ, потім на схід, обходячи північний край поселення. У затоці видніло кількадесят вобицьких суден різних форм і розмірів — одні стояли на якорі, інші були витягнуті на піщаний берег.
Ми пришвартувалися на довгому низькому причалі, навіть не стукнувшись об нього.
— На зустрічає ціла юрба, — сказала я.
— Аякже! Було б неввічливо, коли б ніхто не вийшов нас привітати!
— Напевне.
— Ну ж бо, Биш, буду зараз тебе показувати! — сказав Тоббл. — Ой, тобто тобі все показувати!
Він перший зійшов коротеньким трапом на причал. Я з полегшенням ступила на тверду землю: морська хвороба мені дещо докучала. Але дивна річ. Якщо в людському поселенні я була дрібна й непомітна, то в Боссипі виявилася просто велетенською істотою. Малі вобенята, завбільшки, може, з цуценя, сором’язливо підходили помацати моє хутро.
— Е-е, добридень! — сказала я.
Вобенята захихотіли. Одне кинуло мені м’ячик, сплетений з очерету, і я буцнула іграшку йому назад.
Підбіг якийсь літній вобик і прогнав малечу:
— Не турбуйте поважну гостю!
Я почала була казати, що мене це й не потурбувало — малюки, навпаки, нагадали мені, як давно я мала настрій гратись. Але мої слова перервав радісний вигук Тоббла. Його зі сльозами на очах обіймали старші вобик і вобиця.
— Синочку мій! — вигукувала вобиця, і її сиві кінчики вух тремтіли. — Мій малесенький Тоббл Грізний!
Вона, сяючи, поглянула на мене:
— Він малим був норовистий що ой-ой-ой!
— Та й зараз теж, — розсміялася я.
Тоббл вивільнився з міцних обіймів.
— Мусю, тусю, — сказав він, — дозвольте познайомити вас із моєю найкращою на всьому світі подругою — це Биш, дейрна Тобто посланниця Биш, — він широко всміхнувся. — Биш, це мої батьки: Оллівінк і Трояндла.
— Але ти називай нас «муся» і «тусь»! — вигукнув Оллівінк, і батьки Тоббла схопили мене в обійми.
Я втерла сльози. Як давно мене обіймали рідні батьки! Я вже й забула, як це приємно, як заспокоює душу.
— Твої хвости, синку! — вигукнув Оллівінк, показуючи на заплетені хвости Тоббла.
— У мене є багато що вам розповісти, — сказав Тоббл, — але спочатку зроблю справу. — Він кивнув мені. — Посланнице Биш, — раптом поважно, навіть офіційно звернувся до мене він, — я відведу вас до білераки!
— Куди?
— Білерака — це в нас, е-е... — Тоббл зробив гримасу, добираючи слово. — Ну от, знаєш, буває Мурдано чи Казар, буває мер міста, війт у селі, старійшини всілякі? — Він помахав лапкою. — Такі поважні особи, які рішення ухвалюють.
— Розумію, — не дуже впевнено мовила я.
— Оту нашій білераці шість старійшин, — сказав Оллівінк. — І зовсім недавно туди обрали, Тоббле, твою рідну мусю!
— Мусю! Я так тобою пишаюся! — вигукнув Тоббл, і мати аж засяяла.
— Перемогла абсолютною більшістю!—додав Оллівінк. Він підморгнув Тобблові. — Схоже, в нас у родині тепер аж двоє поважних осіб!
У товаристві Оллівінка і Трояндли я пішла за Тобблом, який гордо крокував через юрбу. Ми дійшли до одного з більших конусів, навколо якого росли вузлуваті кущі ялівцю. У конусі були низенькі двері, саме для вобика, а мені в них пройти можна було тільки на чотирьох.
Усередині я виявила, що конус стояв над глибокою печерою. Посередині росло дерево, але воно тяглося з глибини, виходячи назовні з даху. У краях печери були вирізьблені закручені зірки, але сходинки для моїх ніг були аж надто дрібні.
— Є інший спосіб! — мовив Тоббл, коли я ледве не проїхалася на хвості тими сходами. Він вигукнув: — Канат! Канат для посланниці Биш!
І ніби якимись чарами з дерева спустився канат. Підморгнувши Тобблові, я сказала:
— У мене є інший задум!
Печера спускалася футів на тридцять, до підніжжя дерева, що росло посередині. Місця для мене було досить.
Я розкинула лапи й розпустила літальні перетинки. Легко й невимушено стрибнула і, спустившись по колу навколо дерева на потоках теплого повітря, приземлилася. Може, то була й дурна витівка. Але ж і весела. Давно я не веселилася.
Я приземлилася на чотири лапи, підвелась і вгледіла, що перебуваю на чомусь подібному до сцени у формі півкола під великим деревом. Я була в підземному амфітеатрі.
Навколо, на мій сором, терпляче стояла добра сотня вобиків, а кілька сиділи на дерев’яній лаві. Усі, здавалося, чекали на мене, хоча навряд чи очікували, що я спущуся до них на такий манер. Дитячий вибрик, подумала я, хіба посли прибувають отак?
Тоббл хвацько з’їхав канатом і став біля мене.
— Оце так несподіванка, — прошепотів він.
— Вибач, я просто...
Гарного пояснення своєї поведінки я не мала. Хотіла просто бодай хвилину не думати про справи життя і смерті, війни і миру. Хотіла побути не посланницею Биш, а просто собою.
Але, звичайно, це було неможливо: я мала серйозну справу.