Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

18 Диво доброти

У краях, які дедалі більше загарбував Мурдано, радісна гостинність ярагів навіть змусила мене зніяковіти, що ходжу з мечем. Я зняла його й разом зі щитом прихилила до дерева.

— Чи можна нам розкласти невелике багаття? — спитала я.

Яраги трохи над цим поміркували. У голові, але не у вухах в мене залунало з десяток музичних уривків.

Минуло кілька секунд, і, як і розповідав Тоббл, мелодій уже стало менше, а потім, немов за командою, вони всі злилися в одну.

«Можна, — почула я, — але будьте обережні!»

І по цьому слову з дерев виткими рослинами спустився десяток ярагів з маленькими лопатками. Дуже швидко й вправно вони викопали неглибоку ямку. З темряви з’явились інші яраги: вони несли каміння, яким обклали ямку.

З дерев на це місце посипалися сухі гілки.

— Вони й хмизу нам дали! — сказав Тоббл. — Тільки вогню в них немає.

Ми розвантажили й розгнуздали Розбоя. Побачивши це, інші яраги принесли свіжоскошеної трави та відро води.

Я розуміла, що Розбій — просто кінь. Але готова поклястися, що він, вражений гостинністю, поглянув на мене. Хіба ми всі, з Розбоєм включно, не звикли чекати від світу тільки загроз і небезпек? Як це стало звичайними речами, а доброта — чимось дивним?

Тоббл витяг наше кресало. Я викресала вогню. Коли іскра розгорілася в маленьке полум’я, Тоббл поставив хмиз куреником над ним. Хмиз зайнявся, і я сказала:

— Це дуже добре, Тоббле, але щоб було справді тепло...

І замовкла. З лісу вийшли три загони по чотири яраги, і вони тягли чималі (а як на мій зріст, то саме такі, як треба) колоди на дрова.

Над добрим багаттям ми з Тобблом зібралися готувати просту вечерю. Щойно я подумала про міхи з водою, як, поглянувши вниз, побачила біля себе шість маленьких посудин.

— Які гостинні господарі! — сказала я.

— Для тих, хто прийшов з миром, — зауважив Тоббл, мішаючи страву в казанку. — А якби хтось прийшов рубати дерева? На нього б яраги так і налетіли. Покололи б отруйними голками, і він загинув би в муках.

Я ковтнула клубок у горлі, уявивши цю картину.

— Ну то будемо гарно поводитися.

Коли ми попоїли й зігріли ноги біля вогню, до нас підійшов яраг, що світився барвисто, неначе захід сонця.

Піснею він запитав, чи не хотіли б ми розповісти, куди прямуємо через Люсебенський ліс.

— Нас послала Панна, — відповіла я, — вона хоче спитати вобиків, чи не допоможуть вони зупинити жахливу війну.

«Хто ця Панна?»

— У неї кількатисячна армія. Вона хоче зупинити руйнування мирних поселень. І дерев, — додала я квапливо. — Ми не хочемо, щоб дерева гинули.

«Дерево нам усім як рідна мати!»

— Авжеж, — погодилася я. Але почувалася ніби божевільна, що говорить до голосів, яких більше ніхто не чує.

«Дерево нам дає повітря, яким ми дихаємо!»

Це прозвучало наче якесь химерне вірування. Дерева дають повітря? Але я вирішила, що всі мають право вірити в що хочуть.

— Мій народ, дейрни, часто будує гнізда на деревах, — мовила я.

Ярагові це, здається, сподобалось. А потім він спитав:

«Чому ви ходите з мечем і щитом?»

Я всміхнулася:

— Бо в нас немає голок, друже.

Винагородою мені була безгучна пісенька — і я зрозуміла, що то сміх. Як приємно відчути, що яраги розуміють жарти!

«На світанку ми вас проведемо».

— Здається, Тоббле, вони щойно в найґречніший спосіб натякнули нам, що зранку ми маємо йти далі.

— Атож, — кивнув Тоббл. — Дуже ґречно й розумно.

Осяйний речник повернувся на дерево: його підняли на лозі. Ми з Тобблом розстелили ковдри, і вперше хтозна-відколи я відчула, що принаймні цю ніч ми ночуємо в безпеці.

Зігріта, сита, маючи час на роздуми, я лежала й міркувала про друзів. Хвилювалася за всіх, але за Кхару — найдужче. Яка важка відповідальність лежить на її юних плечах!

За якийсь час я поринула в глибокий сон. Мені снилися війна, кровопролиття і смерть, а ще були в тому сні честь, здатність пробачати і мир. Мені снилася моя перша сім’я, якої я вже ніколи не побачу, і друга, яку я шалено сподівалася побачити невдовзі.

Коли зранку я розплющила очі, то здивовано вгледіла на дереві над собою багато сотень ярагів. Уже минув світанок, і вони не сяяли, хоч і мали золотаву й бузкову барви. Поряд прокидався Тоббл.

Тоббл моргнув мені.

— Чуєш, що вони співають?

Я прислухалася. Чи я... так! Я чую. Але це видавалось аж надто дивним.

— Вони що, кажуть, що можуть допомогти нам зупинити війну?

Тоббл кивнув.

— Але ж ми їх про це не просили. Ta i що б вони могли зробити?

— А нам і не треба було просити: вони почули наші сни.

— Вони... що зробили?

Ця думка мене збентежила. Зазвичай я, прокинувшись, не пам’ятаю свого сну. А ці маленькі істоти не лише подивилися наші сни, а ще й їх обговорюють?

— Я тобі хіба не казав? Вибач, не подумав. Так, серед тих цікавих речей, які можуть яраги, є те, що вони чують думки. Вони, власне, ніяких звуків не чують. Тільки музику думок.

Я потерла очі.

— Мабуть, і добре, що я не знала.

Я поглянула на дерева. Не знаючи, як надсилати думки, я просто спитала в ярагів:

— Друзі, чим ви можете допомогти?

Відповідь без слів заграла в моїй голові — і перед очима розгорнулися картини подій.

Я ахнула і схопила Тоббла за лапку.

— Тоббле! — прошепотіла я.

— Що, Биш?

— По-моєму, це важливо.

— Дуже важливо.

— Треба переконати ваших, аби зголосилися, а Сабіто й Стімбалл домовилися б з раптидонами. Але якщо це все станеться...

Я не договорила. Надія мене переповнювала, та коли вже життя мене чогось навчило, то це того, що самої надії замало.

Проте, збираючи речі й сідлаючи коня, тільки це я й чула в голові. Пісню без слів і мелодії, що зводилася до єдиної фрази: надія є!