Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

35 На грані

Сабіто й далі стежив згори за похмурою картиною: ширяв у повітрі над Кхарою й переказував усе, що видно з висоти. За нами, твердив він, ішло двадцять тисяч піхотинців Мурдано, а також три тисячі вершників, чота лучників, потужні тварини, що тягли осадні вежі, катапульти й військові повози.

З півночі на нас рухалися кілька тисяч терамантів — зграя комах, які пожирали і збіжжя, і селян, руйнували все на шляху; а за ними — значно ближче, ніж ми очікували, — рухалося дрейландське військо. Назустріч нам уже траплялися втікачі — багато поранених, усі нажахані, вони несли ту мізерію, яку встигли забрати з собою. Вони покидали речі, посадили дітей на вози і щосили поганяли геть. І не здогадувалися, що тікають назустріч недаррському війську, яке поставиться до них не краще, ніж дрейландське.

Мирне, чепурне село ось-ось мало стати місцем жаху.

— Сабіто! — гукнула Кхара.

Коли він знизився, вона спитала:

— Сам Мурдано теж іде з військом?

— Судячи з великого помосту, який несуть на спинах сотня каторжних, мабуть.

— А тепер, Сабіто, — Кхара здригнулася від болю, посунувшись на спині Переможця, — злітай і поглянь, чи їде зі своїм військом Казар.

Сабіто полетів, а Ренцо запитав:

— Навіщо це тобі?

Кхара мотнула головою:

— Просто цікаво.

Я почула, що це неправда. Але промовчала.

Сабіто невдовзі повернувся з вістю, що Казар їде зі своїм військом.

— Хіба що то якась інша величезна сіра фелівета, яку оточують перелякані раби.

— Можеш прикинути, де приблизно армії зустрінуться? — спитав Ренцо.

— Попереду невелике сільце — десь за чверть ліги від нас. Не знаю, як називається, але зустрічна синя сойка каже, що Сорасківельт. Назва давньою мовою означає «Поле кровопролиття».

— Який я радий, що спитав, — буркнув Ренцо.

— Багато століть тому тут була велика битва, — пояснив Сабіто, не відстаючи від нас, хоча ми скакали учвал. — На заході насипано кургани, а ближче до села — кам’яні вівтарі.

— Тож я знаю те, що треба, — відказала Кхара. Вона з-під руки поглянула вдалину. — Сподіваймося, до вечора це місце здобуде щасливішу назву.

Ніхто з нас не вірив, що це станеться. Але ми щодуху поганяли бідолашних коней. Невдовзі ліворуч з’явилися великі кургани заввишки в десять людських зростів.

— Який дивний спосіб ушановувати померлих, — завважив Тоббл.

— Правда? А у вобиків як заведено? — спитала я.

— У нас це розумно. Покійників скидають у смоляну яму.

Мені це аж ніяк не здалося кращим за насипання кургану, але я промовчала.

— Дивіться! — вигукнув Ренцо.

Ми подивилися туди, куди він показував: на гірку вже підіймалися тераманти, подібні до припливної хвилі. Це була не струнка лава, а радше безладна атака велетенських комах, кожна з яких була в багато разів більша за мене.

В армії Мурдано їх теж помітили. Піхота розділилася на квадратні формування, утворивши ніби велику рухому шахівницю. У кожному квадраті по одній стороні було з десяток вояків, далі ще кілька, а в середині — старшина на коні. Більшість солдатів були озброєні великими срібними списами. За першим рядом квадратів рухався потрійний стрій лучників.

— Що вони роблять? — запитав Ренцо, киваючи на гурт каторжників, які забивали в землю великі дерев’яні кілки.

— Стрілятимуть зазубреними стрілами з арбалетів по терамантах, — пояснила Кхара. — До цих кілків будуть приєднані канати від стріл: так вони хочуть зв’язати терамантів.

— А це допоможе? — уголос запитала я.

Кхара не відповіла, а поглянула на дрейландське військо. Вояки шикувалися по-своєму: по шість-сім шерегів терамантів. За цією моторошною лінією нападу — кілька лав вояків зі списами. За ними — пишний, яскраво оздоблений паланкін на колесах, який тягли каторжники, запряжені грубими пеньковими канатами. Паланкіном походжала туди-сюди велика фелівета.

Казар. Валті — зрадник свого народу.

На флангах недаррського війська я помітила кількох Лицарів Вогню. Налічила шістьох, а як знала з досвіду, ці лицарі небезпечніші за будь-яку смертну людину. Живий вогонь, смертельний і покірний їхній волі, вилітав у такого лицаря з вістря списа. Без сумніву, його пустять у хід проти терамантів, яких майже не бере залізо, але вони безсилі проти вогню.

Недаррське військо почало вигукувати:

— Мурдано! Мурдано!

З другого боку здійнялося виття у відповідь: людські голоси в ньому змішалися з химерним цокотінням терамантів.

Кхара набрала повні груди повітря.

— Готовий, друже? — звернулася вона до Переможця, і він відповів іржанням.

По ліву руку від неї було дрейландське військо. По праву — армія Мурдано. Попереду — відкритий шлях. І безнадійний.

Саме повітря тремтіло передчуттям жаху. Кхара розвернула Переможця крупом до військ і стала перед нами.

— Друзі мої, це не те завершення, на яке я сподівалася. Я хотіла мати змогу поговорити з Мурдано і Казаром Однією рукою я збиралася погрожувати їм Армією Миру, а другою — запропонувати краще майбутнє. Але наше військо ще далеко, тож треба обрати інший шлях.

— Кхаро... — почав Ренцо.

Але, крім її імені, він не знав, що сказати.

— Хай що станеться, подбайте про власну безпеку. Це мій наказ, і ви його виконаєте, — твердо мовила вона. — Кожен з вас дорогий мені. Те, що ви... живі... додасть мені сил.

— Кхаро, — благально повторив Ренцо. — Твоя права рука, якою тримати меч, ще слабка.

— Він має рацію! — сказала я.

— Не слабка та рука, — мовила Кхара, — у якій Світло Недарри!

Ренцо заплющив очі. Тоббл утер сльозу.

— Моя доля тільки в моїх руках, — мовила Кхара. — Тож знайте: я люблю кожного з вас, — і вона уважно поглянула на Ренцо, — тільки кожного по-своєму.

На тому Кхара розвернула коня туди, де ось-ось мала початися битва.

— Ну що ж, Переможцю. Побачимо, чи справдиться твоє ім’я!

Переможець поскакав, і Панна Недаррська рушила сама на поле кровопролиття.

Принаймні вона була б сама, коли б моя конячка Дуна, яка раніше везла провізію, не переплутала суху гілляку під ногами зі змією. Дуна злякано заіржала і зробила те, що в таких випадках роблять коні: поскакала за сильним жеребцем, який рухався попереду.

Кхара спускалася на поле кровопролиття.

А ми з Тобблом — за нею.