Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

14 Прощання з Максином

Ми ще не встигли далеко від’їхати, коли я побачила Максина, який стояв сам-один.

— Максине! — гукнула я. — Ти на когось чекаєш?

— На тебе, — він невпевнено всміхнувся. — Звичайно ж.

Я спішилася, щоб йому не треба було дивитися на мене знизу.

А також тому, що відчувала: нам треба поговорити сам на сам.

— Як добре, що ти вже більше можеш ходити, — сказала я.

— Але все-таки час від часу ще доводиться спиратись на милицю. Проте мені справді набагато покращало. Настільки, що я тепер теж маю завдання від Панни.

— Правда? — здивувалася я.

Невже Кхара так швидко дала Максимові роботу? Але вона мусить вдаватися до наших умінь, а в нас, дейрнів, є своя особлива здібність.

— Я маю сісти на корабель біля гирла Теларно.

— На корабель? — здивувалась я. — У нас є корабель?

— Ні, піратський.

— Що? Ти кудись із піратами зібрався?

— Ці пірати потрапили в неласку до натітів, — пояснив він. — Їм дуже потрібно помиритися з королевою Павіонною. Панна каже, що за нами непомітно весь час стежитимуть натіти.

Я торкнулася його плеча:

— А куди ви пливете?

— До колонії, — відповів Максин. — Я маю обпливти навколо Недарри до річки Пеллаґо. Конем на таку велику відстань ще їхати не можу.

Я спохмурніла.

Колонія — це маленьке, відрізане від решти світу поселення дейрнів.

— Кхара хоче, щоб ти залучив до Армії дейрнів?

— Ні. По-моєму, Панна розуміє, що я не вояк, — розвів руками Максин. — Вона сподівається, що вдасться здобути мир. Мечі дейрнів їй не потрібні. Їй потрібні дейрни-правдовкажчики.

Я поглянула на свого товариша-дейрна, моє добре дзеркало.

— Шкода, але мушу з тобою попрощатися, Максине. Я була б рада, коли б нам випало більше часу подружитися.

Я й сама не зовсім розуміла, що хочу сказати. Чи я сподівалася, що Максин стане для мене таким самим дорогим, як Тоббл? Чи мала на увазі такі стосунки, як у Кхари і Ренцо?

Лови-Удачу сказав, що ці люди саме в тій порі. А я, здається, ще ні. Та й не було у мене таких почуттів до Максина.

А все ж між нами був особливий зв’язок. Ми двоє дейрнів у світі, де нашого виду лишилося дуже мало. Коли мою родину й поселення винищили, я пройшла через усю Недарру, вважаючи себе останницею, доки не зустріла Максина і його батька. Цей спогад назавжди закарбувався в пам’яті.

— Боюся, в тебе попереду важчий шлях, Биш. Я собі відпочиватиму на кораблі, вилежуватимуся на сонечку, вечерятиму свіжою рибкою. — Він позирнув через плече, чи не почує Тоббл. — А ще я...

— Що, Максине?

— Та нічого...

— Ні, все гаразд. Можеш мені сказати.

— Биш, я не такий хоробрий, як ти, — його слова пролилися, мов сльози. — Скажи, як тобі це вдається. Як ти це можеш.

Я тільки рота відкрила:

— Я... я... яка?

— Ти виходила сам на сам з Лицарем Вогню. Ти без жаху стояла перед Мурдано. Ти врятувала колонію дейрнів.

Від останнього спогаду я збентежилася. Це я придумала підігнати підпалені кораблі до суден марсонійських піратів, які перекрили колонії дейрнів вихід із затоки. Багато — дуже багато — марсонійців загинули через мене.

Колишня Биш ніколи б такого не зробила.

— Мені весь час було страшно, — зізналася я.

— Тобі — і страшно?

— Дуже, — сказала я.

Звичайно, Максин, як дейрн, розумів, що я кажу правду.

— Не думаю, що ми можемо припинити відчувати страх, Максине. І не вважаю, що бути хоробрим — це не боятися. По-моєму, сміливість — це коли боїшся, але все одно робиш те, що потрібно.

Навіть, подумки додала я, якщо це означає відмовитися від свого дитячого «я». Навіть якщо це означає перетворитися на істоту, що керується холодним розрахунком. Здатну на брутальні дії заради більшого добра.

— Можливо, — вагаючись, мовив Максин.

— Максине, хай що буде, пам’ятай, хто ти.

Я почувалася шахрайкою, слово в слово повторюючи те, що мені кілька хвилин тому казала Кхара. Але я не вдатна до великого красномовства, не вмію придумати підбадьорливих слів.

Максин скинув головою, сором’язливо всміхаючись.

— Ти коли-небудь думала про те, що буде, коли оце, — він махнув рукою в бік військового табору,— скінчиться?

— Насправді, ні, — зізналася я.

— Ми підемо жити з іншими дейрнами? — спитав Максин. — Створимо нові колонії? Нові... сім’ї?

— Мабуть, — сказала я. — Але зараз це і є моя сім’я. Мені страшно далеко загадувати, розумієш?

— Бувай, Биш, — сказав Максин, і його темні очі заблищали. Він помахав Тобблу. — І тобі безпечної подорожі, друже Тоббле!

Ми обійнялися дещо незграбно. Я знову залізла в сідло, і ми поскакали. Я раз у раз озиралася на Максина, дивилася, як він зникає з очей. У мене в горлі все стояв клубок, а до очей підступали гарячі сльози.

«Будь розумною, — казала я собі. — Ти ще побачишся з Максином. Ти скоро знову побачиш усіх своїх друзів».

Тим часом при мені була мапа. Були невеличкі меч і щит. Торба з коштовним камінням. Мій вірний Розбій. І, звичайно, мій любий друг Тоббл.

І зробити мені треба було таке, чого я ще ніколи не робила, знаючи, що армії двох країн воліли б бачити мене мертвою.

— Буде весело, — мовив Тоббл, не надто переконаний у своїх словах.

— Пригода, — так само сухо відповіла я. — Хоча мені не подобається бути далеко від усіх.

Тоббл тицьнувся в мене носом.

— Від мене ти не далеко.

— Ти ж розумієш, що я хочу сказати, Тоббле. Кхара й Армія Миру в небезпеці. Ми не зможемо дізнатися, як вони, доки не буде пізно.

Тоббл замовк. Жодні його слова б мене не заспокоїли: ми обоє розуміли, що я кажу правду. Нам просто доведеться терпіти цю жахливу непевність.

Звичайно, нагадала я собі, у житті завжди так, правда? Я пригадала батька, який любив усілякі мудрі прислів’я й приказки, як він казав: «Точно відомо тільки те, що нічого точно не відомо». Наскільки ж він мав рацію.

Ми їхали цілий день. Дві години рухалися понад Теларно на північ, а потім завернули на захід, у ліси, в бік Боссипа, куди ми й прямували.

Тепер у мене вже було чимало досвіду лісових походів. І, можу сказати, деякі з лісів — чудові, повні буйної зелені, вистелені опалим листям і населені дружніми створіннями.

Треба відчувати вдачу лісу. Деякі майже запрошують вас у гості.

Та ми в’їжджали аж ніяк не в такий ліс.

На мапі це густе скупчення дерев не мало назви. Але зранку перед виїздом Бодікка Синя відвела нас із Тобблом убік.

— Я думала-гадала, чи казати вам це, — почала вона, і це навряд чи віщувало щось хороше. — Не хочу лякати тебе, Биш. Але я дещо знаю про ліс, через який вам їхати. Мало хто це знає.

І це вже точно не віщувало нічого хорошого.

— Неспроста на мапі не написана назва цього лісу. Річ ось у чому: дуже-дуже давно, задовго до потопу, навіть до Урманського тиса, був один чарівник. А в ті давні дні теургія була не такою слабкою, як сьогодні, коли її застосовують для дрібних, тимчасових заклять. За тих часів чари були великою силою, і не було могутнішого чародія, ніж... — Бодікка сторожко роззирнулася, — Ґадзіко. І цей ліс на мапі не підписаний, тому що зветься він Езкутак Ґадзіко.

— Дивна яка назва, — мовив Тоббл.

— Це давня мова, мова зла, — здригнувшись, сказала Бодікка.

— Але ж той чаклун, мабуть, давно помер? — з надією промовила я. — І закляття його, певне, розвіялися, правда?

Бодікка спробувала всміхнутися: вона сумнівалася.

— Та мабуть, — сказала вона. — Але я відчувала, що вас усе-таки слід попередити.

І тепер, перед цілим військом темних, велетенських дерев, ми пригадали попередження Бодікки. Але й без того я б відчула, що цей ліс чимось не такий, як усі.

Навіть якби вона не сказала нам, що «езкутак» тією давньою мовою означало «жах».

— Багато століть тому, — бурмотів під ніс Тоббл, коли ми в’їжджали в ліс. — Це було багато століть тому.

— Так, — погодилася я, вдихаючи сирий запах моху та розпаду. — Дуже-дуже давно. І цей ліс великий, тягнеться на багато миль. Хай там що робив той чаклун чи не робив, а було це на якійсь невеликій ділянці — на весь ліс воно б не поширилось.

— Авжеж, — погодився Тоббл.

Ми рухалися вперед, намагаючись розмовою відволіктися від страхів. Але коні слів не розуміють. Вони розуміють лише відчуття. А що Розбій крокував сторожко й нахилив голову, то йому теж не подобався цей ліс. Зовсім не подобався.

І, як виявилося, не без причини.