Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

17 Яраги

Надвечір ми виїхали з проклятого лісу Ґадзіко на підніжжя Західних височин. І щойно відчули на головах бальзам слабенького сонячного проміння, сталися дві речі.

По-перше, Розбій побіг хутчіше, підняв голову й перейшов на рівний клус, остаточно вийшовши з моторошної тіні того місця. По-друге, нам із Тобблом миттєво захотілося їсти.

— Я з голоду пропадаю! — сказав Тоббл.

— І Розбій теж, — я засміялася й показала на чисту ділянку трави, яка вже почала жовкнути. — Він їжу бачить.

Я пустила Розбоя чвалом, і цілющий вітер розпушив мені хутро. Від холоду сльозились очі, але що далі ставав від нас той страшний ліс, то радісніше було в мене на душі.

Коли Розбій добіг до своєї смачної паші, ми спішилися. У Тоббла в животі потужно забурчало, у мене завило.

— Ніби живіт до живота говорить, — сказав Тоббл і почав діставати харчі.

— Уночі буде холодно, якщо не знайдемо хмизу, — сказала я.

— Не хвилюйся. Якщо поскачемо швидко, то до вечора будемо коло Люсебенського лісу. Отам уже на добре багаття хмизу буде.

Я здригнулася:

— Знову ліс?

— Та ні, Биш. Він зовсім не такий, як оте жахливе місце. От побачиш!

Коли ми попоїли, то продовжили свій довгий переїзд невисокими пагорбами. Я так втомилася сидіти в сідлі, що не раз повторювала, мовляв, чи не варто вже стати на ночівлю — з багаттям або й без, хоча повівало холодом, і погрітися було б дуже до речі. Ноги в мене заніміли, пальці стали нечутливі, як граблі.

— Зараз, — мовив Тоббл, — гадаю, яраги нас уже помітили. У них чудовий зір, майже як у раптидонів.

— Яраги?

— Яраги, звичайно.

Зрозумівши, що я уявлення не маю, хто це такі, він пояснив:

— Це чудовий вид. Вони завжди дружили з вобиками. Ми з ними торгуємо. Міняємо в них рибу й устриці на мед і красиві вироби з дерева, ну і, звісно, вони нам плетуть рибальські сіті, то побачиш...

Тоббл забув, до чого вів, і замовк.

Ми скакали далі, змерзлі, але сповнені надій, на захід. Посутеніло, нахмарило. Знову ми не могли знайти дорогу за зірками.

— Не переймайся, — сказав Тоббл. — Побачиш.

Чекати довго не довелося. Люсебенський ліс був хіба за чверть ліги від нас. На обрії замерехтіли якісь чудні барвисті вогники — бузкові й золотаві, ніби на заміну зорям.

Під’їжджаючи, я почула: вітер ніс до нас якусь музику. Слів не було чути — тільки музика, наче хтось водив смичком по товстих струнах віоли.

Ми заїхали під чималі, вікові дерева, але жодне з них не мало тієї тяжкої похмурості, як ті, що росли в проклятому лісі Ґадзіко. Розташувалися вони вільно, цим лісом було легко їхати. Вогники наблизилися, вони, немов великі білки, стрибали по гілках над головою. Спочатку я гадала, що це якісь рухомі ліхтарі. Але невдовзі зрозуміла, що то і є яраги — маленькі колючі створіння, які світилися м’яким сяйвом.

— Вони світяться! — вигукнула я.

— Ну звісно, — сказав Тоббл. — А чому ж, гадаєш, вони звуться ярагами?

Я не дуже зрозуміла, який там зв’язок, але не стала зважати. Після страшного лісу Ґадзіко й довгої їзди по холоду через височини тут я почувалася так, ніби повернулася додому. Я відчувала не тільки безпеку, а й те, що мені раді. Майже чулися лагідні голоси в голові — говорили вони без слів, але зрозуміло, а головне, ці голоси були добрі.

— По-моєму, тут дуже привітно, — сказала я, спостерігаючи, як переставляє лапки якийсь яраг.

— Аякже! — розсміявся Тоббл. — Ти хіба не чуєш, як вони вітаються?

— У тебе вухо чуткіше, Тоббле, але я поки жодних слів не чула.

— І не почуєш. Яраги не користуються словами. Музика, яку ти чуєш, — це не... А, ось як спробуй. Затули вуха.

Я так і зробила. За кілька секунд зрозуміла.

— Мені все одно чути музику!

— Так, — задоволено промовив Тоббл.— Яраги не видають таких звуків, які можна чути вухом. Їх чути розумом і серцем.

— Яке диво! От би ближче на них подивитися!

— А ти озирнися, — порадив Тоббл.

Ззаду на попоні Розбоя виявилося створіння, вдвічі менше за Тоббла, воно світилося м’яким жовтим сяйвом з бузковим відтінком.

— Ой! — здивувалася я.

І почула музику — чи радше відчула її, без слів, але зрозуміла сенс:

«Не тривожся, подруго!»

Я придивилася до маленької істоти. Її зграбне тіло було вкрите не хутром чи пір’ям, а голками завдовжки з людський палець. Кінці голок світилися. Ноги в ярага були коротенькі, а руки довгі й тонкі. Він мав величезні очі, трохи подібні до очей вобика. На голові росла ніби стеблинка зі ще одним оком.

— Здрастуй, друже яраже, — привітався Тоббл. — Я сам Тоббл, вобик із Боссипа. Це моя подруга Биш, дейрна.

Не знаючи, як вітатися з крихітним створінням, я простягнула йому руку.

— Ні! — різко спинив мене Тоббл. — Вибач, Биш, я не хотів тебе лякати. Але яраги такі привітні й небоязкі неспроста. Розумієш, їхня шкіра та голки отруйні для всіх, окрім вобиків. Тільки їхніх підошов можна безпечно торкатися. Тому яраги нікого й не бояться.

Ми заглибилися в ліс: нас вабила таємнича музика без слів, яка розумілася так: «Ходіть сюди!»

Щохвилини на деревах ставало рясніше осяйних ярагів. Багато з них розташувалися біля верхівок на чудернацьких чи то навісах, чи то гамаках, які мені нагадували міцні рибальські сіті.

Яраги були й на землі, бігли як уміли за нами на своїх коротеньких ніжках. Деякі хапалися за виткі рослини — і їх, як на мотузках, швидко підіймали на дерева. Інші спускалися стовбурами поглянути на нас і привітатися. За пів години легкої дороги ми заїхали в гущину дерев, яка від цих маленьких створінь світилася, ніби під якимсь заблуканим малим сонцем.

— Здається, ми дісталися до серцелісся, — сказав Тоббл. — Тут сама середина поселення ярагів.

— У них є король чи королева? — спитала я.

— У ярагів? — здивовано перепитав Тоббл. — Ні, звісно. Вони самі правлять.

— А як це? Хто в них вирішує, що робити?

Тоббл знизав плечима:

— Вони вирішують. Яраги всі рівні. Якщо треба щось вирішити для всього виду, вони збираються й заспівують кожен своє, доки зіспівуються в одну мелодію. Нечутну, звичайно.

— Звичайно, — сказала я, ніби то була очевидна річ.

— По-моєму, вони хочуть, щоб ми зупинилися тут, — сказав Тоббл.

Я витягла шию й поглянула на дерево, що світилося наді мною. Сотні пар очей дивилися на нас згори. Сотні очей на стеблинках крутилися на всі боки.

— Здрастуйте, — сказала я.

«Здрастуй!» — проспівали яраги.

— Чи можна нам тут зупинитися на ніч? — запитав Тоббл.

«Звичайно! — відповіли вони. — Будь ласка!»

Від цього простого, але такого радісного почуття мені після всіх недавніх випробувань сльози набігли на очі.