Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

12 Військова рада

Я ще ніколи в житті не бувала на військовій раді. Та до того, як Кхара промовила ці слова, я їх ніде й не чула. Ну і, звісно, потрапити на таку раду не очікувала.

А тим більше — брати в ній участь із промовою. Але так вийшло.

Рада зібралася через шість днів після нашого повернення з Джауреджії на галявині посеред чинного табору. Там були генерали й головні радники Кхари, зокрема Бодікка Синя і генерал Варіс, а також інші союзники, які приєдналися до армії ще до моєї подорожі в палац королеви Павіонни.

Майзеній Маррак — мовчазний і здібний чоловік — привів загін з п’ятисот чудово озброєних лучників аж із південного краю Нулльського лісу.

Дуже старий, сивобородий союзник на ім’я Фельдрік — його вважали розбійником із Терійських боліт — теж прибув. Поза законом він опинився, давши бій солдатам Мурдано, коли ті намагалися винищити все його село. Фельдрік привів триста чоловіків і жінок. Ці люди були здебільшого озброєні сокирами й називали себе Болотяні Коти.

Ще прийшов дивний чоловік на прозвання Вайда, з ним була сотня вояків із західних схилів гір Перріччі. Вайда і його бійці були всі в панцирах із товстої шкіри й химерних гостроносих черевиках. Усе обличчя й шия Вайди були в чорних татуюваннях, зроблених так, щоб він нагадував напівлюдину-напівфелівету. На Лови-Удачу це, однак, враження не справило.

З неба спустився ширококрилий зелено-червоний раптидон на ім’я Стімбалл — радник могутнього володаря раптидонів Роріда Черепоруба.

Також у раді брали участь Лови-Удачу, Ренцо, Сабіто, Тоббл і Максин. Максин уже одужав настільки, що міг потроху ходити без милиці, хоч мені й було помітно: йому все одно поки що дуже боляче.

На раду зібралося загалом душ із двадцять. Ми розташувалися кружка навколо столу просто неба. Небом бігли темні, густі хмари, і починало холоднішати, хоча був лише полудень. У повітрі різко пахло майбутнім дощем.

На столі лежала велика потріпана мапа, притиснута по кутках камінцями. На ній було видно всю Недарру, південну частину Дрейландії й краєчок далекої Марсонії.

— Спочатку генерал Варіс викладе суть питання, — мовила Кхара. — Потім я послухаю, хто що порадить. — Вона поправила середину мапи. — Мудрий Варіс зауважує, що будь-які воєнні дії пов’язані з правильним розумінням рельєфу. Річки, гори, береги, ліси — усе це потрібно брати до уваги. Що скажете, генерале?

Кхара відступила від столу, і вперед вийшов похмурий генерал. Його бувалий меч, здається, бачив тисячу битв. Може, це мені навіть не здавалося.

— На півночі хребет Сово відділяє нас від Дрейландії, — розпочав він. — Але ми знаємо, що Казар Сґ’дріт поневолив терамантів і змусив їх прорити під горами великий тунель. Він задумав відкрити той хід і випустити спочатку загін терамантів усім на пострах на рівнини, південніші від Зебари. За терамантами піде його військо. Вони розграбують цю місцевість, спалять поля й села, повбивають худобу і людей. А після того шлях до Саґурії, столиці Мурдано, їм перекриють гори Перріччі.

Я дивилася, як товстий палець генерала показує на мапі цей маршрут. Я не дуже сильна в географії, але його пояснення були зрозумілі.

— Рухатись із Зебарських рівнин дрейландці можуть у два способи. Можуть перейти гори Перріччі й спуститися південним хребтом на Саґурію. Або ж послати своє військо — людей і терамантів — берегом: там вони мають пройти густий ліс і перетнути річку. Цей шлях Мурдано на той час добре захистить. Щоб дістатися Саґурії, військо Казара муситиме пройти довгий кривавий бій, не кажучи вже про те, щоб узяти місто.

У мене в голові виникла дивна думка: я не знала, кого в цій битві підтримувати. Звичайно, я народилася в Недаррі. Але кривавому тиранові Мурдано я нічим не зобов’язана.

Генерал Варіс погладив свою руду бороду, придивляючись до мапи.

— Гадаю, якщо вони прорвуться тунелями терамантів, то Казар відправить своє військо через Перріччі. Оскільки Мурдано не знає про тунелі, то він не наставив фортифікацій ні в горах, ні на Зебарських рівнинах. Але в холодну пору дрейландцям буде важко переходити через гори. Чимало з них помре від хвороби, яка виникає на великій висоті.

— О, я чув про таке! — шепнув мені Тоббл.

Я не могла не звернути уваги, як Сабіто і Стімбалл пишаються тим, що хтось інший на великій висоті може хворіти.

Заговорив Вайда — це вперше я почула його голос: як на людину такої дикої зовнішності, на диво тонкий.

— Ми звичні до висот. І знаємо гори Перріччі, які називаємо Ґолданвааль, як обличчя рідних дітей. Хоч яким важким був би цей перехід для дрейландців — ми можемо його набагато ускладнити!

Кхара кивнула:

— Я сподівалася на вашу підтримку, Вайдо!

— Але спочатку ми бажаємо відправити своїх дітей та інших небоєздатних у безпечне місце, — додав Вайда.

— Безумовно.

— А потім? — Вайда посміхнувся, і цей вираз обличчя вийшов доволі зловісним, з огляду на татуювання й кілька вибитих зубів. — Це для нас усе одно що повернутися додому. Це ж наші гори! На рівнинах нам незвично, хочеться висоти.

— А коли я вам скажу, — мовила Кхара, — щоб ви зробили все можливе, аби затримати дрейландців у горах, але без нападу?

Вайда розсміявся:

— Тоді я пошкодую, що не розрубаю кілька дрейландських черепів. Але, правду кажучи, нам набагато простіше затримати їх, заваливши шлях колодами, запрудивши його, створивши лавини. Перекриті стежки й дороги змусять їх помучитися.

Схоже, Вайді ця думка подобалася. Він мало руки не потирав від задоволення.

— І ми охоче допоможемо, — мовив раптидон Стімбалл. — Орли вершини Ґора, найвищої в Перріччі, будуть вашими очима в небі, Вайдо.

— Ха! — зрадів той. — І ваша допомога нас дуже порадує, друже раптидоне.

Лови-Удачу кашлянув.

— Що, Лови-У дачу? — спитала Кхара.

— Казар Сґ’дріт — валті, фелівета-негідник. Він підступний і хитрий. Я певен, що в нього є друга лінія нападу.

— Це було б розумно, — зауважив генерал Варіс. — Армія в Мурдано велика, але навіть вона не може бути всюди водночас. І яке військо може протистояти тисячі, а то й більше терамантів, ще й добре вишколеним солдатам?

— Якщо королева натітів зробить як обіцяла й зупинить флот Мурдано, — промовила Кхара, походжаючи туди-сюди, — то виходить, що ми забезпечимо перемогу дрейландцям. Обміняємо одного тирана на другого. А це не наша мета.

Обізвалася Бодікка Синя:

— Коли тераманти вискочать із тунелю, то вибіжать на Зебарські рівнини. — Хоча погляд у неї був напружений, говорила вона рівно, майже заспокійливо. — Ми зробимо що зможемо, аби їх зупинити, але все одно вийде так, що десятки сіл, тисячі хуторів, десятки тисяч ні в чому не винних людей залишаться на поталу терамантам і Казару.

— Щоб зупинити їх на виході з тунелю, — мовила Кхара, — ми мусимо потрапити туди першими. А ми не зможемо.

Усі на кілька хвилин замовкли. Дивилися на мапу, наче самою силою волі можна було витягти з неї правильне рішення.

Здійнявся вітер, і шатра залопотіли, як прання на мотузках.

— Е-е... Я не зовсім вояк, я простий крадій, — мовив Ренцо. Голос у нього був невпевнений, він навіть соромився — зовсім на себе не схожий. — Але чи не можна відправити невеликий загін затримати терамантів? Якщо ми їх сповільнимо, то вони менше нашкодять мирним жителям. І дуже поспішатимуть перейти Перріччі, де люди Вайди знову їх затримають.

— З моїми провідниками, — відповів Вайда, — ми, мабуть, зможемо провести невеликий загін до входу в тунель, але щоб туди дістатися, потрібен не один тиждень, — він почухав потилицю. — Вони там опиняться раніше за армію Панни, але не набагато.

Ренцо зітхнув і поволі кивнув.

Стімбалл змахнув крилом.

— Раптидони можуть перелетіти гори вчасно, але ми не переможемо терамантів, навіть особливо не затримаємо їх. Ми добре воюємо разом з тими, хто ходить по землі. Але самі?

Тоббл сором’язливо підняв лапу, але це помітила тільки я.

— А ми зможемо залучити до бою місцевих жителів? — спитала Бодікка.

Генерал Варіс знизав плечима:

— Селян. А зброя в них яка? Вила й сапки? Проти терамантів і солдатів Казара?

— Бодікка має рацію, — сказала Кхара. — Нам потрібне підкріплення.

Тоббл іще дужче замахав лапою. Ніхто не звертав на нього уваги, а мені стало цікаво.

— Що, Тоббле?

— Я, е-е... — у колі вояків Тоббл затнувся.

— Говори, Тоббле, — сказала Кхара. — Будь ласка!

— А якщо раптидони перенесуть вояків через гори? — промовив Тоббл. Його великі вуха тремтіли.

— Ви дуже високої про нас думки, — сказав Сабіто. — Ти гадаєш, раптидон може підняти когось такого, як, наприклад, генерал Варіс?

Уся рада засміялась, і спочатку я подумала, що Тоббл знітиться й замовкне.

Але недовіра Сабіто, здається, тільки розбурхала мого маленького друга.

— Звісно... звісно, людину чи фелівету ви в повітря не здіймете, — сказав Тоббл. — Але, не бажаючи вам дорікнути... ми всі тут друзі, і я прошу пробачити, якщо мої слова образять кого-небудь із наших чудових раптидонів... але ось що. Раптидонам, безумовно, випадало підіймати в повітря вобиків. І, гадаю, найбільші з раптидонів здатні підняти й дейрна.

Вайда знову засміявся, а Кхара — ні.

— Що ти пропонуєш, Тоббле? — подавшись уперед, спитала вона.

— Моя Панно, ми з себе невеликі, і на наш народ часто не зважають, бо він не належить до панівних видів. Але ви самі бачили, що коли нас розлютити, то ми стаємо дуже, дуже неґречними.

Отепер уже засміялася Кхара, і я з нею.

— Неґречними? — сміялася вона. — Неґречними! Я тебе, друже, бачила в дії. І радше б сказала, що тут більш годиться слово «лютими».

— Хоч який лютий наш Тоббл, — мовила Бодікка, — але він усе ж один маленький вобик.

Тоббл звернувся до Бодікки:

— А якщо таких, як я, буде п’ятсот?

Вайда зібрався щось сказати, але Кхара коротким жестом його спинила:

— П’ятсот? Звідки ми візьмемо п’ятсот вобиків, готових важити життям?

І в Тоббла, виявляється, на це була відповідь.