Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

32 Засідка

Встало сонце, і ми побачили, що рухаємося відложистим передгір’ям і нарешті можемо прискоритися. На схід і захід від нас росли ліси, але ми скакали стежкою через поля, розчищені під оранку, через стерні, де давно зібрали пшеницю й жито.

Ненадовго спинилися напоїти коней і попоїсти трохи самим. Навіть селяни в цю пору ще не встали, чи нам принаймні так думалося, доки не почули мукання корів, які чекали, щоб їх подоїли.

— Рушаймо. Будемо сподіватися, нас не помітять, — порадила Кхара. — Зараз не можна зупинятися побалакати з кожним зустрічним.

Але щойно ми зійшли зі шляху, щоб об’їхати сільце, Тоббл помітив вогонь і дим, який здіймався над кам’яною баштою. Чимале полум’я: горів цілий стіг сіна.

— Попереджають інші села, — зауважила Кхара.

— Про що? — спитала я.

— Про нас. Тутешні мало знають про світ за межами рідного села. Вони не мають підстав довіряти чужинцям, особливо озброєним.

Я більше про це не думала, доки ми, рухаючись далі, не побачили такий самий вогняний знак біля наступного села. Наблизившись, помітили з десяток людей, які вишикувалися, перегородивши нам шлях. Більшість тримала в руках дрючки й вила. Один старий стояв з мечем Одна зі старших молодиць — із довгим списом.

Кхара спинила коня зі словами:

— Доброго ранку.

Наперед виступив чоловік із мечем:

— Хто ти, що бажаєш нам доброго ранку?

Обізвалась я:

— Це Панна Недаррська. Провідниця Армії Миру.

— Не чув про таку, — відказав старий. — Але ми поки що не бачили такої армії, яка б не відбирала наш урожай і не спалювала село.

— Ваша обережність розумна, — відповіла Кхара. — Небезпека справді існує, але не від нас На Зебарські рівнини вийшло військо Мурдано. Військо терамантів та інших прислужників дрейландського Казара теж може тут з’явитися. Насувається війна. Буде розумно сховати ваше збіжжя глибоко в лісі. І людям теж затаїтися.

Пізно вранці ми нарешті вийшли на рівнини — гори та їхні підніжжя лишилися позаду.

Ми дуже стомилися, але тепер рухалися понад річкою. Мелодійне дзюрчання води по камінню підбадьорювало нас і тішило тим, що можна набрати повні міхи.

Ми зупинилися, щоб коні напилися з річки й пожували зелених пагонів, які де-не-де витикалися з грузького берега.

Кхара була в доброму гуморі попри напругу, яка відчувалася в повітрі.

— Чудово, швидко їдемо, молодці ми! — примовляла вона, гладячи Переможця по гриві. — Але...

У повітрі пролунав дивний свист. Ми з Тобблом саме перевіряли, чи не застрягло в Апчхуна у підковах каміння, і я за якусь мить озирнулася й побачила, чому замовкла Кхара.

Очі в неї були великі, вражені.

У груди їй влучила стріла.

Вона підняла руку, торкнулася древка, ніби перевіряючи, чи стріла справжня, і крикнула:

— Ховайтеся!

Ледве це слово злетіло з її губ, як полетіли ще стріли. Одна влучила Апчхунові в ногу. Інша — в Тобблів міх з водою.

Кхара впала на коліна. Я підскочила, схопила її за пояс, потягла за собою, хоча особливо не було де сховатися.

Мій щит, який і далі висів на боці Апчхуна, прийняв ще одну стрілу. Древко затремтіло, але вістря не пробило щита.

Усе відбувалося дуже швидко. Я намагалася розгледіти, звідки стріляли, але не могла. Мені подумалося, що вороги засіли в гаю неподалік. Але зблиснули ще стріли, і стало зрозуміло: стріляють від річки.

Посередині вниз течією рухався невеликий човен: двоє людей сиділо на веслах. Також там перебували ще двоє — чоловік і жінка. Не солдати, зрозуміла я, а розбійники.

Чуття підказало мені, що вони не просто зібралися скоїти вбивство й покрасти наших коней, а, ймовірно, помітили цінного звіра — дейрна.

Коли так, то мою шкуру вони пошкодити не бажають.

Я впала на землю й постаралася накрити собою Кхару. Човен ткнувся носом у берег, і першим звідти вискочив чоловік, вихопив меч. За ним рушила жінка з великим луком і сагайдаком стріл.

— Шкуру не псувати! — крикнув чоловік, підтверджуючи мою думку.

Десять секунд — і вони будуть тут. Я здійняла свій невеликий меч. Тоббл був готовий кинутися з усім шаленством, щойно підійдуть близько, але розбійники були не дурні. Вони помітили Тоббла і, ймовірно, добре знали, що таке розлючений вобик.

— Вобика пристрель, — сказав чоловік з мечем.

Лучниця наклала стрілу на тятиву.

Позаду почувся тупіт копит. «Ще розбійники!» — у відчаї подумала я.

Але ці двоє розвернулися в той бік не як спільники, а як люди, готові зустрітися з новою загрозою.

На них на всьому скаку нісся гнідий кінь.

— Кхаро! — кричав Ренцо.

Він дав коню остроги і збив розбійника з мечем просто в грязюку. Той підвівся й здійняв зброю. Ренцо був правша, і розбійник зробив крок убік, щоб опинитися від нього по лівий бік, сподіваючись так чи інакше поцілити його мечем.

Але й Ренцо дещо змінив: перекинув меч у ліву руку й увігнав лезо в груди розбійникові.

Ренцо спинив коня й махнув закривавленим мечем на жінку та веслярів:

— Ну що, боягузи? Хто наступний?

Ті вирішили: краще більше з ним не заводитися. Жінка побігла назад до човна, розбійники налягли на весла й попливли геть.

Ренцо негайно скочив з коня й упав на коліна біля Кхари.