Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

1 Справді гарне питання

Мене звати Биш. Родом я з дейрнів. І мисливиця з мене така собі.

Тож чому я зголосилася йти полювати на есвинів з друзями — Лови-Удачу й Сабіто?

Гарне питання. Справді гарне питання.

— Ти чуєш їх, Биш? — почувся розкотистий хрипкуватий голос Лови-Удачу. — У тебе чуткіший ніс, ніж у мене.

Лови-Удачу — це фелівета, великий котячий звір. Хутро в нього чорне, блищить, наче річкове каміння, тільки на морді білі смуги.

Сабіто — раптидон, великий хижий птах, розмах крил у нього десь такий, як Лови-Удачу завдовжки.

Лови-Удачу швидкий, має гострі пазурі й ікла. Сабіто швидкий, має гострі кігті й дзьоб.

А я? У мене незграбна хода, шовковисте біле хутро і такі зуби, якими й кошеняти не злякаєш.

З іншого боку, як і собаки (яких ми доволі сильно нагадуємо), дейрни мають гострий нюх.

— Чую їх! — гукнула я зі спини Розбоя. Мій сріблястий у яблуках коник бадьоро ступав по камінню мілкого струмка. — Але з таким рвучким вітром не можу точно сказати, де вони.

Коли ми перебралися через струмок, Розбій рушив угору, а я щосили вчепилася в його гриву. Попереду лежала відкрита рівнина, лише де-не-де поросла молодими деревцями, тож ми швидко наздогнали Лови-Удачу, який біг попереду.

Фелівета на полюванні — неймовірне видовище! Ці коти не біжать, а наче летять, ледь торкаючись землі.

Сабіто спустився з висоти й тепер летів у кількох футах в мене над головою. Птах міг ненадовго зависати на місці, ледь ворушачи крилами, — йому допомагало тепло сонця, яке віддає земля.

— Просто попереду, — повідомив Сабіто. — Он там, за високими кипарисами, бачиш?

Там, де мій нюх підвів, раптидонів зір допоміг. Як добре бачать раптидони? Наприклад, Сабіто міг би читати книжку, зазираючи мені через плече.

Зазираючи з висоти в тисячу футів.

— Може, друже Сабіто, — мовив Лови-Удачу, — ти б полетів до них з тилу й був готовий, якщо вони тікатимуть.

— По-моєму, вони збираються дати бій, — сказав Сабіто.

— Ну то гаразд, — сказав Лови-Удачу, — отже, обідати подано.

Колись давно фелівети полювали на моїх родичів. Тепер це не так. Але все ж важко дейрнові, перебуваючи поряд із голодною феліветою, не відчувати деяку тривогу.

Пазурі у фелівет — як наконечники стріл. Щелепи такі, що можуть розкришити камінь. Лови-Удачу, хоч мені він і добрий, вірний друг, здатний бути безжальним і вправним убивцею.

Це знову повернуло мене до питання: чому я зголосилася на це полювання? З нудьги? Відчуваючи, що з мене замало користі в Армії Миру? Чи хотіла довести, що мені не страшно?

Але, звісно, мені було страшно. Фелівета, раптидон і дейрн проти дванадцятьох голодних, роздратованих есвинів? Перевага не на нашому боці.

Есвині — дивні створіння: щось середнє між диким вепром і величезним щуром. Вони мають люті загнуті ікла й звичку нападати на слабших — малих, хворих, кволих. А це стадо есвинів напало на родину шевців, які приєдналися до Армії Миру.

Наше військо зветься Армія Миру, аж ніяк не «Армія, що дозволяє есвиням безкарно нападати на інших». Наша справа — відлякати цих тварин. Якщо їх узагалі можна налякати.

А якщо ні? Ну ось: Лови-Удачу...

На всьому скаку я в’їхала на широку галяву, де вже відцвітали квіти. Копита Розбоя гулко тупотіли. Трава сягала йому по холку, тож есвинь там легко міг би зачаїтися. Але ніщо й ніхто не може сховатися від ока раптидона.

— Засідка попереду, — сказав Сабіто. — Вони розділилися, чекають ліворуч і праворуч, щоб зімкнути ряди, коли ви пройдете між ними.

— Ми готові! — відказав Лови-Удачу.

Може, він і був готовий, а я — ні. Я міцніше вчепилась у вуздечку Розбоя, а він помчав учвал. Вітер куйовдив мені хутро і наповнював ніздрі сотнями запахів — серед інших, гидким смородом есвинів і різким металевим духом мого власного страху.

— Четверо позаду, восьмеро попереду, біля дерев, — повідомив Сабіто. — Ті, що позаду, швидко доганяють!

— Биш! — моторошно спокійним тоном звернувся до мене Лови-Удачу. — Зможеш одну шалену штуку втнути?

— Таку, як піти на це полювання? — задихано спитала я.

— Ти не проти впасти з коня?

— Не проти що?

— Хочу, щоб вони подумали, ніби ти безпорадна.

— Я й так безпорадна!

— Оцей великий кущ тисовини пом’якшить тобі падіння.

Лови-Удачу хотів використати мене як принаду. Тільки така з мене може бути користь на цьому полюванні.

Кожен має свою силу і свою слабкість — і кожен повинен робити для спільної справи те, що може. Принаймні так я казала собі, коли Розбій наближався до того куща.

Я приготувалася: вийняла ліву ногу зі стремена. Ще ближче. Чути гуркіт копит.

Ближче.

З’їжджаючи правим боком Розбоя, я почула власний зойк. На кущ я впала з такою силою, що аж забило дух, але трава й грибні купини пом’якшили мені падіння, і я змогла сісти.

І тут просто переді мною виникла ікласта морда лютого есвиня. Він метнувся на мене, опустивши голову, і я ніяк не встигла б ухилитися.

Есвинь летів на мене, гортанно, переможно рохкаючи: «Ерр-ррУУТ!» З рота в нього капала пінява слина, і він уже передчував, як розірве мене своїми іклами.

— Нііі! — заволала я з жахом, який охопив моє серце, знерухомив тіло.

Аж тут зі схованки метнулося велике й чорне, випустивши пазурі, роззявивши пащу. На есвиня налетів Лови-Удачу. Хвиля — і тварину лишалося тільки оббілувати й засмажити.

Один готовий. Одинадцять лишилося.

Троє були ще позаду, мчали щодуху через галявину. Але у високій траві есвині не бачили одне одного і, звичайно, не помітили, що один з їхнього стада вже загинув.

Сабіто падучою зіркою кинувся з неба. Розкинув крила, сповільнюючись, і запустив кігті в голову ще одного есвиня.

Лови-Удачу тим часом зайнявся двома, які теж гналися за нами. Ще троє есвинів уже годилися в казан.

Тим часом восьмеро, що ховалися за кипарисами, здуру вирішили побігти на підмогу решті. Вони посунули стіною, рохкаючи й повискуючи, — вкриті смердючою шерстю, виставили блискучі ікла, примружили червоні очиці.

Попереду була тварина, дужче схожа на коня, ніж на есвиня. Стара самиця, вся в шрамах від давніх боїв. Боїв, у яких вона, певно, перемагала.

Я побачила, як розширились очі Лови-Удачу. Це не була добра ознака.

— Я займуся головною, — сказав він, — а ти, Биш, краще тікай.

— Тікати?

— Я не можу одночасно зайнятись і нею, і всіма рештою. Тікай!

Лови-Удачу кинувся навперейми головній. Решта есвинів розділились і оточили місце битви з двох боків.

Розбій повертався до мене. Я схопилася за вуздечку і знову скочила в сідло. Шлях до відступу — втечі — був вільний.

Я не мисливиця, не воячка, я й близько не героїчна істота. Розум мій цілковито погоджувався з Лови-Удачу: треба тікати.

Але ж Лови-Удачу — мій друг. Навіть більше ніж друг — він мені як член сім’ї.

Я витягла свій маленький меч і повернула Розбоя туди, де точився бій.