Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

11 Вимога королеви Павіонни

— Одразу видно: ти справила дуже гарне враження на королеву натітів, — сказала Кхара.

Від зустрічі з королевою Павіонною минуло чотири дні. Ми зібралися в шатрі Кхари: Ренцо, Собака, Тоббл, Лови-Удачу, Максин і я. Сабіто всівся на розкладний стілець просто при вході. Як і більшість раптидонів, він уникав замкнених просторів.

Армія Миру за короткий час нашої відсутності відійшла на захід понад Теларно, з тим щоб зібрати ще добровольців. Дорогою прості істоти — здебільшого люди, але інколи фелівети й раптидони — долучалися до нас. Дельґарот доправив нас із горою подарунків для Кхари на місце табору.

Кхара підняла ваговиту чашу:

— Золота, інкрустована коштовним камінням.

Ренцо підняв палець:

— Там іще лишилося.

Він розстелив плащ і потрусив над ним чималим мішком. Засяяли камені — зелені, лазурові, темно-червоні, яскраво-рожеві.

Кхара ахнула. Навіть Лови-Удачу фиркнув, не вірячи власним очам.

— Тут досить коштовностей, щоб кілька місяців годувати й озброювати наших солдатів! — сказала Кхара.

Я кивнула:

— Отак королева і сказала.

— Щит чудово зайшов. — Ренцо помацав особливо великий синій камінь. — І корона Павіонні сподобалася.

— Павіонні? — здійнявши брову, перепитала Кхара.

— Королеві Павіонні, — виправився Ренцо.

— Наші дарунки порівняно з оцим просто іграшки, — сказала Кхара й відкинулася, склавши руки на грудях. — Отже, я так розумію, вона підтримує наш план?

Я кивнула:

— Натомість вона просить трохи заліза, трохи недаррської кераміки і два маленькі острови в затоці неподалік Саґурії.

— Це дрібниці, — примружилася Кхара. — Має бути щось іще.

— Так і є.

Я підвелася й вийшла на середину намету. Чому — сама не розумію. У ролі посланниці це видавалося доречним, особливо з огляду на те, що я збиралася сказати.

— Це не так просто, — почала я. — Якщо я десь щось забуду, мені допоможуть Тоббл і Ренцо.

Кхара кивнула й підбадьорливо всміхнулася мені.

— Як ви знаєте, довгий час лишалося таємницею, як натіти можуть передавати повідомлення на величезні відстані. Коли людина платить натітам податок у Боссипі, звідки про це дізнаються натіти Крішернського моря? Як вони вміють так далеко перемовлятися? Як дізнаються те, що знає якийсь інший натіт, якого вони в очі не бачили?

— Я скажу, — втрутився Лови-Удачу. — Коли це теургія, то зовсім не така, як та, що нею займаються люди, фелівети, раптидони чи тераманти. Перебуваючи на острові вчених, я вивчав, серед іншого, і таємницю їхнього спілкування. Натіти, яких я зустрічав на острові, мені нічого про це не відкривали.

— Це не теургія, — сухо відказав Ренцо. — Я сам бачив, як це робиться. Коли б там були чари, я б їх помітив.

— Як робиться що? — спитала Кхара. — Хто це робить? Як?

— Кити, — мовила я.

Кхара насупила брови.

— Кити?

— Кити, — повторила я. — Моряки знають, що кити мають голос.

— О так! — вигукнув Тоббл. — Вони співають! Ще й як!

— Цей звук, — продовжила я, — у воді поводиться не так, як на повітрі. Пісні китів чути не тільки тим, хто поблизу. Від них іде луна на сотні миль.

Кхара коротко розсміялася:

— Я маю повірити, що натіти вміють спілкуватися з китами? Натіти — один з панівних видів. А кити — ну, вони просто тварини.

Я похитала головою:

— Я не відчула неправди, коли королева розповіла нам... ну, і вона сказала таке, у що тобі може бути важко повірити.

— Розказуй! — мовила Кхара.

— Натіти — це кити, — почала я. — А кити — це натіти. Я не маю на увазі, що вони зовсім однакові, але для натітів кити є близькою ріднею. Вони називають китів братами і сестрами, батьками й матерями. Натіти вірять, що походять від китів. Що за дуже довгий час деякі кити змінились, і то настільки, що стали вже не китами, а зовсім іншими істотами — натітами.

Я перевела подих. Хто ж знав, що послам треба так багато говорити? Тим часом Кхара чекала — і я не могла розгледіти, які почуття відображувалися в неї на обличчі. Вона сумнівається? Дратується? Їй цікаво?

— Коли королева розповіла нам про все, вона розуміла, що ми можемо їй не повірити, і дещо показала, — продовжила я. — Попросила мене назвати морську істоту. Я вибрала кальмара. Королева почала... співати, мабуть, так це було би правильно назвати. То була коротка пісня, повільне хвилясте коливання. — Я трохи помовчала. — За менше часу, аніж потрібно, аби посмажити вівсяний млинець...

— А це дуже мало, — втрутився Тоббл. — Там головне — не пересмажити!

— Як я казала, — продовжила я, — за менше часу, ніж...

— Три хвилини з одного боку і хвилину з другого, а то він... — Тоббл притих. — Все-все. Вибачте, що перебиваю. Це було з мого боку неввічливо. Продовжуй.

— За отой короткий час, за який готується вівсяний млинець, — сказала я, — з глибин виплив маленький кит.

— Якщо під словом «маленький» мати на увазі дуже-дуже великого, — додав Ренцо.

— За командою королеви, — продовжила я, — він роззявив широку пащу, і в нього там виявився великий і дуже роздратований кальмар.

Кхара сиділа й не ворушилася. Я бачила: це не тому, що вона не зрозуміла нашу оповідь, а якраз навпаки. Ця сила не доступна ні людині, ні феліветі, ні раптидону, ні тераманту, ні дейрну. Це за межами теургії.

Усі мовчки засвоювали цю новину, хоча ми з Ренцо й Тобблом уже всю дорогу міркували над таким одкровенням. Якщо натіти здатні передавати відомості на великі відстані, то їхня сила може зрівнятися зі здатностями дейрнів. Цієї сили такі тирани, як Мурдано і Казар Сґ’дріт, без сумніву, боятимуться.

Тирани нічого так не страшаться, як правди. А якщо правду дізнаються всі і швидко? Що буде тоді?

Нарешті Кхара обізвалась, і голос у неї чомусь звучав глухо:

— То чого ж просить у мене королева Павіонна?

— Якщо ти повалиш Мурдано — коли ти повалиш Мурдано — щоб наступний правитель погодився, аби на всіх засіданнях ради був присутній натіт.

Лови-Удачу неспокійно засовався:

— Він же тоді всім натітам розповість, що цей новий правитель робить?

— Так, — сказала я. — Новий правитель повинен владарювати відкрито, щоб про це знали всі види. Без таємниць. Ось яка вимога королеви Павіонни.

Кхара коротко кивнула:

— І що ж буде за це?

— За це вона подбає, щоб у твого війська не переводилися гроші на їжу та зброю. І не дасть флоту Мурдано напасти на Дрейландію.

Кхара навіть не мала казати це вголос. Я вже знала відповідь.

Згодом, коли всі пішли по шатрах, Кхара жестом попросила мене залишитися.

— Биш, — сказала вона. — Я хочу тобі подякувати за твою справу. Ти зробила все, на що ми сподівалися. Я відправлю гінця, щоб переказав королеві моє рішення.

Дейрни, звичайно, не червоніють, але соромляться. Я відчула, як під хутром кров приплинула мені до морди.

— Так добре, що все пройшло гаразд, — сказала я. — Я так боялася тебе... нас усіх... підвести.

— Такого, моя подруго, ніколи не станеться, — Кхара поплескала мене по спині.

— Сподіваюся.

Ми вийшли з шатра на прохолодне вологе повітря. Кхарина охоронниця — молода жінка — стала струнко.

— Перша складна справа нам вдалася, Биш, — сказала Кхара. — Тепер наступна. Ми поговоримо про неї на військовій раді за кілька днів. Але спочатку мені треба знати: ти готова діяти далі?

У мене голова йшла обертом від гордості, від Кхариної похвали, і я почувалася нездоланною.

— Готова і рада! — відказала я.

Згодом тієї самої ночі я лежала без сну і дивилася, як місяць перетворює гілки на довгопалі тіні — і до мене повернулися сумніви.

Я готова допомагати. Хочу виконувати свою роль. А чи можу? Чи здатна зробити все, про що попросить Кхара?

Того вечора я не могла заснути, і ще багато інших вечорів. Іноді, навіть чуючи мирне хропіння Тоббла в шатрі, я повіряла свій страх лише мовчазному місяцеві.