Останниця. Єдина і надзвичайна. Книга 3

19 Вобики зустрілися

Попрощавшись із ярагами, ми рушили до Боссипа: туди лишалося зо три дні ходу. Аж тут посипав перший сніг — спочатку як легкий порох, а потім дедалі лапатіший. Тож більшу частину другого дня ми здебільшого ховалися в якійсь порожній колибі.

Грубо збудована хатинка, напевне, належала пастухові, бо в ній ми побачили іржаві ножиці й купу мішків, щоб носити вовну на базар. Стояла колиба на невеликій гірці, неподалік від води. На нашу велику радість, у ній виявився запас дров і скіпок на розпал Ми розвели вогонь у подобі грубки й дивилися, як понад кам’янистим берегом у воді бродять кілька розмаїтих птахів, а вгорі над ними кружляють орлани, виглядаючи своїми дивовижними очима смачну рибу на мілкому.

Тоббл був сповнений передчуттів повернення на батьківщину. Він годинами розповідав мені, як учився рибалити з батьком і дядьком, засипав мене пригодами своїх численних братів і сестер. Як він примудрявся жодного разу не прибрехати, мені просто в голові не вкладалося.

Воно й гарно, коли твій любий друг так радіє, але десь у серці я відчувала печаль, навіть заздрість, слухаючи Тоббла. Я розуміла, що так не годиться, соромила себе за такий дитячий егоїзм. Але в нього є сім’я, дім, селище, куди він може повернутись. А в мене — немає.

Тоббл, певне, зрозумів, що я відчуваю, бо того вечора сказав мені:

— Биш, я був би радий, якби ти могла теж зробити, як я зараз. Якби теж могла повернутися додому.

— Дякую, друже. — Я помовчала, наслухаючи, як вітер засипає снігом дах. — Але нагадую собі: добре, що я хоча б жива. На відміну... від усіх решти. — Я взяла його за лапку. — І справді, Тоббле, я така рада за тебе!

Ми заснули, тулячись одне до одного, щоб зігрітися. А ще я розуміла, що мене заспокоює рівне хропіння Тоббла поряд.

Наступного ранку ми з силою відчинили двері колиби і побачили нескінченний сліпучо-білий простір. Мені снігу було по пояс, а Тобблові — по шию. Вирішили їхати далі, і Розбій непогано давав собі раду на такому снігу. Але під вечір насунули чорні хмари і засніжило вже не на жарт. Без перерви сніг падав усю ніч, і нам уже хотілося назад до колиби. На низьке гілля дерев накинули ковдри, щоб зробити навіс, і протремтіли під ним усю ніч до сірого ранку.

— По такому снігу Розбій уже не пройде, — сказала я. — Може, доведеться, застрягнути тут на кілька днів, доки він розтане. Але якщо холоди не минуть, це може статись аж навесні.

— Дуже сподіваюся, що ми не будемо тут сидіти! — вигукнув Тоббл. — Ми помремо з голоду. Чи замерзнемо. Чи спочатку помремо з голоду, а потім замерзнемо. Ми в пастці!

Він ходив туди-сюди вузькою ділянкою безсніжної землі під нашим навісом.

— Я не можу підвести Кхару, — тихо сказала я. — Вона розраховує, що ми приведемо ваших.

— Ми близько! — кричав Тоббл. — Так нечесно!

— Поглянь! Кораблі! — сказала я, радше для того, аби відволікти Тоббла від панічних думок.

— Кораблі? — вразився він. Приставив до очей лапу й з-під неї подивився на море. — Це не кораблі, це рибальські човни. Осадка глибока, отже, повертаються з добрим виловом. Скоро пливтимуть у гавань. Вони б нас підвезли, якби побачили, що нам це потрібно.

— Шкода, що їм нас не чути, — міркувала я вголос. — Може, лапами помахати?

Я зітхнула. І тут дещо придумала.

— Тоббле, чи ти брав трохи сухих скіпок з колиби?

Він одразу все зрозумів, дістав їх, а я взялася за кресало. Не з першого разу, але сухі гілочки й трава зайнялися.

Вогник вийшов малий, нетривкий.

Тоббл закинув голову й поглянув, як з вогню здіймається дим.

— Треба ще диму, — сказав він. — Багаття маленьке, а дим буде видно. Насмикаймо з-під снігу сирої трави!

Ми обоє опустилися на коліна, змерзлими лапами стали смикати траву. Це допомогло. Вогонь і сира трава дали цілком помітний стовп диму.

Щоб було ще помітніше, ми схопили з багаття по паличці й замахали ними над головами.

— Дим їм видно, а якщо придивитися, то буде видно й нас, — сказав Тоббл. — Це рибалки. У них гострий зір.

Суденце годину пливло в наш бік і зупинилося за чверть ліги. На наше полегшення, звідти спустили човен. І не який-небудь...

— Там двоє моїх братів! — закричав Тоббл. — Привіт, Піддлкомбе! Привіт, Горґле!

Піддлкомб і Горґл зістрибнули на мілкому, витягли човен на мокрий пісок і побігли засніженим берегом до Тоббла. Обидва вобики були вищі за нього, але в них, як і в мого друга, були великі вуха, довгі вуса й круглі животики.

Троє вобиків міцно обійнялися, водночас плачучи, сміючись і щось вигукуючи. Від щасливої усмішки Тоббла в мене серце заспівало.

— Стривайте! — вигукнув найвищий з братів. Він показав на три хвости Тоббла, ретельно заплетені й перев’язані шкіряним шнурком. — Ти... що... як?

Вражений, він показав на свої ще не заплетені хвости.

Другий брат, чиї хвости теж були не заплетені, спитав упрост:

— Хто дав дозвіл тобі заплести хвости? І за що?

Я очам своїм не вірила. Я знала, що обряд заплітання хвостів, який у вобиків зветься стибілярія, — поважний ритуал, після якого вобик вважається дорослим. Брати не бачили Тоббла кілька місяців. Вони, можливо, вважали, що він загинув. А передусім питають про хвости?

Тоббл випнув груди:

— Можливо, я здійснив деякі вчинки...

— Справжні подвиги! — додала я.

— Ну а дозвіл мені дала, — продовжив Тоббл, — власною особою Панна Недаррська, очільниця Армії Миру.

Брати так і завмерли з відкритими ротами. Мовчки подивилися на мене.

— Так, — підтвердила я. — Ваш брат Тоббл тепер — поважна особа. Ми й прибули сюди від самої Панни.

Мені було дуже приємно говорити такі гарні речі про свого вірного друга. А Тоббл із моїх слів просто несказанно тішився. Аж виріс на очах.

— Підллкомбе, Горґле, дозвольте відрекомендувати вам мою подругу Биш, дейрну.

Горґл, вищий із братів, уклонився, і Піддлкомб вчинив за його прикладом.

— Дейрна! — здивувався Піддлкомб.

— Так і є.

— І ти знаєш Панну Недаррську? — спитав Горґл. — Справді її бачив?

Тоббл церемонно схилив голову:

— Так, і я вважаю себе її вірним другом і слугою!

— Ми думали, що ти... ну розумієш... — сказав Піддлкомб. — Не жилець.

— Бував він і недалеко від того, — я поплескала Тоббла по спині. — Але ваш брат, як ви, певне, самі знаєте, коли треба, стає грізним воїном.

Брати нервово закивали. Тоббл від щастя тільки що не злітав у повітря.

— Чи не були б ви такі люб’язні, братики... — мовив він. — Ви ж тепер знаєте, що в нас дуже важлива справа — питання життя і смерті. Довезіть нас швидше до Боссипа!

Він пишався, але не був би вобиком, коли б не додав:

— Якщо вам не важко.